Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Іншим був Лука, син свого славного роду. Високий, мов жердка, худий, жилавий, довге чорне волосся перев’язане стрічкою, коротко обстрижена борода. Чимось схожий був на грека. І ті чорні колючі очі…
На одній із ночівель, вже за рікою Россю, Середич прокинувся. Тяжкі пригоди забрали у нього всю силу, навіть спати було важко – не міг. Почув, що десь поруч хтось говорить упівголоса, вирішив перевірити варту. Так і є – Лука сидить поряд із малою бранкою, закутує її своїм корзном.
– Ти б їй іще цицьки дав! – грубо сказав Середич. Лука поглянув на нього вовком, та не відповів нічого. – Чого не пильнуєш, раз тебе на варту поставили, а до своєї степовички прибіг?
– Бо мене Сокол змінив. Північ вже минула, і тепер його черга.
Середичу стало ніяково, що даремно нагримав на сотника.
– Все одно йди спати. На світанні далі в дорогу.
Лука і з місця не рушив. Боярин також не йшов, запитав:
– Як же ти з нею говориш? Хіба знаєш печенізьку?
– Каяла по-нашому вміє. Бабка її була русинкою, навчила.
– Он воно що. Ще б хреститися навчила, а то виросла дикункою, такою і здохне.
При цих словах мала наїжилася, сотник також спохмурнів. Боярин зрозумів, що знову бовкнув дурницю.
– Нічого, мала. Скоро ми тебе додому відправимо, виміняємо на когось із наших.
– Їй не можна додому, печеніги вб’ють її. Речіть, скільки срібла маю дати, аби викупити невольників наших, навіть цілу скриню віддам. А її на смерть не відпущу.
Середич поглянув на рішучий вигляд сотника, потім на кочовичку.
– Хіба ж я перечу? – знизав плечима боярин і знову пішов спати.
Так і дісталися Києва. Вої Мстиславові стояли на Соляному шляху, що вів просто до міської брами, обабіч якої височіли вежі. Біля брами крутилася варта, через глибокий рів був опущений підвісний міст, який на ніч підіймався.
– Тут нам треба розділитися. Бурий, візьмеш Сокола й обійдете город із другого боку. Що робити – знаєте, – наказав Середич.
Обидва вої кивнули головами і позлізали з коней. Сокол узяв свій лук і сагайдак зі стрілами й закинув за плечі.
– Лук залиш, пощо тягнеш із собою? – сказав Середич, тільки Сокол не послухав.
– Я без лука – як без рук.
Не прощаючись, два розвідники звернули зі шляху у придорожній лісок і сховалися в ньому.
– Проведеш нас через варту, – далі наказував Середич, цього разу Вадимові.
Той ледве міг триматися в сідлі, так вимучила його рана. Був блідий, говорив тихо і дуже втомлено:
– А якби-сте мене забили ногами там, у степу, хто би вас провів?
– Як не забили там, то ще час буде. Молися, аби-м не довідався, що продав єси нас печенігам.
Вони приострожили коней і по мосту проїхали до брами. Товсті дубові колоди глухо відбивали кінські кроки. Брама була відчинена, там крутилися дружинники, які тут же побачили підозрілих подорожніх.
– Хто такі? – стали їм вартові на шляху.
– Хіба ж не пізнаєш, десятнику? – кволо відповів купець.
– Чи ти це, Вадиме? – вартові підійшли до подорожніх. – Що то з вами стало?
– Печеніги, – коротко пояснив купець.
Вартові враз почали оглядатися по різних сторонах.
– Та не тут, за порогами.
– Прокляті бусурмани. Чого ж не заплатив?
Вадим тільки махнув рукою, не бажаючи відповідати, і вони в’їхали у місто – варта затримувати не стала.
– Куди тепер? – запитав купця Середич.
– Я завше у грецькому домі на ніч ставав. Давай туди, боярине. І ворожбита мені знайди, аби рану загоїв, а то вийде моя душа з тіла.
Він і справді виглядав дуже кепсько.
Як була гарна погода, то купці, що прибували до Києва, зазвичай ночували на своїх лодіях чи возах. До грецького дому сходилися тільки, аби перечекати негоду. Це був широкий терем, де можна було переночувати і поїсти. Зараз тут не було нікого. Княжий тивун, побачивши гостей, пустив їх до терема. Турик і Волос завели туди Вадима, поклали обережно на лежанку. У теремі було добре, прохолодно. Біля дверей стояла діжа зі свіжою водою, тож вої по черзі бралися за дерев’яний черпак і пили, тамуючи спрагу.
