Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
Якусь мить Бодендік мовчки дивиться на вино.
— Це ваша мати? — питає він нарешті.
Я здивовано переводжу на нього погляд.
— Яке це має значення?
— Це ваша мати, правда ж?
Я ковтаю вина.
— Хай навіть моя мати.
Бодендік мовчить.
— Вистачить одної секунди, щоб примиритись з богом, — нарешті обережно каже він. — Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.
— Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?
Бодендік дивиться на мене.
— Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У бога їх немає. Бог — це любов. Хто з нас може знати, як він судить?
— А він судить?
— Ми так це знаємо. Насправді це любов.
— Любов, — гірко кажу я. — Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.
Бодендік посміхається.
— Вам не здається, що до вас інші люди уже думали про це?
— Безліч людей. І розумніших за мене.
— Я теж так вважаю, — лагідно каже Бодендік.
— Це ще не значить, що я також не можу думати про це.
— Безперечно ні.— Бодендік наливає собі чарку. — Тільки робіть це грунтовно. Сумнів — це зворотний бік віри.
Я дивлюсь на нього. Ось він сидить, незворушний, як башта, і ніщо не може його сколихнути. За його міцною головою стоїть ніч, неспокійна ніч Ізабели, яка тріпоче і б’ється у вікно, безмежна ніч, вщерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендік на все має відповідь.
Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з’являється вечеря. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.
Бодендік знімає верхню каструлю.
— Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, — ніжно каже він, — бульйон з мозковими галушками. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Одкровення!
Він насипає собі тарілку бульйону й почгїнає їсти. Я серджусь на себе, що завів з ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч усе сказане аж ніяк не розв’язує проблеми. Перевага його в тому, що він нічого не шукає. Він знає. Але що він, власне, знає? Довести він нічого не може. І все-таки грається зі мною, як хоче.
Входить лікар. Це не директор закладу, а лікар, що наглядає за хворими.
— Повечеряєте з нами? — питає Бодендік. — Тоді сідайте, бо після нас нічого не залишиться.
Лікар хитає головою.
— Ніколи. Буде гроза, а в грозу хворі ще неспокійніші.
— Щось не схоже на грозу.
— Не схоже, але вона буде. Хворі передчувають її. Для кількох уже довелося влаштувати тривалу ванну. Важка буде ніч.
Бодендік ділить між нами печеню. Собі він кладе більше.
— Гаразд, докторе, — каже він. — Випийте принаймні чарку вина. П’ятнадцятиградусне! Дар божий! Навіть для нашого молодого язичника.
Він підморгує мені, а я відчуваю, що так би й вилив соус з печені за його засалений комірець.
Лікар сідає до нас і бере чарку- Бліда сестра просовує голову крізь двері.
— Я зараз не вечеряю, сестро, — каже лікар — Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.
Лікареві років тридцять п'ять. Це чорнявий чоловік з вузьким обличчям, близько поставленими очима і великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке, Гвідо Верніке, і він так само ненавидить своє ім’я, як я ненавиджу ім'я Рольф.
— Як там фройляйн Терговен? — питаю я.
— Терговен? А, так… На жаль, нічого втішного.
— Ні. Вона була така ж, як завжди. Може, трохи збудженіша, але ж ви кажете, що це від грози.
— Побачимо. У нас тут передбачити щось дуже важко.
Бодендік сміється.
— Безперечно, важко. Тут важко.
Я дивлюсь на нього. От тобі й християнин! Але тут мені спадає на думку, що його ж професія — піклуватися про людські душі, тому він дещо втрачає в почуттях за рахунок знань, так само як лікарі, медсестри і торговці надгробками.
