РАЙ. Центр - Дашвар Люко (книга жизни .txt) 📗
— Любу пошукаю, — сказав Гоцик і пішов до дверей.
Макар взяв з підлоги футболку, вкинув у сумку, пішов за Гоциком услід. На Контрактову. До Могилянки.
Сонце розпекло літній день до різнокольорової радості. На Контрактовій площі тільки чорні, мов круки, готи біля пам’ятника Сковороді не здавалися — сіяли філософський смуток навколо обліпленого голубами філософа.
Макар і Гоцик сиділи на сходах Гостинного двору навпроти Могилянки — до академії чужаків не пускають, тому хлопці вирішили стерегти Любу тут. Та й Макар виявив неабиякий рівень спостережливості.
— Он Гізелина «тойота», — показав на білий «Аурис» біля центрального входу академії.
— Звідки..? — без цікавості запитав Гоцик.
— Номер запам’ятав…
Замовкли. Дивилися на урочисту будівлю академії — беззаперечну першу скрипку в архітектурному ансамблі Контрактової, бо для чого будувалася — тому й служить. Жива мріями і тих, хто закладав перший камінь, і тих, хто нині шукає тут знань, ідей, сенсу й натхнення. Одна на всю площу. Іншим не пощастило. За Гостинний двір «Укрреставрація» і Держаґентство з інвестицій та інновацій судяться. А їх би обох — геть. Сивіє Гостинний двір без торгового галасу. А у Грецькому Свято-Катерининському Синайському монастирі не ченці — банкіри на курс долара моляться. І Контрактовий дім — зовсім не контрактовий…Живі стіни погано служать мертвим ділам.
Біля Могилянки товклися спудеї — веселі й не дуже, неформали й не дуже. Сміялися, про щось азартно перемовлялися, і Гоцик віднайшов у їхніх рухах, жестах і амбіційній впевненості Любині риси.
— Тут вона, — видихнув.
Макар відвів очі.
— Думаєш, їй треба, щоби ми її шукали?
— Мені треба, — відрізав Гоцик.
— Недоумок… — завівся Макар. — Вона давно забула про нас. У неї — метросексуал на «мазераті», а ми, як лузери… Як дурні малолетки… Гоцику! Знаєш… Я хочу, щоб вона знайшлася. Вона ж буде сміятися. Ти зрозумів, чувак? Вона сміятиметься з нас! Я це просто бачу… «Ой! Голото… Вам що, нема чого робити?» Вона сміятиметься, і я теж посміюся, коли дивитимуся на твою дурну пику. Бо в тебе буде дурна пика, коли ти побачиш, як вона… сміятиметься. Гоцик повернув до Макара обличчя. Око примружив.
— А чого сидиш?
— Пішов ти… — спустошено відповів Макар.
О третій дня з академії до білого «Ауриса» вийшла Гізела, і Макар з Гоциком вмить зірвалися зі сходів Гостинного двору. Як навіжені бігли через площу крізь суцільний автомобільний потік — пригальмуйте, панове, бо нема часу на пішохідний перехід, треба Любу відшукати.
— Гізєло!
Дівчина вже сіла в авто, коли Гоцик виник перед «тойотою», а Макар ухопився за дверцята.
— Гізєло…
Гізела закусила губку від прикрощів, вийшла з авта.
— Знайшлася? — спитала чогось Гоцика.
— На іспиті не було? — потьмянів той.
Не було. У Могилянці звикли до різких перепадів у настроях незалежних спудеїв — визначення сенсу життя тут не заборонялося, але ігнорування іспитів загрожувало продовженням пошуків поза стінами альма матер. І телефон… Гізелу найбільше тривожив ранковий дзвінок на Любин мобільний. Якщо трубку взяла Люба, то чому мовчала? Якщо ні, то…
— Я боюся, — зізналася. — Раптом з нею трапилося щось недобре?
— Знаєш місця, де її можна пошукати? — спитав Гоцик.
Гізела кивнула. Хотіла щось додати, та Макар не дав. Хмикнув недобре:
— Може, знаєш і метросексуала, якому Люба віддалася?
Офісів Володимира Гнатовича Сердюка — три. Усі в центрі Києва. На Печерську. Один у газовій компанії, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк зустрічається з діловими партнерами однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс — громадська приймальня народного депутата Сердюка — необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м’який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією.
