Три товариші - Ремарк Эрих Мария (чтение книг .txt) 📗
— Не жартуй святими речами, — промурмотів він. Не звертаючи на нього ніякої уваги, я заговорив з
Кестером:
— Отто, розпрощайся з нашим дитям, з кадилаком! Він нам більше не належить! Віднині він стане прикрасою фірми, що торгує кальсонами! Сподіваюся, там його чекає добре життя! Не таке геройське, як у нас, зате забезпеченіше.
Я витяг чек. Ленц мало не луснув.
— Та невже!… Невже… оплачено? — хрипко видушив він з себе.
— А як ви думали, зелений початківцю? — запитав я, розмахуючи чеком. — Ану, вгадайте!…
— Чотири! — вигукнув Ленц, заплющивши очі.
— Чотири п'ятсот! — сказав Кестер.
— П'ять! — закричав Юпп біля бензоколонки.
— П'ять з половиною! — гаркнув я. Ленц вирвав мені чека з рук.
— Не може бути! По ньому не заплатять!
— Пане Ленц, — звернувся я до нього тоном, сповненим гідності, — чек настільки ж надійний, наскільки ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршированого щупака. Вчіться на зразкових прикладах! Завести дружбу, одержати оплату наперед та ще й запрошення на вечерю — от що значить продати! Ось так воно, а тепер можете стояти вільно!
Готфрід потроху отямився. Спробував останній козир:
— А оголошення, що я написав? А мій амулет?
Я кинув йому медаль.
— На тобі твій собачий номерок. Я був зовсім забув
за нього.
— Спродав бездоганно, Роббі, — сказав Кестер. — Хвалити бога, позбулися цієї лайби. А грошенята нам саме дуже й дуже потрібні!
— Даси мені авансом п'ятдесят марок? — спитав я.
— Навіть сто. Бо заслужив!
— Може б ти ще взяв на аванс моє сіре пальто? — спитав Готфрід, примруживши очі.
— Може б ти забрався до лікарні, нещасний язикатий бастарде? — дав я йому здачі.
— Хлопці, на сьогодні — шабаш! — запропонував Кестер. — Досить заробили за один день. Не треба бога гнівити… Поїдемо на «Карлі» та потренуємось до перегонів.
Юпп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:
— Пане Кестер, тоді я на цей час знову беру на себе команду?
— Ні, Юппе, — розсміявся Отто, — ти поїдеш з нами. Насамперед ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не переконався, що він у порядку. А тоді ми понеслися так, що аж іскри сипнули з вихлопної труби.
VIII
— Де горить? — запитала пані Залевська, коли я заступив їй дорогу.
— Ніде не горить. Просто хочу сплатити гроші за кімнату.
До строку лишалося ще три дні, і тому пані Залевська мало не зомліла від подиву.
— Це щось неспроста, — сказала вона підозріло.
— Та що ви! — відповів я. — Чи не можна б сьогодні ввечері взяти парчеві крісла з вашого салону?
Вона войовничо вп'яла руки в свої товсті стегна.
— От воно що! То вам уже ваша кімната не сподобалась?!
— Кімната хороша. Але ваші парчеві крісла подобаються мені більше.
Я пояснив їй, що мене, можливо, відвідає кузина, і мені хотілось би трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що їй аж груди заколихалися.
— Кузина? — повторила вона зневажливо. — А коли ж має прийти та кузина?
— Це ще зовсім непевне діло, — сказав я, — але коли й прийде, то, звичайно, не пізно, рано ввечері, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?
— Часом бувають, — відповіла вона, — але для них не позичають крісел.
— А я позичаю, — ствердив я, — бо я дуже хороший сім'янин.
— Можна подумати! Волоцюги ви всі! Можете взяти парчеві крісла. А червоні плюшові можете на цей час поставити до салону.
— Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…
— Килим?! — вона аж обернулася. — Хто сказав тут слово «килим»?!
— Я сказав. Та й ви сказали. Ось допіру… Вона обурено дивилася на мене.