Я слухаю, як він розмовляє з Верніке. У мене раптом зникає апетит, я встаю і підходжу до вікна. З-за розколисаних вітром чорних верховіть стіною здіймається хмара з блідими краями. Я дивлюсь на неї. Зненацька мені все здається зовсім чужим: за знайомою картиною парку безмовно встає інша, дикіша, і відкидає стару, як порожню оболонку. Я згадую крик Ізабели. «Де моє колишнє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал?» Справді, де те найперше обличчя, думаю я. Первісний ландшафт, яким він був ще, поки не став ландшафтом у нашому розумінні — парком, лісом, будинком, людиною? Де обличчя Бодендіка, яке ще не було Бодендіком, і обличчя Верніке, що існувало до того, як стало відповідати цьому імені? Чи ми щось знаємо про них? Чи ми потрапили в тенета понять і слів, логіки й облудного розуму, а за ними самотньо палає пра-вогонь, до якого ми більше не маємо доступу, тому що обернули його на тепло і вигоду, на вогонь у грубках і парове опалення, на шахрайство й упевненість, на міщанство й твердині та ще, може, на турецьку лазню мокрої філософії і науки. Де вони? Стоять там і досі, незбагненні, чисті й недоступні, поза життям і смертю, поки самі не стануть для нас життям і смертю? А може, це тільки ті, які зараз сидять, втупившись перед собою очима, чи тихенько ходять у загратованих кімнатах цього будинку, відчуваючи в крові близьку їм грозу? Де межа, що відділяє хаос од порядку, і хто може її переступити й повернутися назад, а якщо комусь і вдалося, то хіба він щось пам’ятає про це? Хіба один спогад не стирається іншим? Хто божевільний, затаврований і вигнаний — ми з своїми межами, з своїм розумом, з своїм упорядкованим світоглядом, чи вони, в кому бушує хаос, хто відданий на волю безмежному, як кімнати без дверей і стелі, як приміщення з трьома стінами, куди б’ють блискавки, залітає вітер і падає дощ, тоді як ми пишаємось у своїх закритих кімнатах з дверима й чотирма стінами і віримо, що маємо перевагу над божевільними, бо уникнули хаосу? Але що таке хаос? І що порядок? І в кого вони є? І чому? І хто уникає їх?
Бліда блискавка прорізала край неба над парком, і аж згодом почувся слабкий грім. Наша кімната, мов наповнена світлом каюта, здається, пливе в ніч, що стає дедалі страшнішою, ніби десь полонені велетні рвуть ланцюги, аби схопитись і знищити плем’я карликів, котрим на деякий час вдалось прикувати їх. Освітлена кабіна в темряві, книги і три впорядковані мозки в будинку, де всюди, ніби в чарунках стільників у вулику, запертий жах, що спалахує блискавками в зруйнованих мозках. А що, коли б їх усіх зненацька пронизала блискавка свідомості, і вони, зібравшись разом, зчинили б бунт, розбили замки, зірвали засуви, сірою хвилею затопили б сходи, змили б геть освітлену кімнату обмеженого, міцного духу, кудись у ніч, у те безіменне, могутнє, що стоїть за нею?
Я обертаюсь. Людина віри й людина науки сидять біля столу. Для них світ не здається хистким тремтячим неспокоєм, гуркотом з глибин, блискавкою в крижаному ефірі, вони люди віри й науки, вони мають висок і лот, вагу й міру, кожен свою, однак їх це не бентежить, вони впевнені, в них є назви, які можна до всього приліпити, ніби етикетки, вони добре сплять, у них є мета, що вдовольняє їх, а жах, чорна завіса перед самогубством, має у їхньому бутті своє визначене місце — е нього є назва, його можна класифікувати і тому він перестав бути небезпечним. Вбиває лиш те, що не має назви, або те, що зламало свою назву.
— Блискає,— кажу я.
Лікар озирається.
— Справді?
Він саме пояснював суть шизофренії, Ізабелиної хвороби. Його смугляве обличчя від збудження трохи почервоніло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, в одну мить, перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше — за людей, якими заволодів диявол, і ставились до них з забобонною пошаною. Лікар філософствує про причини хвороби, і я раптом дивуюсь, звідки він це все знає і чому він зве це хворобою. Хіба не можна з таким же успіхом вважати це винятковим багатством? Хіба кожна нормальна людина не має у собі теж з десяток особистостей? І хіба не полягає різниця між ними лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?
