Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Що ж, я радий бачити слів від брата мого.
Він всівся на широкому кріслі, на якому до того сидів його батько, а ще перед тим – дід та прадід.
– Князь Мстислав б’є чолом та землею нашою та зичить тобі, великий княже, міцного здоров’я і Божої милості.
Лука і Середич знову поклонилися. Ярослав відповів кивком голови на таке привітання, вказав рукою на лави, що стояли обабіч стола.
– Як мається брат мій, чи здоровий?
– Хвала Господу, здоров’ям не жаліється. Повен сили Мстислав і готов прислужитися великій землі руській. Ти, мабуть, чув, великий княже, як два літа тому ми упокорили касогів?
– Чув. Пишаюся вами і братом моїм. Хоч і дорікаю за те, що з Редедею на поєдинок вийшов. Не князівське це діло – силою зі степовиками мірятися, з богатирями їхніми. На те дружинники. І вам, боярам, догана: не бережете свого князя. А коли б, не дай Бог, Редедя переміг, якби загинув Мстислав та осиротив землю вашу, що б тоді ви робили?
Середич посміхнувся.
– Ти ж знаєш, великий княже, Мстислава. Хіба його переконаєш? Нестримний він у битві, як гірський ручай, як лев, що почув здобич. Його тоді не спинити.
Така відповідь сподобалася Ярославові.
– Правда твоя, боярине. Мстислав – викапаний дід. Скільки княгиня Ольга не просила Святослава зостатися вдома, пильнувати державу, а він все одно не послухав її та пішов за Дунай. Дай, Боже, здоров’я моєму братові. Скажи, боярине, як звешся ти? Обличчя твоє знайоме мені, а от ймення пригадати не можу.
– Середич я. А це сотник Лука Романович.
– Що ж, сідайте за стіл. Бачу, втомилися, сил багато в дорозі загубили. Зараз гукну челядникам, щоби обід подавали. Я й сам уже зголоднів, то й пополудную з вами.
Тільки тепер, коли Середич і Лука розсідалися за столом, Ярослав зазирнув у мішок і вийняв звідти подарунки. Там був меч із позолоченим, прикрашеним коштовним камінням руків’ям. А також кинджал. Князь аж підвівся, оглядаючи таку красу.
– Істинно достойний подарунок мого войовничого брата.
Переконавшись, що подарунки великому князеві сподобалися, сли дозволили собі видихнути із полегшенням.
Тим часом челядники накривали на стіл.
– А ти, молодче, Романовим сином будеш? Чи ж не боярина Романа, а то вельми схожий? – запитав нараз Ярослав Луку.
– Він самий, – за свого сотника знову відказав Середич.
– Знаю батька – достойна людина. Як його здоров’я?
Лука схилив голову.
– Помер батько минулої осені, Царство йому Небесне.
Ярослав невдавано опечалився.
– Велика страта, достойним мужем був твій батько. Що ж, пийте мед, їжте і, як голод свій трохи втамуєте, розказуйте, з чим вас брат мій посилає. А ще мені про пригоду з печенігами повідайте. Бачу, бранку он захопили.
Тільки тепер князь звернув увагу на Каялу, що продовжувала стояти в куті, не наважуючись з іншими сісти за стіл. Середич розказав Ярославові усе, як було. Князь спохмурнів від такої новини.
– Недобре вийшло. Печеніги мститися будуть, почнуть вали перескакувати й весі палити, гнати люд у неволю. Недобре. Та й вас не виню – тут або ти, або тебе. Скільки ж вас було?
– Восьмеро.
– Де ж усі інші? Невже головами наклали?
Середич поглянув на князя. Цікаво, чого він випитує? Давно чув Середич, що князь Ярослав нікому віри не йме, обман здалека чує, тож брехати йому не можна.
– Мирослав загинув, Вадим поранений у грецькому домі лежить, із ним двоє воїв. А ще двох я відпустив – до родичів просилися.
Середич чекав, що князь зараз продовжить допитувати, але Ярослав мовчав. Думав. Цікаво, чому він не перепитає про самого Вадима? Певно, Ярослав давно знав, що до нього йде сольство і хто його веде.
– Степовичку лишите тут. Може бути таке, що хани пошлють за нею. Це ж ганьба їхнього роду: мужів порізали, а жон полонили. Хани захочуть повернути своє.
Запала мовчанка. Лука із Середичем переглянулися, в очах молодого сотника було прохання.
– Великий княже, Каяла – бранка оцього доброго воя, здобич військова… – почав було Середич, та Ярослав обірвав його:
– Не воєнний зараз час, щоби здобич, бранців ділити. Подумай, боярине, скільки зараз воїв погине, захищаючи наші кордони, скільки хат смердів з димом підуть. Мушу мати її, щоб могти говорити з ханами, щоби спробувати відвернути біду.
