Три товариші - Ремарк Эрих Мария (чтение книг .txt) 📗
— Гей, Роберте! — гукнула Роза.
— А ти що тут робиш? Не йдеш хіба «на діло»?
— Ще трохи рано. Беззвучно підскочив Алоїс.
— Звичайну порцію? — запитав він.
— Ні, потрійну, — відповів я.
— Берешся здорово! — висловила свою думку Роза.
— Хочу бути в ударі, — сказав я і спорожнив чарку з ромом.
— Заграєш що-небудь? — спитала Роза. Я похитав головою.
— Сьогодні щось не маю охоти. Якийсь непевний настрій. А що поробляє мала?
Вона посміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.
— Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень добре заробила — старі кнури відчули вже весну. Отож занесу їй нове пальтечко з червоної вовни.
— Червона вовна — це ж останній крик моди!
— Ти джентльмен, Роббі!
— Ой, коли б не помилилась! Іди-но, випий зі мною чарочку! Анісової, га?
Вона кивнула. Ми цокнулись.
— Скажи-но, Розо, що таке, власне, любов? — запитав я. — Адже ти дещо на цьому розумієшся.
Роза несамовито розреготалася.
— Покинь про це, — сказала вона трохи згодом. — Любов! Ах, мій Артур… Коли тільки подумаю про цього негідника, то мені й тепер ще робиться млосно. Скажу тобі ось що, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для любові. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли саме накивав п'ятами… І це вірно. Любов — чудова річ. Але одному з партнерів вона завше видається надто довгою. А тоді другий осамотніє, сяде та й витріщить очі. Витріщить очі, як божевільний.
— Ясно, — сказав я. — Але ж без любові люди, власне кажучи, тільки мерці у відпустці, та й нічого більш,
— А ти зроби так, як я, — відповіла Роза. — Заведи собі дитинча. Ось і буде кого любити та й спокій матимеш.
— Добре вигадала, — сказав я, — мені тільки цього й бракувало.
Роза мрійно поколихала головою.
— Яких стусанів тільки не діставала я від мого Артура, а попри все це, коли б він ото зараз зайшов у своєму котелку, збитому на потилицю, — ех, хлопче! Мене аж трусить, як тільки здумаю про це.
— То вип'ємо ж чарку за здоров'я Артура! Роза розсміялась:
— Хай живе чортів кнур! Будьмо! Випили.
— До побачення, Розо! Бажаю успіху сьогодні ввечері!
— Дякую! До побачення, Роббі!
Грюкнули парадні двері.
— Галло! — гукнула Патріція Гольман. — У такій глибокій задумі?!
— Ні, зовсім ні! Але як же вам ідеться? Як ваше здоров'я? Що там у вас було?
— Ах, нічого особливого! Застудилась і трохи температурила.
Виглядом вона аж ніяк не скидалася на хвору або висотану хворобою. Навпаки — очі її ніколи ще не видавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи розчервонілося, рухи були гнучкі, наче в стрункого гарненького звірятка.
— У вас чудовий вигляд, — сказав я, — зовсім здоровий! Можемо сьогодні багато дечого вдіяти!
— Це було б гарно, — відповіла вона, — але сьогодні нічого не вийде. Я сьогодні не можу. Я остовпіло дивився на неї.
— Не можете?…
— На жаль, не можу.
Я все ще нічого не розумів. Подумав собі, що вона, мабуть, не схотіла піти до моєї кімнати і там повечеряти.
— Я вже дзвонила до вас, — сказала вона, — щоб ви даремно не приходили. Але вас уже не було вдома. Аж тепер я зрозумів.
— Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? — запитував я.
— Сьогодні — ні. Мені треба в одне місце. На жаль, я й сама про це дізналася лише півгодини тому.
— А відкласти не можна?
— Ні, не вийде, — усміхнулася вона, — це, знаєте, так, ділове побачення…
Я стояв вражений. Всього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї там справи! Це хіба тільки виверти! Та навіть і напевно виверти… Які ввечері до біса ділові розмови? Такі речі роблять зрання. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто їй не хочеться, оце й усе.
