Три товариші - Ремарк Эрих Мария (чтение книг .txt) 📗
— Давно ви вже повернулися з свого таємничого побачення?
— Уже з годину.
— Шкода. Якби ж я знав…
— Ні, однаково нічого б не вийшло, — засміялася вона. — Лежу в ліжку і знову температурю. Дуже добре, що повернулася додому рано.
— Температурите? А це чого?
— Ах, нічого особливого. А ви що сьогодні ввечері робили?
— Розмовляв з хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Ваша справа вдалася?
— Сподіваюсь, що вдасться.
У мене під накриттям створилася страшенна задуха. Щоразу, коли дівчина говорила, я підіймав «завісу» і похапливо дихав свіжим повітрям, а потім закривав «кватирку» і говорив сам, щільно притуливши рота до трубки.
— Чи є серед ваших знайомих хтось, кого звуть Робертом?
Вона розсміялась:
— Не знаю… Думаю, що ні…
— Шкода. Я б охоче послухав, як ви це вимовляєте. Може, проте, все ж таки спробуєте?
Вона знову розсміялася.
— Ось так, жартома… — сказав я. — Приміром таке: Роберт — осел!
— Роберт-дитина!
— У вас чудова вимова, — сказав я. — А тепер давайте спробуємо з Роббі… Отже: Роббі — це…
— Роббі — це пияк, — стиха вимовив далекий голосок, — а тепер треба спати, я прийняла снотворне, і в голові вже гуде.
— Ну, то на добраніч, спіть спокійно!
Поклавши трубку, я відсунув пальто і ковдру. Випроставшись, я скам'янів. На крок від мене, наче при вид, стояв пенсіонер — фінансовий радник, що мешкав у кімнаті поруч з кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.
— Тсс! — прошепотів він, оскаливши зуби.
— Тсс! — прошепотів я й собі, посилаючи його в думках під три чорти.
Він підняв палець:
— Не розляпаю ні слова… а скажіть: це ви про політику, га?
— Що таке?! — здивувався я. Він підморгнув:
— Не турбуйтесь! Сам належу до крайнього правого крила. Ви потайки розмовляли на політичну тему? Я зрозумів і теж осміхнувся.
— На високополітичну!
Він кивнув головою і прошепотів:
— Хай живе його величність!
— Слава, слава, хай живе! — відповів я. — А тепер ось про що інше: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?
Він здивовано похитав лисою головою.
— Не знаєте? І я не знаю. Але той, хто винайшов, — хлопець хоч куди!
IX
Неділя. День перегонів. Останнього тижня Кестер тренувався щодня. А тоді вечорами ми до пізньої ночі розбирали «Карла» аж до найдрібнішого гвинтика, мастили, приводили до ладу. Тепер ось ми сиділи коло складу запчастин і чекали на Кестера — він пішов на стартову площадку.
Зібралися ми тут усі: Грау, Валентин, Ленц, Патріція Гольман і, зрозуміло ж, Юпп — у комбінезоні, шлемі і захисних окулярах. Юпп мав бути напарником Кестера, бо важив найменше. Ленц, щоправда, мав свої сумніви. Він твердив, що Юппові величезні лапасті вуха чинять надто сильний опір повітрю, отож машина або втратить кілометрів двадцять швидкості, або перетвориться на літак.
— Звідки у вас, власне кажучи, англійське ім'я? — запитав Готфрід Патріцію Гольман, що сиділа поруч з ним.
— Мати моя була англійка, її теж так звали-Пат.
— А, Пат — це вже щось інше. Це вже легше вимовляти. — Він видобув чарку й пляшку. — Отже, за дружбу, Пат! Мене звуть Готфрід!
Я пильно подивився на нього. Коли я все ще тупцював навколо проблеми, як звертатися до дівчини, він втнув отаке серед білого дня — йому й непереливки! А вона собі на це сміється і справді називає його Готфрідом!
Але Фердінанд Грау пішов іще далі. Він зовсім здурів і не зводив з дівчини очей. Він декламував звучні вірші і заявив, що писатиме її портрет. Він дійсно сів на якийсь ящик і почав малювати.
— Слухай-но, Фердінанде, старий пугаче, — сказав я, забираючи в нього блокнот, — не зачіпай живих людей, май діло з своїми трупами. І говори більш на загальні теми, бо за дівчину я можу образитись.
— А будете потім пропивати зі мною рештки гонорару за тітку шинкаря?
— Чи все проп'ємо, не знаю. Але дещо допоможемо, це напевно.
