Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Бурий уже балакав зараз із якимось челядником, а Сокол лишився чекати біля брами. Навколо було досить людно: крутилося безліч дружинників, челяді та робочого люду. Коли Бурий повернувся, Сокол тримав у руках свій лук, без якого, схоже, і справді не міг жити. Та й стріли у нього були славні – чорними перами оперені.
– Ну, що вони сказали?
– Дашко на лови пішов. Коли повернеться – вони не знають. Зробимо так: підемо до сестри, пересидимо в неї, а на завтра знову прийдемо, може вже повернеться.
Сокол кивнув на знак згоди, і вони разом рушили геть від дворища.
Стежка звернула круто вниз, перед очима показався Дніпро. Сокол мимоволі замилувався могутньою рікою. Спокійні води Славути відбивали сонячні промінці, а по самій річковій гладі товклося безліч човнів. Внизу шумів Поділ. Було тут безліч будинків та купецьких крамниць, посередині ж розмістився великий торг. Він тягнувся аж до самої Почайни, там стояли струнко вишикувані ряди човнів та лодій, з яких також велася торгівля.
– Не відставай! – гукнув Бурий, спускаючись вниз стежкою.
З гори до Дніпра спустилися швидко, поміж хатами ремісників знайшли мазанку, обгороджену тином. Була саме обідня пора, тож жителі Подолу поверталися до своїх домівок обідати.
Перед вузенькими вікнами хати росло пахуче зілля, хата була акуратно вимазана – Сокол це зауважив відразу. Люди півночі завше високо цінували охайність київських жінок, їхню дбайливість.
У хаті пахло рибою, було напівтемно та прохолодно. Галка (так звали сестру) сиділа за столом, збиралася саме полуднувати. Бурий, зайшовши у двері, на якусь мить став за порогом – після яскравого денного світла очі мусили звикнути до темряви. Дівчина його впізнала відразу.
– Ведмедю! – скрикнула й кинулася до брата.
– Галочко, – прогугнявив він, розкриваючи свої справді ведмежі обійми.
Вона впала у них – і він міцно пригорнув її.
Галка годувала своїх гостей юшкою з риби, а також в’яленим щупаком.
– Помагаю рибакам чистити рибу, на торг відношу, – пояснила вона.
Тепер Сокол зрозумів, звідки той запах риби у хаті. Він весело наминав, а очима все поглядав на Галку. Вона без кінця щебетала, розповідаючи братові про різні події, які сталися, доки його не було. Разом із тим поралася по хаті. Рухи її були жвавими, меткими: ніби ластівка, а не Галка.
– Заберу тебе із собою, – раптово перервав її розповідь Бурий.
Вона поглянула на нього. Він уточнив:
– Годі тобі тут бідувати, поїдеш зі мною у Тмутаракань, мені будеш рибу чистити. Збирай свої пожитки. Думаю, Середич не буде заперечувати.
При цих словах Бурий поглянув на Сокола. Той розвів руками.
– Не скажу за Середича, та я супроти не стану. До того ж Лука взяв із собою степовичку, то чого ж тобі сестру взяти не можна?
– А як же тут хату залишу, господарство? – Дівчина розгубилася.
– Далася тобі та хата. Та й господарства у тебе нема. Хіба що, може, рибак який до тебе вчащає, га?
Дівчина враз спаленіла.
– Коло вас тут розживешся. Ой, наробив же ти мені горя, братику. Може б, і прибився який рибак до хати, та всі лякаються, двір мій десятими дорогами оминають. Бояться помсти Воротичів. І нащо ти зв’язався з ними?
Тепер спаленів Бурий.
– Вони що, посміли приходити сюди?
– Приходили. Деколи Ратко, часом Будимир. Усе про тебе розпитували.
– Не займали?
– Мене – ні. Та пустили чутку по Подолу, що ворогом їхнім буде той, хто мене в жони захоче взяти. Так і сиджу…
– От собаки, – видушив із себе Бурий.
Галка припала до нього.
– Ведмедю, пильнуй себе, за мене не думай. Я вже сама якось. Дивися, щоби вони на тебе не напали, не поранили.
Він грубо звільнився від її обіймів.
– Дам собі раду.
Вона ще мить постояла, подивилася на брата.
– Час мені, – нарешті мовила. – Будьте тут, а я до роботи піду.
– Тільки про мене нікому не розказуй! – навздогін гукнув їй Бурий.
Вони із Соколом лишилися в хаті удвох.
– Шкода Галки. Вельми гарна діва, а щастя не має. Скажи, Бурий, а чого вона тебе Ведмедем кличе?
