Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (бесплатные серии книг TXT) 📗
Не гаючи часу, Шукач видерся вище і напав на переслідувачів, вбиваючи всіх, хто мав необережність підібратися занадто близько. Він бився з останніх сил, повністю віддаючи собі звіт в тому, що рано чи пізно гончі здолають його: їх було набагато більше, ніж він в змозі убити. Річард впустив у себе гнів чарівної зброї і знову з нестримною люттю кинувся в бій, наступаючи на гарчачу зграю гончих. Він не має права підвести Келен. Тільки не зараз. Навколо не залишилося нічого, крім вискалених пащ і клацаючих жовтих іклів. Все було залито димлячою кров'ю. Світ пофарбувався в багряні тони.
Раптово багрянець спалахнув язиками полум'я. Гарчання змінилося протяжним виттям, переходячим в передсмертні хрипи. Грізний рев драконихи луною відбився від скель. Річарда накрила величезна крилата тінь. Шукач продовжував відчайдушно відбиватися від нападаючих гончих. Запах крові змішався з запахом паленої шерсті.
Скарлет опустила лапу і, підчепивши Річарда за пояс, забрала його геть. Річард важко дихав, до краю змучений лютою сутичкою. Сили його закінчилися. Дракониха підлетіла до невеликого кам'янистого майданчика, дбайливо опустила Шукача на землю і приземлилася сама.
Насилу стримуючи душачі його сльози, Річард уткнувся носом в шию драконихи.
— Дякую, друже. Ти врятувала мені життя. Ти врятувала безліч життів. Ти — Дракон честі. — Він ніжно провів рукою по червоної лусці.
— Я всього лише виконую умови угоди, — пробурчала Скарлет, випустивши для більшої переконливості клуб чорного диму. — Крім того, повинен же хоч хтось допомогти тобі. Здається мені, що сам ти навряд чи виплутався б з цієї історії.
Річард посміхнувся.
— Ти найдивовижніша і найпрекрасніша істота з усіх, з ким мені доводилося зустрічатися. — Все ще прискорено дихаючи, він вказав на піднесені у височінь далекі вежі. — Скарлет, мені треба потрапити в Народний Палац. Віднесеш мене? Будь ласка.
— Ти так і не розшукав своїх друзів? А що брат, теж не впізнав тебе?
Річард проковтнув підступили до горла клубок.
— Брат зрадив мене. І не тільки мене, а й багатьох-багатьох інших. Він служить Даркену Ралу. Хотів би я, щоб люди мали хоча б половину честі драконів.
Скарлет видала невизначене хмикання. Луска в неї на горлі завібрувала.
— Мені шкода, Річард Сайфер. Залазь. Я віднесу тебе.
Дракониху плавно змахнула крилами і злетіла в повітря, залишивши далеко внизу сіре море хмар, які приховали рівнини Азріта. Якби не Скарлет, Річард ні за що не встиг би дістатися до Палацу до призначеного терміну. Дракониха ж здолала величезну відстань менше ніж за годину. Тільки зараз, з висоти драконячого польоту, Річард вперше зміг розглянути Народний Палац. Його погляду відкрилося приголомшливе видовище, якого він не бачив навіть уві сні. Здавалося, ніби тут злилися воєдино всі прекрасні міста світу. Важко було повірити, що Народний Палац — справа рук людини.
Склавши за спиною крила, Скарлет стрілою кинулася вниз. Зустрічний вітер вдарив Річарда в обличчя, обпікаючи шкіру. Дракониха зробила коло над плато. Внизу нескінченною низкою замиготіли химерні вежі, різнокольорові дахи та високі зубчасті стіни. У Річарда закрутилася голова. Перелетівши фортечну стіну, дракониха заплескала крилами, сповільнюючи падіння, і м'яко приземлилася посеред внутрішнього двору. Навколо не було видно ні душі, навіть стражники — і ті кудись зникли.
Річард швидко зісковзнув на землю. Скарлет похитала головою. Жовті очі втупилися в Шукача. Вуха драконихи, як на шарнірах, повернулись в сторону співрозмовника.
— Ти впевнений, що хочеш тут залишитися?
Річард кивнув, уткнувшись поглядом в землю.
— Шість днів підійшли до кінця, — фиркнула дракониха. — Термін нашої угоди закінчується. Коли ми зустрінемося наступного разу, гра буде чесною.
Річард підняв голову і посміхнувся.
— Досить чесно, друже мій. Але в тебе немає шансів. Сьогодні я помру.
Скарлет уважно подивилася на нього.
— Постарайся не доводити себе до крайнощів, Річард Сайфер. Мені все ж хотілося б спробувати на смак справжнього Шукача.
Річард, усміхнувшись, почухав блискучу луску.
