Три товариші - Ремарк Эрих Мария (чтение книг .txt) 📗
Я обійшов ліжко, взяв дзеркало і впустив його на підлогу. Воно розбилось.
— Пробач, — сказав я. — Така невдача. Випало просто у мене з рук і розбилося на дрізки…
— В моїй сумочці є ще одне, Роббі.
То було маленьке люстерко з хромованого нікелю.
Я провів по ньому рукою, щоб воно трохи затьмарилось, і подав Пат. Вона старанно витерла його й почала уважно розглядати себе в люстерко.
— Ти повинен їхати звідси, любий, — прошепотіла потім.
— Чому ж? Хіба я тобі неприємний?
— Ти не повинен більше бачити мене. Це вже не я…
Я взяв у неї люстерко.
— Ці металеві речі нічого не варті, Пат. Ти поглянь, який я в ньому. Блідий і кістлявий. А я ж засмаглий і міцний. Якась хвиляста штука.
— Ти повинен запам'ятати мене іншою, — шепотіла вона. — їдь звідси, любий. Я вже й сама якось справлюся з цим.
Я втішав її. Вона знову попросила люстерко і свою сумочку. Потім почала пудритись — виснажене обличчя, потріскані губи, глибокі коричньові ями під очима.
— Хоч трохи, мій любий, — сказала вона і спробувала посміхнутись. — Ти не повинен бачити мене такою страшною.
— Можеш робити, що хочеш, — сказав я, — але для мене ти ніколи не будеш страшною. Для мене ти — найкраща жінка, яких я будь-коли бачив.
Я взяв у неї з рук люстерко й пудреницю і обережно обняв руками її голову. За мить вона знову захвилювалась.
— Що, Пат? — спитав я.
— Цокає так голосно, — шепотіла вона.
— Що? Годинник?
Вона кивнула:
— Так гримить…
Я зняв годинник з руки.
Вона злякано поглянула на секундну стрілку:
— Забери його геть…
Я взяв годинник і жбурнув його. Він розбився, вдарившись об стінку.
— Отак, тепер він більше не цокає. Час зупинився.
Ми розірвали його посередині, тепер існуєм лише ми, тільки удвох — ти і я, і більше нікого.
Вона повела очима в мій бік. Її очі здавалися дуже великими.
— Любий… — прошепотіла вона.
Я не міг витримати її погляду. Він ішов з глибини і, пронизуючи мене наскрізь, линув кудись у далечінь.
— Мій вірний друг, — бурмотів я. — Мій коханий, мужній, старий друг.
Вона померла в останню годину ночі, раніш, ніж настав ранок. Вона вмирала тяжко, болісно, і ніхто не міг допомогти їй. Вона міцно тримала мою руку, але вже не знала, що я був біля неї.
Через якийсь час хтось сказав:
— Вона мертва…
— Ні, — заперечив я, — вона ще не мертва. Вона ще міцно тримає мою руку…
Світло. Нестерпне, яскраве світло. Люди. Лікар. Я повільно розняв свою руку. Рука Пат упала вниз. Кров. Виснажене, запале обличчя. Болісні, закляклі очі. Каштанове, шовковисте волосся.
— Пат, — покликав я. — Пат…
І це було вперше, коли вона не відповіла мені.
— Хочу побути з нею один, — сказав я.
— Може, спершу… — спитав хтось.
— Ні, — сказав я. — Вийдіть. Не торкайтесь до неї.
Потім я обмив на ній кров. Я ніби одерев'янів. Розчесав їй волосся. Вона охолола. Я поклав її на своє ліжко і прикрив ковдрами. Потім сів коло неї і не міг нічого думати. Сидів на стільці, втупивши в неї очі. Собака ввійшов і сів коло мене. Я спостерігав, як мінилося її обличчя. Я нічого не міг робити — тільки спустошений сидів біля неї і дивився на неї… Потім настав ранок, і я побачив, що то вже була не вона.
