Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗

Я підходжу до столу й випиваю свою чарку. Бодендік дивиться на мене доброзичливо, Верніке — як на зовсім нецікавого пацієнта. Тільки зараз я починаю відчувати смак вина. Воно добре, ароматне, витримане й міцне. В ньому більше немає хаосу, думаю я. Воно перетворило його в гармонію. Перетворило — не замінило. Не уникло його. І раптом на якусь мить, зовсім безпідставно, я стаю невимовно щасливим. Отже, буває й так, думаю я. Хаос можна перетворити! Існує не лише те або інше, але вони можуть і перетворюватися одне на одне.

За вікном знову спалахує бліде сяйво й згасає.

Лікар підводиться.

— Почалось. Мені треба йти до тих, що замкнені.

Замкнених хворих ніколи не випускають надвір. Вони

до самої смерті залишаються в кімнатах з прикрученими до підлоги меблями, з загратованими вікнами і з дверима, які можна відчинити тільки ключем ззовні. Вони сидять у клітках, як небезпечні хижі звірі, і говорити про них не любить ніхто.

Верніке дивиться на мене.

— Що з вашою губою?

— Нічого. Вкусив уві сні.

Бодендік сміється. Двері відчиняються, і маленька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке йде з кімнати разом з сестрою. Бодендік хапає пляшку і наливає собі знову. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб начальниця прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Повторив чудо, яке вчинив Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.

— Ви, мабуть, більше не питимете? — питає він.

— Чому ж? Питиму, — відповідаю я, сідаючи до столу. — Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.

Бодендік кисло посміхається і витягає пляшку з льоду Якусь мить він ще дивиться на етикетку, потім наливає мені — менше ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку і доливаю собі стільки, як і в нього.

— Пане вікарій, — кажу я, — в деяких речах ми не так уже й відрізняємось.

Бодендік раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає як півонія.

— На здоров'я! — каже він єлейним голосом.

Гроза, гуркочучи, то насувається на місто, то відходить далі. Як безмовні удари шаблі, небо розтинають блискавки. Я сиджу біля вікна в своїй кімнаті, а переді мною в кошику на сміття у вигляді видовбаної слонячої ноги, який мені торік подарував комівояжер Ледерман, син кравця Ледермана, лежать подерті Ернині листи.

З Ерною все скінчено. Я перебрав в пам’яті всі її вади, викинув її і з голови і з серця, а на десерт ще й прочитав кілька розділів з Шопенгауера й Ніцше. Але все-таки мені краще хотілося б мати смокінг, машину та шофера і в товаристві двох чи трьох відомих артисток, з кількома сотнями мільйонів у кишені зненацька з'явитись у «Червоному млині», щоб завдати змії смертельного удару. Я ще якийсь час мрію про те, що було б, якби вона завтра прочитала в газеті, що мені випав найбільший виграш по лотереї або що я дуже обпікся, рятуючи з охопленого вогнем будинку дітей. Потім помічаю світло в Лізиній кімнаті.

Ліза відчиняє вікно і подає комусь знак. Я сиджу в темряві, тому мене їй ледве видно, отже, вона має на увазі когось іншого. Вона беззвучно ворушить губами, показує собі на груди, потім на наш будинок і киває головою. Після цього світло гасне.

Я обережно висуваюся з вікна. Уже дванадцята година ночі, і всі вікна поблизу темні, а відчинене тільки в Георга Кроля.

Я очікую і нарешті бачу, як двері в Лізиному будинку відхиляються. Ліза виходить, швидко озирається і перебігає вулицю. Вона в легенькій строкатій сукні, а черевики тримає в руці, щоб не зчиняти шуму. Водночас я чую, як обережно відчиняються двері в нашому будинку. Це може бути тільки Георг. Над дверима висить дзвінок, і, щоб тихо відчинити їх, треба стати на стілець, рукою притримати дзвінок, а ногою натиснути на клямку й потягнути до себе. Для такої акробатичної вправи треба бути тверезому. А я знаю, що сьогодні Георг тверезий.

Чути тиху розмову і тупіт високих каблуків. Значить, Ліза, хитра бестія, знову взула черевики, щоб бути принаднішою. Двері Георгової кімнати тихо риплять.

От тобі й маєш! Георг, ця тиха вода! І коли він устиг?