Саме сюди, до громадської приймальні нардепа Сердюка, Макс і Шиллєр привезли круглого, як гарбуз, лікаря з пластмасовим дипломатом. Широким коридором попереду йшов натхненний «мордодєл» Рома Шиллєр, ввічливо показував напруженому і трохи протверезілому Івану Степановичу напрямок руху, азартно посміхався у передчутті чергового складного завданнячка. Дядько тупцював за ним, непевно озирався, ніяковів від блискучих золотистих табличок на дверях, але тримався — про справу пам’ятав. Останнім ішов похмурий, пригнічений Макс і тільки зараз, здається, починав розуміти, що трагічні події минулої ночі — не гра вигадливої фантазії, не жарт, а страшна, незворотна реальність. Смикнувся. Зупинився. Розгублено озирнувся…
— Господи…
Шиллєр озирнувся — та-ак, завданнячко ускладнюється на порядок. Телефон до вуха, сам уже біля Макса.
— Марто! Зустрінь клієн… шановного Івана Степановича! Чай, кава, повії — жарт! Циґель! — Макса під руку. — Просто мовчи і нічого не кажи. Пішли. Пішли… — потягнув до дверей з табличкою «WC».
Дядько залишився посеред коридору, розгублено зиркав хлопцям услід.
— Чекайте… — гукнув їм у спину. — Я лікар… Якщо потрібна допомога, то я…
Шиллєр через плече дядькові з посмішкою:
— Технологічна пауза. Повернемося за мить. А он і Марта! Біля дядька виникла симпатична, трохи перегодована жіночка років сорока у чомусь не до діла блискучому. Захоплено сплеснула руками, ніби побачила Філіппа Кіркорова… У чомусь блискучому…
— Іване Степановичу! — вчепилася в дядька. — Прошу! Прошу… Чай, кава…
Поки у голій кімнатці Марта безуспішно намагалася напоїти кавою напруженого лікаря, у чоловічому туалеті Шиллєр однією рукою міцно тримав Макса за плече, другою бризкав йому в обличчя холодною водою і нервово наставляв:
— Шок минув. Це добре… До тебе повернулися логіка й емоції. Перше допоможе, з другим боротимося. Логікою! Ти мене чуєш? Е! Е! Вдихни і слухай! Реконструюємо події. Ти — у салоні авта, вона — на мості. Усе! Аут! Ти би не встиг. Не добіг. Ти абсолютно ні в чому не винен! Ти просто попав, Максе. І тут починається найголовніше. Як тільки людина попадає — друзі зникають безвісти, намальовується армія голодних радісних ворогів. Хочеш дати їм свого м’яса?
Макс недобре глянув на Шиллєра. Відштовхнув.
— Я йду… — до дверей.
— Нормальний хід! Я повинен рятувати тебе без тебе? — Рома Шиллєр і не таке бачив. Заступив дорогу. Змінив тактику. — Максе… У тебе шок. Ніякої логіки. Ну, ну, заспокойся. Пусте. Ми боротимося з цим. Логікою. Що від тебе треба? Елементарний фізіологічний рівень — мовчки посидиш у кімнаті, поки ми розкрутимо клієнта, зробимо з цього цукерку, купимо квиток і відправимо до його Сракожопівки, щоби він тут випадково не ляпнув зайвого.
— Я йду! — Макс вчепився в сорочку Шиллєра, намагався пробитися до дверей, але Рома Шиллєр справу знав.
— Пацан… У тебе такий татко… — відбивався. — Мені натякали — добре би прослухати телефонні розмови Сердюка і його родичів. Може, щось випливе і це допоможе обмежити його вплив… А я тобі вночі телефонував… А я тобі — порад на мільйон баксів. Що нам з цим робити, Максе? Якщо хтось чув, твого лікаря-свідка вирахують на раз-два. Кінчай ламатися. Пішли працювати. Не хочеш рятувати себе, рятуй свого тата.
Макс застиг. У раптовій непевній тиші — тільки дзюркіт води з відкрученого крана.
Макс опустив голову.
— …Пішли.
Шиллєр усміхнувся іронічно, глянув на годинник. Аж побілів.
— Блін! І де твоя совість?! За десять хвилин — камери, а я ще й не працював із клієнтом!
Першим вилетів з чоловічого туалету, побіг до голої кімнатки, на Макса лише раз озирнувся: а куди він подінеться з підводного човна, наш розумний трагічний Макс? Нікуди…