— Подбай про своє дитинча, коли воно вилупиться. Хотів би я на нього поглянути! Упевнений, коли малюк підросте і зміцніє, він стане таким ж прекрасним, як його мама. Я розумію, що ти ненавидиш носити на собі людей, адже це проти твоєї волі. Спасибі, Скарлет, що дала мені впізнати радість польоту. Я вважаю це великою честю.
Дракониха кивнула.
— Мені подобається літати. — Вона випустила клуб диму. — Ти виняткова особистість, Річард Сайфер. Я ніколи не зустрічала такої людини, як ти.
— Я — Шукач Істини. Останній Шукач.
Дракониха знову кивнула.
— Бережи себе, Шукач. У тебе є дар. Використовуй його. Використай все, що в тебе є, щоб боротися. Бийся до останнього. Не здавайся. Не дозволяй Ралу перетворити тебе в слухняного раба. Якщо тобі судилося загинути, загинь в бою. Але спочатку зроби все, що в твоїх силах. Ось як живуть дракони.
— Якби все було так просто! — Річард підняв очі на дракониху. — Скарлет, ти літала з Ралом Даркеном в Вестланд до того, як впала другий межа?
— Так. Кілька разів.
— А куди саме ти його носила?
— До одного дому. Знаєш, такий солідний будинок з білого каменю, а дах з шиферу. Якось раз Рал наказав, щоб я віднесла його в інше місце. Там стояв зовсім маленький, простий будиночок, в ньому Даркен Рал вбив людину. Я чула крики. І ще один раз — теж до маленького будиночка, що стояв в лісі.
Будинок Майкла. І батька. І його власний.
Річард втупився на черевики. Слова драконихи впали сіллю на свіжу рану.
— Спасибі, Скарлет. — Він впорався із собою й знову подивився їй в очі. — Якщо Даркен Рал знову спробує підкорити тебе, сподіваюся, маленький дракончик виявиться в безпеці, і ти зможеш битися насмерть. Ти занадто благородна, щоб бути рабою.
Скарлет обдарувала його драконячою посмішкою і злетіла в повітря. Річард стояв, задерши голову, і дивився їй услід. Зробивши на прощання коло, дракониха розвернулася і полетіла на захід. Незабаром вона перетворилася в маленьку червону крапку. Річард повернувся лицем до Палацу.
Помітивши біля входу двох стражників, він приготувався до бою, але ті лише ввічливо кивнули на знак вітання. Гість повернувся. Величезні зали поглинули Шукача.
Він досить смутно уявляв собі, де знаходиться сад Даркена Рала. Пам'ятав тільки загальний напрямок. Після хвилинного коливання Річард вирішив довіритися власному чуттю. Він минув безліч залів, і вже почав злегка турбуватися. Але незабаром на очі стали потрапляти знайомі арки, колони та майданчики для присвят. Тепер Річард не сумнівався, що правильно вибрав дорогу. Він минув мармурові сходи, що вели до покоїв Денни, але навіть не подивився в ту сторону.
З тієї самої хвилини, як Річард остаточно прийняв рішення допомогти Даркену Ралу, він перебував у якомусь дивному заціпенінні. Розум відмовлявся змиритися з необхідністю цього кроку. Подумати тільки, він, Річард Сайфер, Шукач Істини, сам передасть Даркену Ралу таємне знання, завдяки якому той одержить безмежну владу над світом живих і мертвих! Та це просто гарячкове марення! Нехай тим самим він врятує від гіршої долі Келен, нехай навіть позбавить від загибелі всіх мешканців земель, все одно, як не крути, а інакше, ніж зрадою, подібний вчинок не назвеш. Краще б йому ніколи не бачити Книги Зниклих Тіней! Наскільки все було б простіше, якби зберігачем таємного знання був не він, Річард, а хтось інший! Той же Майкл, в кінці кінців! Чому все склалося так невдало? Безглуздо мучити себе. У нього дійсно не залишається іншого виходу. Він єдиний, хто може дати відповідь на питання Рала.
Річард витер з лоба піт і зупинився перепочити. Він стояв на майданчику для присвят скраю басейну і дивився, як в прозорій воді безтурботно граються декоративні рибки. Скарлет сказала на прощання: «Бийся до останнього. Використай все, що в тебе є». Але який сенс противитися неминучому? Що це дасть йому, Річарду? Що це дасть іншим? Все закінчиться так само, якщо не гірше. Він міг би поставити на карту власне життя, але хто дав йому право піддавати смертельному ризику всіх живучих? А Келен? Яка доля чекає її? Досить. Він прийшов сюди допомогти Ралу, і він це зробить. Річард віднайшов спокій. Спокій приреченого.