— Гаразд. Ну то я вже змилуюсь над тобою, хлопче…
Стукіт моторів, наче кулеметними чергами, зривався то тут, то там на біговій доріжці. Пахло перегаром масла, бензином, рициною. Цей чудовий запах збуджував, як збуджував і чудовий барабанний стукіт моторів!
Поблизу гомоніли автомеханіки в своїх добре устаткованих кабінах. Наші запаси були надто злиденні. Деякий інструмент, запалювальні свічки, пара коліс з резервними покришками, що ми дурно дістали від одного заводу, декілька дрібніших запчастин — оце й усе. Адже Кестер брав участь у перегонах не від якого-небудь підприємства, а приватне. За все треба було платити свої гроші. Тому у нас всього було обмаль.
Прийшов Отто, за ним Браумюллер, уже в костюмі гонщика.
— Ну, Отто, — почав він розмову, — якщо в мене свічки сьогодні витримають, то ти пропав! Та вони не витримають!
— Побачимо! — відповів Кестер. Браумюллер погрозився «Карлу»:
— Стережись мого цокотуна!
Цокотун — це була нова машина Браумюллера, машина важкого типу; вона вважалася за фаворита.
— Ось «Карл» дасть тобі духу, Тео! — крикнув до нього Ленц.
Браумюллер хотів був утнути щось у відповідь на бравому солдатському жаргоні старих часів, але, побачивши з нами Патріцію Гольман, поперхнувся, витріщив на неї очі, осміхнувся якось просто себе та й подався геть.
— Наша взяла! — з задоволенням відзначив Ленц.
Над біговою доріжкою загавкали мотоцикли. Кестер мав уже бути готовим. «Карла» включили до категорії спортивних машин.
— Великої допомоги від нас не сподівайся, Отто, — сказав я, оглядаючи інструмент.
Він махнув рукою.
— Немає в цьому потреби. Якщо «Карл» поламається, то не допоможе й ціла майстерня.
— А може, нам все ж таки виставляти щити, щоб ти знав, як ти ідеш, на якому місці?
Кестер не погодився.
— Адже всі стартують одночасно. То я й сам бачитиму. До того ж ще й Юпп буде стежити.
Юпп енергійно закивав. Він уже аж трусився від збудження і безнастанно їв шоколад. Але це хіба що тепер. Гримне постріл на старті — і він притихне, як черепаха.
— Ну, поїхали! Ні пуху ні пера! Ми випхнули «Карла» на старт.
— Отож не спинись на старті, ти, чортова худобо, — сказав Ленц, поплескавши «Карла» по радіатору. — Не підведи свого старенького тата, «Карле»! «Карл» поїхав, ми дивилися йому вслід.
— Диви-но, от кумедна бандура, — сказав раптом хтось поблизу. — Диви, диви, задній міст — страус, та й годі!
Ленц випростався:
— Це ви чи не про білу машину? — запитав він, почервонівши, як буряк, але ще зберігаючи рівновагу.
— Атож! — відповів йому кремезний автомеханік з сусідньої кабіни, навіть не обернувшись до нього, і подав своєму сусідові пляшку пива. Ленц почав був щось белькотіти від люті і намагався перелізти через низеньку дощану перегородку бокса. Але, хвалити бога, його лайки в боксі не почули. Я потяг його назад.
— Не роби дурниць! — насипався я на нього. — Ти нам і тут потрібний. А ти вже до лазарету захтів?
Уперто, наче осел, Ленц рвався до бійки — він раптом не міг нікому нічого датувати, що стосувалося «Карла».
— Бачите, — звернувся я до Патріції Гольман, — ось цього навіженого цапа вважають за останнього з романтиків! Чи повірите, що він колись і вірші писав?
Це було вразливе місце Готфріда — він зразу ж вгамувався.
— Це було давно, ще задовго до війни, — сказав він, ніби перепрошуючись. — А до того ж, дитинко, шаліти під час перегонів — хіба ж це сором? Ну, скажіть. Пат?!
— Шаліти — це взагалі не сором… Готфрід урочисто вклонився:
— Добре сказано!
За гуркотом моторів нічого не було чути. Повітря здригалося. Здригалися земля й небо. Поле мчало мимо.
— Іде передостаннім, — пробурчав Ленц. — От бестія, знову заговтався на старті…
— Байдуже! — відповів я. — Старт — це для «Карла» біда! Він повільно одривається, але потім ти його й не вдержиш.
Гуркіт трохи вщух, тоді залунала мелодія гучномовців. Ми не повірили власним вухам: Бургер, один з найсильніших конкурентів, зовсім не рушив з місця.
