РАЙ. Центр - Дашвар Люко (книга жизни .txt) 📗
Микишка зціпив зуби, з очей сльози — і поплив. Свиря — поруч. А сил — як у тих коней. Спочатку Свиря почав ротом воду хапати. За мить — Микишка.
— Господи всемогутній і ти, пресвята Богородице, врятуйте наші душі! Присягаємося — як випливемо, ніколи у річку не кинемося, — божився Свиря.
— Присягаємося! — шепотів Микишка холодними мокрими губами.
— Присягаємося… — благав Свиря.
— Присяга… — Велетень Микишка вдихнув, так замість повітря рот залило водою, і він лише кілька разів смикнувся, перш ніж Десна понесла його тіло вниз за течією.
— Куме… — прошепотів Свиря, і милосердна Десна прийняла й другого кума. Залила рот водою і відправила вслід за Микишкою. За течією, до Дніпра.
— Згинули, собаки Дорошенкові! — збуджено розреготався на березі хтось із переслідувачів. — Вертаймося! Додому! Додому…
За кілька днів у Дніпрі біля Києва подільські кожум’яки, що мили шкіри на березі річки, знайшли тіла двох невідомих молодих козаків у простих полотняних штанях і сорочинах. Потилиці почухали і вирішили закопати мерців на Трухановому острові, де цигани таборилися. Бо хоч і мотлялися на шиях у хлопців хрести православні, однаково не впізнати — самогубці то грішні добровільно у воду кинулися чи добрі християни проти волі потопилися.
На дніпровському схилі — тиша нестійка, птахи насторожені і куми, мов брили кам’яні. Зажурилися. Біда… Біда! Задурно згинули. Не виконали завдання, не передали гетьману звістку про зраду. Свиря першим отямився.
— А й не задурно, не задурно, — заметушився. — Товариші гетьманові скажуть: «Загинули, Петре Дорофійовичу, твої сердюки вірні Свиря з Микишкою». А гетьман зметикує — нечисте діло, зрадою пахне. Та буде насторожі, аби Многогрішний Лівий берег не відтяв.
Микишка задумався.
— Я так собі міркую, куме Свиря… При булаві зараз нащадок Дорошенків має бути.
Свиря вкотре з повагою зиркнув на кума — ох і розумний Микишка. Може, характерник? Тоді чого Свирі не зізнається?
— А як інакше?.. — вів далі Микишка. — Кому ще гетьманувати? Не Брюховецьким же! Не Дрозденкам, Опарам, Суховіям, Ханенкам та Многогрішним…
Замовк, брови насупив. Кивнув:
— Точно. Дорошенкова сім’я має гетьманувати.
Свиря губу закопилив:
— На Правобережжі?
— На всій Україні, — упевнено відповів Микишка.
— Добре, коли так, — погодився Свиря. На Микишку глянув. — А як думаєш, куме?.. Задля чого Господь всемогутній нас триста сорок років сплячкою безтямною випробовував, аби тепер знову в Україну повернути?
Микишка плечима знизав — не відає. Підвівся. Кістки розім’яв. На лівий берег — невпізнаний, чудний — глянув.
— Я так собі міркую, розберемося, куме Свиря…
Свиря й собі намірився головою мотильнути — розберемося, розберемося, трясця матері, та раптом за пазухою Микишчиної сорочки щось загуло, засвітилося, зацвірінькало, заспівало… Свиря впав на траву, затис вуха долонями.
— Чорти! Чорти кляті манять до пекла!
Микишка обережно витяг з-за пазухи Любин мобільний телефон, поклав на траву поряд зі Свирею. Спантеличено розглядав яскраві кнопки. Наважився — тицьнув в одну.
— Любо! Любо! Це Гізела, — заверещав тонкий дівочий голосок.
Микишка відсахнувся, перечепився через Свирю, впав поруч із ним на траву.
— Любо! Це вже не смішно! — кричала Гізела. — За годину іспит! Якщо не з’явишся — почнуться проблеми. Любо! Ти мене чуєш? Де ти? Я у твоїй халупі на Костянтинівській. Тут товчуться якісь хлопці й кажуть, що живуть разом із тобою… Я їм не вірю. Любо!
На мить телефон замовк. Куми підвели голови, перезирнулися.
— Гетаут лишила. її крам, — сказав Микишка. Простягнув до телефону руку.
— Любо! — раптом густим чоловічим басом гаркнув телефон. — Це Гоцик. Ти де?..
Микишка відхопив руку. Свиря підскочив, замахнувся на чортівню. Микишка перехопив кумову руку, завмер і обережно тицьнув на якусь кнопку. Телефон жалібно дзеленькнув і згас.