Гроза повертається знову. Грім лунає дужче, і зненацька на бруківку, ніби срібні таляри, починає сипати дощ. Вода відскакує від каміння дрібними краплями, і від землі здіймається приємна прохолода. Вихилившись з вікна, я дивлюсь на цей мокрий танок. Вода вже тече поверх ринв, без кінця спалахують блискавки, і в їхньому світлі я бачу, як з Георгового вікна Ліза підставляє під дощ свої голі руки, потім висовує й голову, і я чую її хрипкий голос. Лисої голови Георга не видно: він не любитель природи.

Відштовхнувши кулаком ворота, на подвір’я, хитаючись, входить мокрий до нитки Кнопф. З його картуза струмує вода. Слава богу, думаю я, в таку погоду мені не треба буде змивати його свинство. Однак Кнопф розчаровує мене. Він навіть не дивиться на свою жертву — чорний обеліск. Лаючись і відмахуючись від дощу, наче від комарів, він тікає до хати. Вода — його найбільший ворог.

Я беру кошик і витрушую з нього все на вулицю. Вода підхоплює й швидко несе геть Ернину любовну писанину. Як завжди, перемогли гроші, думаю я, хоч вони зараз і нічого не варті. Я підходжу до другого вікна і визираю в сад. Дощ справляє там бучне свято, зелену оргію спарування, безсоромну й невинну. В спалахах блискавок мені видно надмогильну плиту самогубця. Вона стоїть осторонь, на ній уже видовбано напис, літери виблискують золотом. Я зачиняю вікно і вмикаю світло. Внизу тихо розмовляють Георг і Ліза. Враз моя кімната здається мені страхітливо порожньою. Я знову відчиняю вікно, дослухаюсь до таємничого шуму й вирішую, що візьму в книгаря Бауера замість грошей за останні уроки книжку про йогів, аскетизм і самообмеження. Тренуючи дихання, люди нібито досягають казкових результатів.

Прямуючи до ліжка, я проходжу повз дзеркало. Зупиняюсь і дивлюся в нього. «Що там справді є? — думаю я. — Звідки береться перспектива, якої, немає, глибина, яка тільки обманює око, простір, що насправді є площиною? І хто це виглядає звідти, коли там нікого немає?

Я бачу свою губу, напухлу і заструпілу, ворушу нею, і хтось напроти ворушить губою, якої там немає. Я посміхаюсь, і неіснуючий Хтось відповідає мені посмішкою. Я хитаю головою, і неіснуючий Хтось теж хитає неіснуючою головою. Хто із нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що стоїть там, чи інший, з плоті й крові, перед, дзеркалом? Чи ще хтось третій, який стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.

VII

Різенфельд дотримав слова. Наше подвір’я повне надгробків і цоколів. Поліровані з усіх боків пам’ятники оббиті планками та обмотані мішковиною. Це примадонни надмогильних каменів, і поводитися з ними треба дуже обережно, щоб не пошкодити країв.

На подвір’я зійшлися всі наші працівники, аби допомогти вивантажувати товар і подивитись на нього. Навіть стара фрау Кроль крутиться тут, перевіряючи якість чорного граніту і час од часу окидаючи сумним поглядом обеліск біля дверей — єдину річ, яка ще залишилась із того, що купив її небіжчик-чоловік.

Курт Бах направляє до себе в майстерню величезну брилу пісковика. З неї вийде ще один конаючий лев, однак цього разу не скоцюрблений, ніби в нього болять зуби, а лев, що реве з останніх сил, із уламком списа у боці. Його призначено для пам’ятника полеглим села Вюстрінген, у якому існує надзвичайно войовничий Союз ветеранів під командуванням відставного майора Волькенштейна. Волькенштейнові скоцюрблений лев здався надто слабкодухим. Він найохотніше замовив би чотириголове чудовисько з вогненними пащами.

Товар з Вюртемберзької фабрики металевих виробів, який прибув одночасно з надгробками, теж розпаковано. На землі один побіч одного вишикувались чотири орли, два бронзові і два чавунні. Вони теж мають увінчати пам’ятники полеглим і надихати молодь на нову війну, бо, як переконливо заявляє відставний майор Волькенштейн, «колись же, нарешті, ми мусимо перемогти, і тоді горе нашим ворогам!» Правда, поки що орли скидаються на величезних курок, які сідають нестися, однак усе матиме зовсім інший вигляд, коли вони увінчають пам’ятники. Генерали без мундирів теж скидаються на торговців оселедцями, і навіть Волькенштейн у цивільному костюмі схожий на гладкого вчителя фізкультури. У нашій любій вітчизні зовнішній вигляд і дистанція — це все.