Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Він хотів уже встати, але випадково глянув у протилежне вікно вагона і, наче в дзеркалі, побачив у ньому тьмяне відображення панни Ізабелли і Старського. Вони сиділи дуже близько одне до одного, обоє розчервонілі, хоч розмовляли так невимушено, ніби йшлося про щось незначне.
Проте Вокульський помітив, що байдужий тон не відповідає змістові розмови: він навіть збагнув, що цим легким тоном вони хочуть когось обманити. І вперше з того часу, відколи він знав панну Ізабеллу, в голові його майнула думка: «Фальш!.. Фальш!..»
Він відкинувся на спинку канапи, дивився в шибку вікна й слухав. Йому здавалося, що кожне слово Старського й панни Ізабелли падає йому на обличчя, на голову, на груди, як краплі свинцевого дощу…
Він уже не думав остерігати їх, а слухав і слухав…
Поїзд якраз од’їхав від Радзівіллова, коли увагу Вокульського привернула така фраза:
— Ти можеш йому закинути багато чого, — говорила панна Ізабелла по-англійськи. — Він не молодий і не дуже зграбний в товаристві, надто сентиментальний і часом нудний, але щоб зажерливий?.. Навіть папа вважає, що він занадто щедрий…
— А справа з паном К.?.. — зауважив Старський.
— Про скакового коня?.. Одразу видно, що ти повернувся з провінції. Недавно був у нас барон і казав, що саме в цій справі пан, про якого ми говоримо, повівся як справжній джентльмен.
— Ніякий джентльмен не дарував би шахраєві, коли б не робив з ним якихось спільних махінацій, — з усмішкою відповів Старський.
— А скільки разів дарував йому барон? — озвалась панна Ізабелла.
— Якраз у барона і є чимало грішків, про які знає пан М. Невдало ти захищаєш своїх протеже, кузино, — насмішкувато сказав Старський.
Вокульський міцніше притулився до спинки канапи, щоб не схопитись і не вдарити Старського. Але опанував себе. «Кожен має право судити інших, — подумав він. — Побачимо, що буде далі».
Кілька хвилин він чув тільки гуркіт коліс і помітив, що вагон дуже хитається. «Ніколи мені не доводилось відчувати, щоб вагон так хитався», — подумав він.
— А той медальйон! — знущався далі Старський. — Оце такий передшлюбний подарунок?.. Не надто щедрий наречений: кохає, як трубадур, а подарунок…
— Запевняю тебе, — перебила його панна Ізабелла, — що він віддав би мені все своє майно…
— Ну, то бери його, кузинко, та позич мені тисяч зо сто!., А що, знайшлась та чудодійна бляшка?
— В тім-то й річ, що ні, і це мене дуже непокоїть.
Боже мій, от якби він коли-небудь дізнався…
— Про те, як ми загубили його пластинку, чи про те, як ми шукали його медальйон? — шепнув Старський, тулячись до її плеча.
Вокульському потемніло в очах. «Я зомлію…» — подумав він, хапаючись за ремінь коло вікна. Йому здалося, що вагон скаче по рейках і от-от перекинеться.
— А знаєш, ти зухвалий!.. — притишеним голосом сказала панна Ізабелла.
— В цьому й полягає моя сила, — відказав Старський.
— Слухай-но… Він же може побачити!.. Я тебе зненавиджу…
— Ні, шалітимеш за мною, бо ніхто інший не наважився б на таке… Жінки люблять демонів…
Панна Ізабелла відсунулась до батька, Вокульський дивився в протилежне вікно і слухав.
— Попереджаю тебе, — сказала вона роздратовано, — що ти не переступиш порога нашого дому… А якби насмілився… то розкажу йому все…
Старський засміявся.
— Не переступлю, кузинко, поки ти сама мене не запросиш. Я певний, що ждати мені доведеться недовго. За тиждень тобі надокучить цей залюблений понікуди чоловік, і ти забагнеш веселішого товариства. Згадаєш свого гульвісу кузена, який ніколи не був серйозним, завжди дотепним, а інколи одчайдушно сміливим… І пошкодуєш за тим, котрий завжди готовий тебе божествити, але ніколи не був ревнивим, умів поступатись іншим, потурав твоїм примхам…
— Винагороджуючи себе в інших місцях, — зауважила панна Ізабелла.
— Ну аякже! Якби я так не робив, ти не мала б мені чого пробачати і боялась би моїх докорів…
Не змінюючи пози, він обняв її правою рукою, а лівою стиснув її пальці, прикриті накидкою.