– Не знаю, – відповів вой. Був сердитий, похнюплений. – Так ще з отрочества пішло.
– Та не сопи ти, заберемо її звідси, заживете разом у Тмутаракані.
– Говорити легко, зробити тяжко.
– А що тут тяжкого? Заберемо Галку, а коли твої кровники на дорозі стануть, то можна і в самого Ярослава помочі попросити. Минули ті часи, коли мста була вища за князя, тепер інший закон.
Бурий із зачудуванням поглянув на нього.
– Ти здурів, Соколе. Я був вірним псом Святополка. Дружинника вбив, так що тікати й ховатися тепер мушу. Ніколи Ярослав наді мною не змилосердиться, сам велить голову відтяти.
Сокол мав іншу думку:
– Пройшли ті часи. Святополка давно нема, а є держава руська, є князі Ярослав та Мстислав. Час забувати старі образи, час жити в мирі. Побачиш: Ярослав тобі не відмовить.
Вої мить помовчали. Тоді знову заговорив Сокол:
– Коли боїшся сам, то я поговорю з Ярославом. Скажу, що Галка – невіста моя. Хочеш?
Бурий із блиском в очах поглянув на товариша.
– А що, зроби, коли зможеш. Братом тоді моїм станеш.
– Чого братом – шваґром.
Бурий посміхнувся – жарт йому сподобався.
– Справді, шваґром.
Та раптом вой спохмурнів.
– Тільки не надумай до сестри руки простягати. Довідаюся – повідрубую.
– Чого б то? Чим я поганий, хіба каліка чи холоп? Такий же дружинник, як і ти. Мені твоя сестра до душі припала. Давно я вже женитися надумав, а кращої за неї не знайду.
Руки у Бурого опустилися, він знизав плечима. Спочатку не знав, чи товариш жартує, чи говорить правдиво. Схоже, він не жартував.
– Ну, я не проти, хіба щоб Галка захотіла.
– Захоче. Я бачив, як вона поглядала на мене. – Сокол вишкірився, виглянув у вікно. – Якісь гості до нас.
Бурий також виглянув на вулицю крізь віконце – отвір, обтягнений плівою бугая. На подвір’я йшло двоє мужів.
– Воротичі, – промовив Бурий і поблід.
– Здорові бугаї, нам із ними не впоратися, – свиснув Сокол.
Бурий тут же підбіг до дверей, замкнув засув. Лиш він встиг це зробити, як на двері хтось натиснув. Вони не відчинилися. Тоді могутній кулак почав гримати.
– Відкривай, лякливий тхоре! – із двору почувся голос старшого із Воротичів – Ратка.
Він ще раз загримав щосили так, що благенькі двері ледь не злетіли з петель. Бурий потиху витяг меча, тоді ніж. Сокол стримав його рухом руки, прошептав:
– Я сам.
Не даючи Воротичам і справді виламати двері, Сокол відсунув одним рухом засув і вийшов із хати. Вой так раптово вигулькнув, що гості аж відступилися з несподіванки. Сокол став тут же за порогом хати, випростався. У лівій руці тримав меч у піхвах, правицею підтримував руків’я. Сокол встиг оцінити своїх супротивників: сили їм не позичати. Вони б самі могли її позичити хоч і ведмедю чи туру. Одне добре – зброї не мали, тільки коли собі висмикнули десь по дорозі.
Воротичі переглянулися.
– Хто такий?
– А хто питає? – гаркнув Сокол, спідлоба оглядаючи непроханих гостей.
– Ну, Воротичі ми.
– Чого вам тут треба, чого гримаєте в чужі двері? Чи, може, вас отець із маткою не навчили, як чуже вогнище поважати?
Гості ще раз переглянулися.
– А ти що тут робиш, у чужому вогнищі? – вишкірився Ратко.
– Не ваша справа. До Галки я приїхав, чекаю на неї. Тож ідіть геть!
– А то що, мечем потнеш?
– Як не я, то мій князь. У нього меч довгий.
Погроза князем трохи подіяла, Воротичі вже втретє переглянулися.
– Ми шукаємо Бурича, він тут має бути. Якщо знаєш, де він, то краще скажи по-доброму.
– Який ще Бурич, що йому тут робити? У тій хаті я один, і так буде!
Ратко ще більше вишкірився.
– Таки знайшла собі Галка пару. Тільки ти знай, молодче, рід її безчесний, і вона, певно, така сама. Ми не вспокоїмося, доки рід той зі світу не зведемо. Тому краще обходь ту Галку десятими дорогами.
