Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (читаемые книги читать TXT) 📗
Мій “благодійник”, звичайно, мене не чув, що дуже розумно на його голову.
Я раював. Я переконав себе, що сумління – це така виразка, яка заважає тільки нормально жити, тому пив і їв смакуючи. Давно вже настало завтра. Якась весела молода компанійка танцювала „хустинки взасос”. Одна блакитноока рудоволоса кралечка запросила й мене (певно, передбачала, що залишиться без пари), я, переплітаючи ногами, поплентався в коло і там смачно її поцілував. Потім мені запропонували приєднатися до товариства, і я не відмовився. Потім пив, пив і пив, і гладив по нозі мою нову знайому Люду, а вона, щось голомозе шепочучи, лоскотала моє вухо... В мені з’явився азарт, який поступово мав намір перейти (і переходив!) до логічного завершення, однак... За лічені хвилини до моменту істини з’явилося дві сердитих Оксани й чотири чотирируких амбали, які ніжно заволокли мене в дивне, з двома водіями, авто, а через деякий час і вклали у ліжко, де й ввічливо роздягли та побажали доброї ночі... Співати зі мною, що їм все одно, вони не захотіли, чим дуже мене й не розгнівили.
І – момент істини, який складається з п’яти літер, п’яти звуків, двох складів (я маю на увазі не тільки слово) і який називається просто - ранок... Противнющий, депресивний і безперспективний.
Оксана (свята жінка, виявляється) принесла мені пива. Вперше за час нашого спільного проживання під одним дахом я бачив її такою розгубленою. І запухлою від сліз, але сухою переді мною.
Як я не могла побачити зміюку за пазухою? Як? – я думав, вона про мене, та ні, помилявся з будунця. – Я ж їй найбільше довіряла! Уявляєш? – повторювала постійно королева амазонок.
Чому ти звинувачуєш лишень її? – простогнав я. – Я теж винен.
Оксана з-під лоба глянула на мене.
Бо так хочу, - відповіла. – Бо я – чесна. Бо я теж крала чужих чоловіків... І почувалася Клеопатрою на білому коні...
На диво, мені не жаль було ні зрадженої Оксани, ні зрадниці Світлани.
Вибач, - сказав я безбарвним голосом. – Дякую тобі за все. І я піду. Мушу. Доскакався. Вибач...
Не йди, - в мить зреагувала Оксана. – Ти пішов з тією... стервою, бо я мала тебе ні за що. Так не є. Я грала роль. І так не буде. Відчуваю, я стаю іншою і хочу справжньої сім’ї. Нам було добре. Хоча і штучно. Нам буде краще і по-справжньому. Тому... не йди. Останнім часом я просила двічі – і двічі тебе. Хоча тільки одна умова залишається в силі: ти можеш піти, коли схочеш...
Я залишився. Життя поступово і знову перекинулося з голови на ноги, я став начальником відділу, так само діставав своїх працівників, як і моя попередниця Світлана Змійченко, бо виявляється, люди без оцього наркотика, що зветься стрес, не можуть уже не те, що працювати, але й жити; справи йшли прекрасно, робота мені подобалася; Оксана мене водила на всілякі прийоми-підйоми, я навчився підтакувати потрібним людям; нас мали всі за ідеальну сім’ю. Все було гаразд і то круглий…
Однак, як свідчить життя, винятки – його клопітливі, зате геніальні вибрики.
На останньому прийомі в одного впливового кнуроподібного жирного типа, той же впливовий тип жартома мене привселюдно образив, сказав, що я невдаха і глупа тінь Оксани, що Оксана геніальна, а геній зобов’язаний жити з генієм за законом геніальності, що геніальність інтернаціональна і паталогічна, що ця зустріч – не зустріч, а карма, за що й треба випити, а аутсайдери нехай збирають візитки... В усьому ньому було стільки зверхності та зневаги, що на цей раз я не витримав етикету приниження зацікавленої особи і відповів, що зате не всі схожі на свиней, справжнісіньких, інтернаціональних, обернувся і пішов геть.
Трохи почекав на вулиці – Оксана за мною не вийшла. Я взяв таксі і поїхав додому.
Моя пантера прибула опівночі.
