РАЙ. Центр - Дашвар Люко (книга жизни .txt) 📗
Рік тому сталося. Терапевт Іван Степанович Гусько тільки повернувся з Польщі, де три рочки гарував на будівництві, бо руки звикли не тільки стетофонендоскоп тримати, життя змушувало шукати будь-яку роботу, аби сім’ю прогодувати. Він би й далі складав панам котеджі, та хлопці-українці з бригади конкурентів скинулися по кілька єврів і стуконули в службу міграції: знали, суки, що роблять, грошовитий поляк саме шукав вправну бригаду остарбайтерів на великий об’єкт. Гуська з товаришами вислали до України. Іван Степанович почвалав до головного лікаря районної лікарні на поклін: приймайте назад, бо краще мала копійчина, ніж взагалі без грошей. Та й сподівався: за три роки його відсутності на Батьківщині лікарневі справи, може, хоч трохи налагодилися. Ремонт, приміром, у стаціонарі зроблений, ліків удосталь чи, може, зарплатню лікарям підвищили. Де там! Гуська зустріли ще більш облуплені стіни, ще похмуріші погляди колег, та й самих колег… Куди порозбігалися? А світ за очі. Добре, хоч санітарки ще коридорами стаціонару швендяють, бо в кожної дома свиня, а в лікарні недоїдків так-сяк назбирати можна.
— Н-да, біда… — Сердюк спробував бути з дядьком на одній хвилі — на лобі зморшка, очі сумні. — Значить, ви приїхали з проблемою забезпечення районної лікарні ліками і кадрами.
— Це теж! — Іван Степанович уперто, — Я ще не закінчив…
— Продовжуйте. — Сердюку свербіло заткнути дядькові пащу, але Макс… Його славний Макс утнув таке підле безглуздя, яке — чатуй! — загрожувало лавиною змести межу анонімності й приватності, вилитися на сторінки жовтої преси, у випуски новин, у косі погляди колег, ворогів і партнерів, і тоді вже втримати ситуацію під контролем буде набагато важче. Зі слів Макса, цей провінційний лікар, більше схожий на городнє чуперадло, був єдиним випадковим свідком самогубства дівчини — непоганий розклад, бо зазвичай влітку біля пішохідного мосту цілодобові тирлування, — тому народний обранець Сердюк зробить усе, аби дядько найскоріш виїхав зі столиці зі своїми вирішеними проблемами. Вдячні — вони мовчазні. Невдячні довго не живуть. У всякому разі, звіряча Сердюкова інтуїція, яка ще жодного разу не зраджувала, підказувала: дослухай, допоможи, позбудься.
— Продовжуйте, продовжуйте, — підбадьорив дядька.
Рік тому терапевт Іван Степанович Гусько повернувся до праці в стаціонарі районної лікарні і, коли вперше під час його нічного чергування зникла електрика, навіть пожартував з хворими: тікайте, хто ходити у змозі, по хатах, поки не бачу. Та під час наступного нічного чергування без електрики померла — добре, що стара, — жінка. Гусько просто не побачив, коли хвора на серце зарилася обличчям у подушку і задихнулася. Довідку про смерть мав писати саме черговий лікар, тож Іван Степанович спересердя випив дві пробірки дорогоцінного спирту і написав майже правду без урахування подушки.
— Так у чому конкретно суть справи? — Сердюкові набридло бути свідком дядькових душевних гризот. — Можете викласти у десяти реченнях?
Районну лікарню душив, як хвору подушка, великий борг за електрику. Районна адміністрація замість грошей повідомила: борг лікарні передано власнику цукрового заводу, йому тепер винні. Власник цукрового заводу Коноваленко заявив: віддайте один корпус, усе прощу. Іван Степанович так і лишився б серед гурту розлючених безпорадних лікарів, та одного разу його корова заблукала й опинилася на науковому полі, а охоронці, покидьки, корову зарізали і продали. А замість компенсації та вибачень послали Гуська до рідної мами, ще й натякнули, що поле, хоч і рахується за якимсь столичним науковим інститутом, давно належить власникові цукрового заводу Коноваленку, а з тим краще не зв’язуватися… І коноплі там чи мак, місцевому люду на те поле ходити — зась! Приватна власність. А корову свою Іван Степанович любив. Ну і завівся, не зупинити. Писав-судився-бідкався — рік нерви псував, тільки гірше стало. Після чергового судового засідання лампочки в районній лікарні остаточно згасли, мов померли, а голові райадміністрації у Києві медальку на груди почепили. І Гусько не витримав. Зібрав у пластмасовий дипломат судові рішення і поклявся сім’ї, колегам і хворим: без електрики для лікарні додому не повернеться. Отак.