— Так, кузинко, — сказав він. — Такій, як ти, жінці мало щоденного хліба пошани та медяників обожування… Тобі інколи потрібно шампанського, тебе хтось мусить сп’янити хоч би цинізмом.
— Циніком бути легко…
— Але не кожен насмілиться ним бути. Запитай оцього пана, чи спадало йому коли-небудь на думку, що його неземна любов варта менш за моє блюзнірство?..
Вокульський уже не слухав, що вони говорили далі; увагу його заполонило інше явище: зміна, яка швидко почала відбуватися в ньому самому. Якби йому вчора сказав хто-небудь, що він буде німим свідком подібної розмови, він не повірив би: вважав би, що кожна фраза вбила б його або викликала б шаленство. Та коли це сталося, він упевнився, їцо існує дещо гірше, ніж зрада, розчарування чи приниження.
Але що? Та от що — їзда залізницею! Як цей вагон дрижить… як він шалено мчить!.. Дрижання вагона передається його ногам, серцю, мозкові; в ньому самому все дрижить, кожна кісточка, кожен нерв…
А поїзд мчнть і мчить по безмежному полю під велетенським склепінням неба!.. І він мусить їхати, ще невідомо, як довго… може, п’ять, а може, десять хвилин!..
Що йому до Старського чи панни Ізабелли… Вони варті одне одного!.. Але поїзд, ах, оцей поїзд!.. Як він хитається….
Він боявся, що от-от розплачеться, почне кричати, виб’є вікно і вискочить з вагона… Ще гірше: боявся, що благатиме Старського, аби рятував його… Від чого? Була мить, коли він хотів сховатися під лавку, просити своїх супутників сісти на нього і так доїхати до станції…
Він заплющив очі, зціпив зуби, вхопився руками за торочку оббивки, піт виступив у нього на лобі і спливав по обличчю, а поїзд усе мчав і дрижав… Нарешті залунав один, потім другий свисток… і поїзд зупинився. «Тепер я врятований», — подумав Вокульський.
В цей час прокинувся пан Ленцький.
— Яка це станція? — спитав він Вокульського.
— Скерневиці, — відповіла панна Ізабелла.
Кондуктор відчинив двері. Вокульський підхопився з місця. Він штовхнув пана Томаша, мало не впав на протилежну канапу, спіткнувся на приступці й побіг у буфет.
— Горілки!.. — крикнув він.
Здивована буфетниця подала йому чарку. Вокульський підніс її до губів, але відчув спазми в горлі й нудоту і поставив чарку назад на прилавок.
У вагоні Старський розмовляв з панною Ізабеллою.
— Ти мені даруй, кузинко, але так настрімголов при дамах не вибігають, — сказав він.
— Може, він хворий? — відповіла панна Ізабелла, відчуваючи якийсь неспокій.
— В усякому разі, це хвороба не так небезпечна, як невідкладна… Може, тобі замовити чого-небудь в буфеті?
— Нехай подадуть сельтерської.
Старський пішов у буфет; панна Ізабелла виглядала з вікна, і її неспокій все зростав. «Тут щось не те… — думала вона. — Який у нього був дивний вигляд!»
Вокульський з буфету пішов у кінець перону. Він кілька разів глибоко зітхнув, напився води з бочки, коло якої стояла якась бідна жінка й кілька євреїв, і опам’ятався.
Побачивши обер-кондуктора, він звернувся до нього:
— Шановний добродію, візьміть в руки аркуш паперу…
— В чому річ?
— Ні в чому. Візьміть в конторі якого-небудь папірця, підійдіть до салон-вагона і скажіть, що на ім’я Вокульського одержана телеграма.
— Цебто на ваше?
— Еге ж.
Обер-кондуктор дуже здивувався, але пішов на телеграф. За кілька хвилин він підійшов до вагона, в якому сидів пан Ленцький з дочкою, і гукнув:
— Телеграма для пана Вокульського!..
— Що таке? Ану покажи! — озвався занепокоєний пан Томаш.
Але в цю мить коло обер-кондуктора опинився Вокульський, взяв папірця, спокійно розгорнув, і хоч у тому місці було зовсім темно, удав, що читає.
— Що за телеграма? — спитав його пан Томаш.
— З Варшави, — відповів Вокульський. — Мушу повертатись.
— Як повертатись? — злякалась панна Ізабелла. — Трапилось якесь нещастя?
— Ні, пані, мене викликає мій компаньйон.