Уявляєш, що ти натворив? Ти майже зірвав контракт! – накинулася вона на мене.
Чому майже? – запитав я.
Тому що завтра ще є шанс.
Я бродив по килимкові, як глибокодумаючий Ілліч зі шкільних оповідань.
І що? - я шаленів. - Завтра ти під нього ляжеш?
Як треба, то й ляжу, - відкрикнула Оксана, гримнула дверима і зникла в якомусь напрямі свого холодного від розрахунку палацу.
Я не міг заснути. Я аналізував (Боже, як не люблю цього слова!). У мені прокинувся власник. Я навіть подумки не міг пережити Оксани під тим жирним кнурякою. І я зрозумів Оксану, яка не хотіла відпустити мене геть, бо від того страждала, насамперед, не її любов, не її прив’язаність, не прихильність, не повага, а знову ж та сама невгамовна гордість... Гордість жінки і гордість могутньої жінки, що звикла бути першою... Cловом, гордість пантери...
Але Оксана на людське око закрила свої акуратно передбачливі очі на мою зраду...
І я запитав себе: хто я такий, щоб заборонити їй робити “те” для справи, “що” я зробив просто так? Хто?..
Наступного дня на роботі я дізнався, що їду у термінове відрядження в столицю як один з найперспективніших представників фірми. Конференції, якісь курси, реклама, пояснили мені, вручили цілий дипломат різних паперів і посадили в поїзда мало не на ходу... Я лютував, телефонував до Оксани, вона не відповідала – була у зоні недосяжності. Недосяжність для мене була пеклом. Я бігав на безперервні перекури у тамбур, чим виводив з себе мою стурбовану власною долею супутницю, яка не могла зосередитися на якійсь дорогій книжці зі східними медитаціями. А потім на мої каламутні очі попалася жінка зі сумними чорно-світлими очима, і після того я вирішив: пропадай пропадом усіляка власносте, я маю можливість вкотре побачити гарне місто, зустрітися з новими людьми і прожити, відведений мені на ув’язнення час, - на свободі, вільно, красиво і легко... як літає птах...
По дорозі до чергового перекуру жінка зі сумними чорно-світлими очима одним поглядом витіснила з моєї голови всі проблеми-печалі, поселилася в ній сама, відверто манила, серце моє розривалося, як за першої закоханості, а язик повністю не ворушився завдяки їй же...
30
Півсторінки щастя...
Якщо відверто, столичний красень Київ - не для мене. Я не доріс до такого розмаху, я розчиняюся у величі міста, і мене не стає... Моя душа ще не сприймає глобусу, для неї достатньо й карти України...
І я зачинився у готельному номері. Думав про неї і писав вірші, які нікому не покажу. Вивчу напам’ять, може, поживу ними, напевно, і, якщо не збожеволію, з часом забуду... Такий закон пам’яті, що мешкає серед буднів. І такий закон любительської поезії. Хотів сказати кишенькової, але пошкодував своє самолюбство, бо творилося, насправді, від душі...
Вона мене зчарувала, а я чекав дня, коли нарешті більше її не побачу. Несила милуватися красою, коли не можеш діяти. Манекениш і нарікаєш на власну манекенність... Чоловік у розквіті сил називається. З потужним досвідом і зі всім...
Час отверезіння назрівав...
День поназбирував повні кишені моїх тривог, переживань та клопотів і заздрісно та з нетерпінням дивився на втомлений захід сонця: коли це все закінчиться?
Я майже втискував у скромненьку валізку свої життєво необхідні костюми, сорочки, краватки та, для митей безтурботного дозвілля, улюблені старенькі джинси – завтра вранці я вирушаю додому і скажу ностальгічне “па-па” своєму несподіваному відрядженню. Життя – як залізничний квиток на готельному журнальному столикові, по якому, квиткові ж, звичайно, двічі не проїдеш через елементарні цифри на папері, якими панує вічний, невмирущий, найбеззаздрішніший з усього в світі час.
День вмирав від нетерплячки очистити свою душу від гріхів сьогодення та від того, що мав померти. Завтра чистим наївним немовлям він зустріне світанок і буде щасливим та нещасним до вечора. І так у впевненості у воскресіння розмовлятиме з Богом... Все-таки щасливий!