Я був розчарований просто-таки по-дитячому. Лише тепер відчув, як радів був, чекаючи цього вечора. Мене злостило, що я так розчарувався, і не хотілось, щоб вона це помітила.
— Ну, гаразд, — сказав я, — значить, нічого не вийде. До побачення!
Вона допитливо глянула на мене.
— Спішити ще нема куди. Я домовилась лише на дев'яту. Можемо ще трохи пройтись. Я цілий тиждень не була надворі.
— Добре, — погодився я без усякої охоти, раптом відчувши себе стомленим і спустошеним.
Ми пішли вздовж вулиці. Небо надвечір проясніло, між дахами будинків миготіли зорі. Ми проходили мимо сквера, де в затінку височіли якісь кущі. Патріці Гольман спинилася.
— Бузки! — сказала вона. — Пахне бузками! Але хіба ж це можливо, ще ж не час!
— Не відчуваю ніякого запаху, — заперечив я.
— А проте… — вона схилилась над огорожею.
— Це daphnia indica, пані! — пролунав з темряви чийсь хрипкий голос.
Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, трохи похитуючись, підійшов До нас. З кишені його виблискувала шийка пляшки.
— Ми її сьогодні посадили, — пояснив він, погикуючи. — Ось вона там стоїть.
— Дуже вдячна, — сказала Патріція Гольман і звернулася до мене: — Ви й тепер не відчуваєте ніякого запаху?
— Ні, тепер уже дещо відчуваю, — відповів я неохоче, — відчуваю добру, стару горілку.
— Вгадали точнісінько! — сказавши це, садівник гучно відригнув.
Я виразно відчув солодкий, міцний запах, що надходив з ніжного присмерку садка, але нізащо в світі не підтвердив би цього.
Дівчина розсміялася, розправила плечі.
— Коли довго посидиш удома, то так це гарно! Аж надто шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завше він спішить… і все в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти справу на завтра…
— Біндінг? У вас побачення з Біндінгом?
— З Біндінгом і ще з одною особою… У цій особі вся й справа… Серйозна й ділова. Уявляєте собі?
— Ні, — відповів я, — не можу собі цього уявити. Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, — мені ввижався його могутній, блискучий бюїк, його коштовний костюм, його портмоне… Бідна моя, добра, причепурена комірчина! І що це тільки я собі забрав у голову! Лампа подружжя Гассе, крісла пані Залевської… Та дівчина ж взагалі до мене не пасує,… Що я за один? Харпак, що якось позичив собі кадилак, незграбний п'янчуга, більш нічого! Такого знайдеш на кожному базарчику… Мені ввижалося, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, ввижалися затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантні відвідувачі… Мені чулася вже й музика, і сміх, а сміялися — з мене… «Тікати, — подумав я собі, — мерщій тікати». Та й що, власне, це все було — чекання, сподіванки… Це ж безглуздо пускатися на таке… А тепер — тікати!
— Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, — сказала Патріція Гольман.
— Завтра ввечері мені ніколи, — відповів я.
— Тоді, може, післязавтра або десь на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.
— Це буде важко, — сказав я. — Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.
Це все я вигадав, але інакше не міг, — мене душили лють і сором. Перейшовши площу, ми попрямували вулицею повз кладовище. Від кафе «Інтернаціональ» наближалася Роза; виблискували її високі полуботики. Я ще міг звернути та й зробив би це, звичайно, але тепер попрямував далі їй назустріч. Роза дивилася кудись мимо, наче ми ніколи не були й знайомі. Це вже так було зазвичай: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той був не один.
— Добрий вечір, Розо, — сказав я.
Вона спантеличено глянула сперш на мене, потім на Патріцію Гольман, тоді похапцем кивнула головою і, збентежена, побігла далі. За нею, розмахуючи ридикюлем і колихаючи стегнами, чимчикувала Фріці; губи її були щедро підмальовані. Вона прошила мене байдужим поглядом, ніби глянула крізь віконну шибку.
— Привіт, Фріці! Дай боже здоров'я! — привітався я.