– Печеніги? – сторожко запитав тивун.
– Вони, собаки, – відповів Середич і тут же уточнив: – За порогами налетіли.
– Треба було заплатити відразу.
– Та платили – не перший раз із Вадимом ішли.
Тивун тільки знизав плечима.
– Зовсім страх загубили, бусурмани. Добре, виру князю не платіть, тут можете сидіти, скільки охота є. Зараз накажу челяді, аби нагодувала вас, а для Вадима знайду волхва, нехай на рану подивиться.
При цих словах тивун вийшов геть. Сли переглянулися.
– Що робити будемо? – спитав Лука.
– А що гості роблять, як до Києва приходять? – запитав у Вадима Середич.
– Ідуть до тивуна та платять виру, – відповів купець.
– Що далі?
– Тоді до церкви. Треба подякувати Господу і Богородиці за щасливу дорогу.
– Так і зробимо, – вирішив Середич. – Зараз поїмо, а тоді підемо.
Вони їли твердо запечене м’ясо, хліб і запивали квасом. Сховавшись у прохолодному теремі від літньої спеки, сли ніби ожили й набралися нових сил. Вони саме допивали квас, виливши його залишки із жбана у глиняне горня, як двері відчинилися й у терем зайшов волхв. Це був старий дід із довгим сивим волоссям і бородою, у грубій полотняній сорочці та підперезаний широким поясом. На шиї висіли пояски, нитки й шнурочки з різними оберегами: одні з них можна було розгледіти, інші ховалися під сорочкою.
Вої перестали жувати і нашвидкуруч проковтнули. Волхв ковзнув по них поглядом, пробурмотів щось, ніби вітаючись, тільки не з людьми, а з духами, що жили в тім домі. Тоді рушив до Вадима. Бідний купець так і лежав на лежанці, не маючи сили навіть сісти до столу. Він уже починав марити: гарячка його била.
Присутні підвелися. Волос, що спочатку сидів спиною до дверей і не відразу побачив волхва, раптом здивовано мовив:
– Доброгосте?
Волхв оглянувся.
– Невже це ти, батьку?
– Волосе?
Молодий вой став перед волхвом, випрямився. Дід поклав руку йому на плече, а тоді обійняв. Волос усміхнувся, радість заграла в його очах:
– Не думав уже я, що колись побачимося. Вас же усіх побили там, біля нашої весі!
Доброгост знову ковзнув поглядом по воях і зауважив їх допитливі погляди. Особливо Середич намагався своїми очима влізти у душу.
– Ще буде час поговорити, сину. А зараз треба помогти пораненому.
Дід нагнувся над Вадимом, оглянув його рану.
– Нечиста стріла була. Ти, Волосе, лишися, будеш мені помагати: нагрій води, аби була гаряча. Решта нехай надвір іде, тут занадто людно.
Вої поглянули на Середича, а тоді один за одним вийшли з терема.
Волхви – жерці давніх богів – не мали уже такої великої державної ваги, як у старі часи. Князі більше не прислухалися до їхніх порад, на народні віча волхвів також уже не запрошували. Та й самі жерці намагалися триматися подалі від людських осель, проводячи час у пущах, ближче до дерев та диких звірів, ніж до людей. Однак прості люди продовжували поважати їх і боятися.
– Невже у Києві не знайшлося лікаря, а привели цього ворожбита? – незадоволено буркнув Лука.
– Якщо піп може на той світ тільки провести, то волхв – з того світу витягти, – відповів Середич.
Він сказав це навмисне, аби роздратувати Луку, поставити мудрагеля на місце. Іще пройде немало років, доки Русь забуде свою стару віру. Церква церквою, а давні закони, звичаї жити будуть ще довго. По глухих весях і досі продовжують Даждьбогу молитися. Та й у самому Києві по ворожбитах і знахарях ходять, Коляду і Купайла святкують, хоча попи і криком кричать. Так вже й буде.
Середич прислухався, аби почути, що там робиться в теремі. Було чутно якесь бурмотіння, певно, волхв проказує якісь свої заклинання. Боярин, так нічого й не почувши путнього, махнув рукою і відвернувся.