— Це все? — не втримався Сердюк.
Іван Степанович напружився: мало йому?
— Я чого у центр… Тут уся влада скупчилася, тут усе вирішується. Як у вас не вийде, може, підкажете, яких міністрів смикати — охорони здоров’я, енергетичного чи внутрішніх справ… До президента як… Чи… Мені куди?
— Додому, — сказав Сердюк і встав з-за столу. Обернувся до дверей. — Марто!
На порозі миттєво виникла Марта. У руках — розгорнутий блокнот, олівець, в очах — псяча відданість.
— Ти документи Івана Степановича…
— Так!
— Дій! За годину в районній лікарні мусить бути світло, а ще письмові гарантії від адміністрації, райенерго і цукрового заводу, що ні за яких умов електрику в лікарні не вимкнуть. — Креше вогонь з каменя. До дядька. Руку протягує. — На все добре, Іване Степановичу. Радий вам служити. З народом ми будь-яку битву виграємо.
Дядько з крісла підхопився, руку потис.
— Дякую… Від всього району дякую, та з Києва не поїду. Як мені з дому подзвонять і скажуть, що ті корупціонери усе чисто зробили, як ви наказали, тоді уже…
— Що ж… Годину можете перепочити у цьому кабінеті. Чи Марта організує вам екскурсію столицею. А за годину вам зателефонують з дому… Повірте.
— Вірю, — усміхнувся лікар. Диво. Раз-два — і справу вирішено. А він знав — у центрі швидко розберуться.
Марта зникла, Сердюк ішов до дверей, і Івану Степановичу раптом захотілося сказати щось душевне і тепле, аби подякувати народному обранцеві, бо, певно ж, зайнята людина, а знайшов час, вислухав простого лікаря з району і став на захист лікарні.
— Синочок такий у вас… гарний хлопець, — сказав Сердюкові у спину. — Оце тільки з дівчиною в нього… учора уночі…
Бац! В яблучко! По яйцях! Сердюка аж скрутило біля дверей. Незграбно обернувся, подивився дядькові в очі, наче намагався зрозуміти, що саме той бачив і знає, та на пряме запитання не наважився, інтуїція підказувала — не можна, зав’язнеш по вуха.
— Я попрошу Марту, щоби вона допомогла вам з квитком і довезла до вокзалу… — пробелькотів і вискочив з голої кімнатки.
Перелякана Марта бігла за шефом з розгорнутим блокнотом у руці. Розлючений Сердюк нісся коридором, мізки вже працювали. Година часу. П’ять хвилин на дії, п’ятдесят п’ять на прийняття рішення. Велика гра? Здається, так. Подати електрику до райлікарні і тим врятувати Макса… Адміністрація, райенерго — порожні звуки. Зв’язуватися треба з власником цукрового заводу — він хазяїн району, йому всі служать. І тут — заковика. Власник цукрового заводу Ростислав Коноваленко — його колишній комсомольський шеф, персональний ворог з тридцятирічним стажем. No connect!
— Де Макс? — Марті на ходу.
— Поїхав додому.
— Шиллєр?
— Продивляється матеріал, відзнятий телевізійниками.
— Івана Баклана, нашого мента славного! У мій ресторан. За півгодини. Сама…
— …на зв’язку! — підхопила із завзяттям.
— Дурепа! Дослухай, а потім… Сама при цьому лікареві. Поки я не зателефоную — абсолютна ізоляція від суспільства. Тільки ти і він, як Ромео і Джульетта. Зрозуміло?
— А що мені з ним робити?
— У шашки грати! — люто. І вискочив з коридору.
Мізки працювали. Якщо після тридцяти років мовчазної ненависті він зателефонує Коноваленку і, ніби нічого не сталося, попросить увімкнути електрику в райлікарні, той, скоріш за все, не відмовить — добре знає можливості Сердюка. Скільки зажадає за послугу? Не важливо! Сердюк не звик платити по рахунках. І принижуватися перед Коноваленком не буде. Звичайно, якби не ця ідіотська номінація «Сірий кардинал», він би вчинив простіше. Наприклад, викликав до себе когось із міністерства енергетики і просто наказав врубити хворим лампочку, але все зводилося до того, що світ має знати, завдяки кому в райлікарню повернулася цивілізація. І звіряча інтуїція підказувала — дядько потрібний. Він ще згодиться, коли мова заходитиме про добрі справи народних обранців. А на шляху — Коноваленко.