— Адже килим належить до гарнітура, — сказав я, — крісла ж на ньому стоять…
— Пане Локамп, — велично промовила пані Залевська, — вгамуйтеся. «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це б і вам слід усвідомити!
Я добре знав, що небіжчик Залевський; попри цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідне не раз розповідала сама пані Залевська. Але їй було це байдуже: вона використовувала свого чоловіка, як інші люди біблію, для цитат. І чим більш часу минало від його смерті, тим універсальнішими уявлялись їй його вислови. Небіжчик тепер годився на всі випадки — як і біблія.
Я заходився причепурити свою комірчину. По обіді розмовляв по телефону з Патріцією Гольман. До того вона була хворіла, і я не бачив її щось із тиждень А тепер я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно. Ми домовилися на вісім годин.
Парчеві крісла і килим справляли помпезне враження, але освітлення не пасувало аж ніяк. Тому я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Пані Гассе, стомлена, сиділа біля вікна, чоловік ще не приходив з роботи. Він-бо щодня добровільно працював на годину або дві довше — боявся, щоб не звільнили. Жінка чимось нагадувала хвору пташину. В її зів'ялих, старіючих рисах все ще можна було розпізнати вузеньке личко дитини, розчарованої сумної дитини.
Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, подала мені лампу.
— Так, так, — зітхаючи сказала вона, — коли тільки здумати, як ото я раніше…
Історія була мені відома. Йшлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут вже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він лишився холостяком. Це була, мабуть, чи найпоширеніша в світі історія. Та й чи не найбезнадійніша.
Послухавши трохи, відповівши кількома банальними фразами, я пішов до Ерни Беніг, щоб взяти у неї грамофон.
Пані Гассе згадувала про Ерну лише з презирством. Вона зневажала її, бо заздрила їй. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, якщо хочеш урвати собі шматок того, що звуть щастям. Вона знала і те, що за цей шматок треба часом сплатити подвійну, а то й потрійну ціну. Бо щастя було найнепевнішою і найдорожчою річчю на землі.
Ерна, ставши на коліна перед чемоданом, підшукувала мені пластинки.
— Хочете фокстроти? — спитала вона.
— Ні, не вмію танцювати.
Вона здивовано підвела на мене очі.
— Не вмієте танцювати? Що ж ви робите, як ідете кудись?
— Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано. Вона похитала головою.
— Чоловікові, який не вміє танцювати, я б дала відкоша.
— У вас дуже суворі принципи, — відповів я. — Але ж є й інші пластинки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже хорошу, — жіночий голос під гавайську гітару…
— А ця й справді чудесна. «Як тільки могла я жити без тебе» — вона?
— Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Думаю, це єдині романтики, які ще є на цім світі.
Ерна засміялась.
— Та й справді! Грамофон — це ніби щось подібне до альбома на вірші; раніш писали туди вірші, а тепер дарують пластинки. Коли мені хочеться про щось згадати, то тільки поставлю пластинку з тих часів — і все переді мною знову оживає.
Я глянув на купи пластинок, що лежали на долівці.
— Якщо по цьому міряти, то у вас, Ерно, мабуть, чимало згадок…
Підвівшись, вона провела рукою по своєму рудуватому волоссю.
— Так, — сказала вона, відсунувши ногою купу пластинок, — але нехай би краще була одна, та справжня…
Виклавши все, що купив на вечерю, я накрив на стіл, застосовуючи все своє уміння. Сподіватися допомоги з кухні не було як, бо стосунки з Фрідою були для цього надто кепські. Вона мені хіба щось би перекинула, та й годі. Але я й так обійшовся, і скоро мою стару комірчину було не впізнати — так вона заблищала по-новому! Крісла, лампа, накритий стіл — я відчував, як неспокій чекання опановує мене.
Хоч було ще більше години часу в запасі, я вийшов назустріч. Надворі вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Ліхтарі вже світилися. Сутінки сіріли між будинками, як море. Кафе «Інтернаціональ» пливло по ньому, наче розснащене військове судно. Я заскочив туди.