— Воно… подохло? — вразився Свиря.
— Я так собі міркую… Розберемося, куме Свиря, — непевно відповів Микишка.
А як розібратися, коли сила люду йде повз тебе і не помічає? Кого запитати, коли ти для всіх — порожнє місце, повітря, нуль? Свирі нерви скінчилися. Як збісився. Вискочив на середину тротуару, кричав несамовито, кидався до перехожих, хапав їх за рукави, та люди йшли і йшли, наче нічого не трапилося. І тільки коли Свиря остаточно втратив розум і з розгону заскочив на плечі розкішному блондину років тридцяти з напудреним обличчям і підведеними чорним очима, якийсь хлопчик років семи, що проходив повз із молодою жінкою, точно мамою, раптом розсміявся і крикнув блондину:
— На тобі дядька сидить! На тобі дядька!
Мама шарпонула сина:
— Припини! Це гей, і… ми вчимося лояльності… — І блондину:
— Перепрошую…
— Краще виховуй свого пацана, — образився блондин. А хлопчик знову розсміявся.
Свиря зіскочив з плечей блондина і безпорадно розвів руками.
— Що робити, куме Микишко?
Микишка увесь цей час стовбичив біля дерев і розгублено спостерігав за Свириними витівками.
— Я так собі міркую, куме Свиря, — сказав, коли розпалений полюванням за чистими душами Свиря став біля нього, — нам дитину треба. Дитя — воно безгрішне. Воно нас побачить і чесну правду скаже, не збреше.
— Зараз того малого вполюю, — загорівся Свиря і був помчав би за хлопчиком, який побачив його на блондинові верхи, та Микишка зупинив.
— Дитина без мамки мусить бути, — постановив. — Бо мамка злякається, як дитя почне з повітрям розмовляти. Пам’ятаєш, куме Свиря, того писарчука, що з одного дня почав до коней промовляти?
— Чого ж не пам’ятати, — кивнув Свиря. — Сам йому голову відтяв, аби коней глупими реченіями сили не позбавляв.
Куми хвильку подумали і пішли містом шукати самостійну безгрішну дитину. Півдня Печерськом вешталися, та вже не боязкі, зметикували: люд їх не бачить, вози на колесах крізь них пролітають, а пиріжки, курячі стегенця й напої у дорогих скляних пляшках можна сміливо брати, де голод прихопить. Микишка їжі не торкався — стерігся, а Свирин рот не стулявся: і те скуштував, і се спробував.
— Смачне, — казав. — Мабуть, не бідує грішна Україна.
Аж вирулили до пам’ятника акторові Леоніду Бикову, що на дніпровському схилі біля парку Слави. Стали перед ним, розглядають. От зовсім не геройського вигляду чоловік. Похнюпився, наче битву програв, шаблю загубив, пістоля нема, тому й очі сумні… А в кумових серцях — теплий вогник замерехтів.
— Мабуть, шанована людина була, — припустив Микишка.
— Е-е-е, скільки міді перевели. Це ж би гармату можна відлити, — Свиря йому.
— А я про що міркую, — Микишка. — Аби якому поганцю гармату на пам’ятку не віддадуть. Мабуть, шанована людина була.
Поклонилися сумному акторові, пішли вниз схилом. Аж бачать — на лавці під деревом хлоп’я років дев’яти сидить. Тримає у руках таку саму гидоту, яку Гетаут на березі кинула, завзято на кнопки тисне.
— Попався, трясця матері! — азартно вигукнув Свиря. Микишка його за рукав — цап!
— Ти, куме Свиря, спершу мовчи, а то перелякаєш чисту душу. Домовилися?
З Микишкою — як не домовишся. Однією рукою може Свирю до неба підняти. Звісно, що домовилися. Перехрестилися для впевненості й пішли до лавки.
Хлопчик побачив перед собою двох дорослих парубків — полотняні сорочки на грудях до пупа розідрані, важкі хрести на шиях — і про гру в мобільному забув.
— Ух ти! — захоплено.
Куми перезирнулися, Свиря розсміявся — бачить їх хлоп’я! Бачить! І поки серйозний Микишка подумки складав правильну фразу, яка точно не перелякає малого: «Доброго тобі дня, чиста душе безгрішна…», Свиря — штовхонув хлопчика у плече і швидко заторохтів, поки кум язика не припнув:
— Чесну правду скажеш чи вже брехати навчений?! А? Відповідай, хлоп’яче.
— Скажу, — без страху відповів хлопчик. — А ви звідки?
— Сердюки ми. Гетьмана Дорошенка! — Свиря вже підсів до хлопчика на лавку.
