Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

— Прибуток чи збиток? — шепнув пан Томаш, вихиляючись з вікна.

— Величезний прибуток! — в тон йому відповів Вокульський.

— A-а! Ну то їдь… — порадив пан Томаш.

— Але чого ж вам залишатись тут? — вигукнула панна Ізабелла. — Вам доведеться чекати варшавського поїзда, а в такому разі краще їхати з нами йому назустріч. Ми будемо ще кілька годин вкупі…

— Белла прекрасно радить, — докинув своє слово пан Томаш.

— Ні, добродію. Я поїду відціля хоч би й на паровозі, аби не втрачати кілька годин.

Панна Ізабелла дивилась на нього широко розкритими очима. В цю мить вона спостерегла в ньому щось зовсім для себе нове й подумала: «Яка багата натура!»

Протягом кількох хвилин Вокульський несподівано виріс в її очах, а Старський видався маленьким і смішним. «Але чого він зостається?.. Відкіля тут взялася телеграма?..» — думала вона, і слідом за невиразною тривогою її пойняв страх.

Вокульський знову повернувся в буфет, щоб знайти носія, який виніс би з вагона його речі, і здибався з Старським.

— Що з вами сталося?.. — вигукнув Старський, придивляючись до Вокульського, що стояв у смузі світла, яка падала з зали.

Вокульський взяв його під руку й потягнув за собою вздовж перону.

— Пане Старський, не гнівайтесь на те, що я вам скажу, — промовив він глухим голосом. — Ви неправильно оцінюєте себе… В вашій особі стільки демонічного, скільки в сірниковій головці отрути… І взагалі в вас немає ніяких властивостей шампанського. В вас є швидше властивість старого сиру, який збуджуюче впливає на хворі шлунки, але викликає блювоту в здорових… Пробачте, будь ласка.

Старський слухав приголомшений. Він нічого не розумів і разом з тим ніби починав щось розуміти. Йому здалося, що перед ним божевільний.

Пролунав другий дзвінок, пасажири юрбою побігли з буфету до вагонів.

— І ще дам вам одну пораду, пане Старський. Користуючись прихильністю осіб прекрасної статі, краще вже застосовуйте традиційну обережність, аніж демонічне зухвальство. Ваше зухвальство демаскує жінок. А тому що жінки не люблять бути демаскованими, то ви можете втратити їхню прихильність, а це було б нещастям і для вас, і для ваших фавориток.

Старський і досі не розумів, у чому річ.

— Якщо я вас чимось образив, — сказав він, — то готовий дати сатисфакцію…

Пролунав третій дзвінок.

— Панове, прошу сідати! — гукали кондуктори.

— Ні, шановний добродію, — казав Вокульський до Старського, повертаючиоя з ним до вагона Ленцьких. — Якби я жадав сатисфакції, то вас уже не було б живого, і зробив би я це без зайвих формальностей. Швидше ви масте право жадати від мене сатисфакції за те, що я насмілився вдертись у той садок, де ви вирощуєте свої квіти…

В будь-який час до ваших послуг. Ви знаєте мою адресу?

Вони підійшли до вагона, коло якого вже стояв кондуктор. Вокульський силоміць упхнув Старського до вагона, а кондуктор зачинив двері.

— Чого ж ти не прощаєшся, пане Станіславе? — гукнув здивований пан Томаш.

— Щасливої дороги! — відповів він, кланяючись.

У вікні з’явилась панна Ізабелла. Обер-кондуктор свиснув, у відповідь залунав гудок паровоза.

— Farewell, miss Iza, farewell! [132] — гукнув Вокульський.

Поїзд рушив. Панна Ізабелла кинулась на канапу навпроти батька. Старський одійшов в куток.

— Так-так… — пробурмотів Вокульський. — Помиритесь ви ще до Петркова…

Поїзд відходив, а він дивився на нього і сміявся. На пероні вже нікого не було, а він все прислухався до гуркоту поїзда, що гримотів то гучніше, то затихав, поки зовсім не стих.

Потім він чув кроки залізничників, що розходилися з станції, гуркіт столиків у буфеті; далі в буфеті почало гаснути світло, і офіціант, позіхаючи, зачинив скрипучі скляні двері. «Вони загубили мою пластинку, розшукуючи медальйон!.. — думав Вокульський. — Я — сентиментальний і нудний… Крім щоденного хліба пошани та медяників обожування, вона потребує ще шампанського… Медяники обожування — непоганий дотеп!.. Але яке їй шампанське смакує? Ага, цинізм!.. Шампанське цинізму — теж непоганий дотеп… Що ж, виходить, я недаремно вивчав англійську мову…»

Блукаючи без мети, він спинився між двома довгими рядами вагонів на запасних коліях. Якийсь час він не знав, куди йти. І раптом з ним сталося щось незвичайне: то була галюцинація. Йому здалося, що він стоїть всередині величезної вежі, яка безшумно завалилась, а він опинився серед купи грузу й не може ворухнутися, щоб з нього вибратися. Виходу ніде не було!