Сли вже не сміли перечити князеві, Лука тільки запитав:
– Що вони з нею зроблять?
Ярослав знизав плечима, поглянув на малу.
– Звідки мені знати? Це вже їх, печенізьке діло.
– Коли сам не відаєш, то скажу тобі, великий княже. – Очі Луки враз запалали. – Вони заріжуть її й кинуть у яму разом із Карабаєм. Вона вміє по-нашому і сама мені сказала. Тож візьми, княже, викуп за неї – дам, скільки скажеш, а як не велиш, то і так умикну її, а печенігам на поталу не дам.
Князь дивився на сотника здивовано. На вигляд був спокійним, тільки очі горіли, і Середич ніяк не міг зрозуміти, які відчуття вирують зараз у князеві. Від нього можна чекати будь-чого: от зараз покличе тивуна і велить покарати Луку за його слова, адже рідко хто навіть із бояр наважиться отак розмовляти із Ярославом. Середич наїжився, чекав княжої відповіді. А той не закричав, не почав грозити й кликати челядь. Мовив із цікавістю:
– Що ж будеш робити з нею, Романовичу? Нащо тобі мала?
– Вона вміє говорити по-нашому, я і віри Христової навчити її хочу. Їй жити треба, а не до чорної ями йти слідом за чоловіком-дикуном. А ще письму її навчу, а потім ключницею зроблю.
Ярослав розуміюче кивнув.
– Добре, вою, нехай буде по-твоєму. Тілько винним мені будеш. А зараз велю челядникам, аби нагодували степовичку, відмили та вдягли у шати людські, а то на вовчика більше подібна, ніж на дитину.
Каяла великими очима дивилася на Луку, коли за княжим повелінням челядники забрали її геть зі світлиці. Сам сотник то дивився їй услід, то глипав на князя, але лишився задоволеним.
Челядники поналивали гостям у кубки, залишили глечики й самі вийшли за двері. Ярослав заходився їсти, однією рукою тримаючи свіжий печений хліб, іншою відірвавши шматок печені. Середич лише надпив меду, Лука також. Боярин готувався й продумував кожне слово.
– Наш князь переміг касогів, а перед тим хозар. Він разом із греками ходив на Таврію і тими походами укріпив землю тмутараканську. Собор у місті заклав. Добре впорядкована земля, одначе Русь є велика, многі племена і язики на ній живуть. Тож і питає наш князь, чи не міг би він в іншому місті послужити столу великокняжому. Он Чернігів великий город, Переяслав. Стоїть земля сіверська без князя, нікому простолюду лад дати, бояр розсудити. Просить Мстислав, аби ти його на стіл чернігівський пустив.
Ярослав спокійно доїв, обгриз кістку й кинув у порожній таріль.
– І що, порозумівся мій брат уже з боярством сіверським? – запитав князь раптом.
Це було досить несподівано. Одначе й боярин Середич сидів не вперше у княжих палатах, не одного князя бачив.
– Тмутаракань мала, а от Сіверщина велика. Чутки ходять, що нема у тій землі доброго ладу, ще й печеніги часто шарпають. Якщо твоя воля на те буде – приймуть бояри сіверські Мстислава.
Ярослав підвівся, пройшовся по світлиці.
– Не знаю, хто рік вам, ніби ладу там немає. У Чернігові, Переяславі та Нежині посадники мої за ладом дивляться. На кордоні з печенігами дружина немала стоїть, пильнує степу. Так що лад є там, як і у всій землі руській, допоки я князь великий. Брат же мені у Тмутаракані потрібен. Це край руської землі і там мають бути не лише пильні очі, а й сильна рука. Коли ж тісно йому там вельми, то нехай у Муром іде, я давно його туди кликав.
Ярослав фактично відмовляв своєму братові. Він чудово розумів, що може тим розізлити войовничого Мстислава. Той, мабуть, і так зло на Ярослава тримає за ту війну братовбивчу, за те, що Ярослав сам тепер на землі батьковій княжить. Саме такі думки пролітали, мов вихор, у голові Середича. Боярин і не думав здаватися.
– Не можна, великий княже, такого воїна, як Мстислав, запирати у малій Тмутаракані. Правду кажеш, великий княже, тісно йому стало там. Він наче тур, якого поставили в стійло із простими коровами. Крутиться, ворушить своїм могутнім тілом. Так може розвалити стійло, а рогами дах зняти. Що ж до Мурома – не хоче там сідати, бо земель північних не знає й ладу там дати не зможе. До того ж речуть, що ти, великий княже, більше в Новгороді сидиш, ніж у Києві, тож Мстислав міг би у Чернігові сісти, аби із полудня захищати Русь від орди.