Він стрепенувся, видиво зникло. «Мабуть, мене морить сон, — подумав він. — Власне кажучи, в тому, що сталося, нема нічого несподіваного, все це можна було передбачити наперед. Я навіть усе це знав…

Чи сказала вона хоч одне розумне слово за весь час нашого знайомства?.. Чим вона цікавилась?.. Балами, раутами, концертами, уборами… Що вона любила?.. Саму себе. Їй здавалось, що світ існує для неї, а вона для того, щоб бавитись. Кокетувала… так, так… безсоромно кокетувала з усіма мужчинами; а з жінками змагалася на першість у красі, обожнюванні, в туалетах… Що вона робила?.. Нічого. Була оздобою салонів. Єдина річ, з допомогою якої вона могла забезпечити собі матеріальне існування, була її любов — фальшивий товар!.. А Старський… Що ж Старський? Такий самий паразит, як і вона. Він був лише епізодом у її багатому досвідом житті. До нього у мене не мусить бути претензій: вони, як то кажуть, обоє рябоє. До неї також…

Вона — Мессаліна, яка дратує уяву!.. Її обіймав і шукав медальйона, хто хотів, навіть отакий нікчемний Старський, що за браком роботи мусив стати баламутом…

Я вірив — між мешканцями земними

€ ангели білі із крильми ясними… [133]

Гарні мені ангели! Отакі світлі крила!.. Молінарі, Старський, і хто його знає, скільки ще їх… Ось де наслідок пізнання жінок з поезії!

Треба було вивчати жінок не крізь окуляри Міцкевичів, Красінських чи Словацьких, а за статистикою, котра вчить, що десята частина цих білих ангелів — повії; а коли б мене спіткало розчарування, то принаймні приємне…»

В цей час залунав якийсь рик: наливали воду в котел чи в цистерну. Вокульський зупинився. В цьому протяжному й сумовитому звукові йому причувся цілий оркестр, який виконує мелодію з «Роберта-Диявола»: «Ви, що спочили тут, під холодним камінним надгробком…» Сміх, плач, жаль, вереск, нестерпні вигуки — все це лунало разом, а над усією цією мішаниною підносився могутній, повний безнадійного смутку голос.

Він готовий був заприсягтися, що чує звуки оркестру, і знову піддався галюцинації. Йому здавалось, що він на кладовищі, серед розритих могил, з яких вилазять потворні тіні й поволі перетворюються на прекрасних жінок. Серед них обережно пробирається панна Ізабелла й вабить його рукою та поглядом…

Його пойняв такий жах, що він перехрестився; і видива щезли. «Ну, годі! — подумав він. — А то я тут збожеволію…»

І вирішив забути за панну Ізабеллу.

Була вже друга година ночі. В телеграфній конторі світилася лампа з зеленим абажуром і чути було стукіт апарата. Коло вокзалу походжав якийсь чоловік з шапкою в руці.

— Коли йде поїзд на Варшаву? — спитав його Вокульський.

— О п’ятій, вельможний пане, — відповів чоловік і потягнувся до його руки, немов хотів її поцілувати. — Я, вельможний пане…

— Аж о п’ятій!.. — повторив Вокульський. — За такий час кіньми можна… А з Варшави о котрій?

— За три чверті години. Я, вельможний пане…

— За три чверті… — прошепотів Вокульський. — Чверті… чверті… — повторював він, почуваючи, що невиразно вимовляє букву «р».

Він обернувся спиною до незнайомого і вздовж насипу пішов у бік Варшави. Незнайомий подивився йому вслід, похитав головою і зник у темряві. «Чверті… чверті… — бурмотів Вокульський. — Чогось у мене язик терпне… Який дивний збіг випадків: я вчився, щоб здобути панну Ізабеллу, а вивчився — щоб її втратити… Або взяти Гейста. Виходить, що він для того зробив велике відкриття, для того мені його довірив, щоб пан Старський мав зайвий привід для своїх пошуків… Вона позбавила мене всього, навіть останньої надії… Якби мене оце спитали, чи знав я справді Гейста, чи бачив його дивний метал — я не зміг би відповісти і вже й сам не знаю, чи не було то самообманом… Ах, якби я міг про неї не думати!.. Хоч би кільканадцять хвилин… Ну, то й не буду про неї думати…»