Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Він кивнув:
— Я знайшов у собі сили полюбити її, і тільки тоді мені вдалося зробити лезо білим. І лише коли я полюбив її, я зміг її вбити і втекти. Але, поки живий, я ніколи собі цього не прощу.
Верна обняла його, немов молодшого брата.
— Великий Творець! — Тихо сказала вона. — Що ти зробив зі своїм сином! — Річард відсторонився.
— Іди, сестра, не то накличеш на себе біду, — сказав він, витираючи очі. Я повів себе нерозумно.
— Але чому ти раніше мені цього не розповідав?
— Це не те, чим можна пишатися. І потім, ти мій ворог, сестра. Сьогодні я сказав правду: я можу вбити кого завгодно. Я несу смерть. Ось чому Келен покинула мене. — Вона погладила його по голові.
— Келен любить тебе, Річард. Вона хотіла врятувати тобі життя. Колись ти зрозумієш це. — Вона зітхнула. — Прости, мені пора. Тепер, сподіваюсь, все буде добре?
Він невесело посміхнувся:
— Не думаю, сестра. Боюся, між мною і сестрами ще буде війна. Боюся, що в кінці кінців я дійсно вб'ю когось із них. Сподіваюся, що це будеш не ти.
— Ми не можемо знати, що готує нам Творець, — відповіла Верна.
— Якщо у цього вашого Творця є якась влада, то ти, Верна, станеш сестрою Світла набагато раніше, ніж ти думаєш.
— Мені пора, — повторила вона. — Бажаю тобі щастя і віри, Річард!
Як тільки за нею зачинилися двері, Річард накинув плащ і надів на плечі помітно легший мішок. Слід було діяти швидко, поки його ще бояться.
Сагайдак він приторочив до мішка, лук повісив на плече і вийшов на балкон.
Там він прив'язав до кам'яних перил довгу мотузку. Потім, взявши ніж в зуби, став спускатися вниз під покровом темряви, яка стала його другом.
51
Навіть вночі на вулицях Танімура народу, здається, не поменшало. На вогнищах, як і раніше смажили м'ясо, а вуличні торговці все так же пропонували свій товар перехожим. Гравці запрошували Річарда пограти в кістки. Побачивши його нашийник, торговці відразу приймалися умовляти його купити всяку всячину, від їжі до бус для його дами. Річард відповідав, що у нього немає грошей, але торговці лише сміялися і говорили, що в Палаці за все заплатять. На що, опустивши очі, він швидко йшов далі.
Жінки в нарядах, які ледь прикривали тіло, посміхалися йому, чіпали його за плече, намагалися запустити руки до нього в кишені. Вони робили Річарду пропозиції, які дивували його. Відштовхувати їх було марно. Їх відлякував тільки його важкий погляд.
Вийшовши з міста, Річард відчув полегшення. Ніч була місячна, повітря — свіже. Ще раз озирнувшись на місто, освітлений численними ліхтарями і факелами, він став підніматися на найближчий пагорб.
Він постійно відчував тяжкість нашийника і думав про те, що трапиться, відійди він занадто далеко. Хоча, судячи зі слів Паші, для цього йому слід було зайти набагато далі, ніж він мав намір. Все ж Річард боявся, що вона помилилася.
Боявся відчути, що не може йти далі перш, ніж досягне мети.
Нарешті він відійшов на достатню відстань. За пагорбом, з якого виднівся місто, лежала топка низина. Неподалік чорнів ліс, похмурий, немов сама смерть. Деякий час Річард вдивлявся в цю моторошну темряву, борючись з бажанням негайно вирушити туди. Він немов знудьгувався по таких місцях.
Магія притягувала його. Йому потрібно було виплеснути на щось приховано клекочучі в ньому злість і ненависть.
Туга бранця, страх перед невідомістю, біль за Келен шукали виходу і, не знаходячи, лише посилювали злість і відчай. Здавалося, цей ліс принесе йому якусь розрядку.
Все-таки він не пішов одразу в Хагенський ліс, а для початку зібрав хмиз.
Розчистивши місце для багаття, Річард склав сухі гілки, висік вогонь, і коли багаття як слід розгорілося, додав гілок потовстіше. Потім він дістав казанок, налив туди води і поставив варитися юшку з квасолі з рисом. Поки юшка варилась, Річард доїв останній що залишився у нього корж.
Він сидів біля багаття, дивлячись то на зловісний ліс, то на далеке місто, то на зоряне небо, з хвилини на хвилину очікуючи побачити вгорі знайомий темний силует.
Чиїсь лапи схопили його і кинули на землю. Річард засміявся. Він почув булькаючий сміх Гратча, який, безглуздо махаючи крилами, намагався обхопити його передніми і задніми лапами. Гучна метушня завершилася тим, що Гратч нарешті опинився нагорі.
— Гратч люб Раачаарг, — прогурчав юний звір. Річард міцно обійняв його.
— І я тебе люблю, Гратч.
Гратч своїм зморщеним носом торкнувся носа Річарда.
— Гратч, від тебе чимось пахне. — Він сів, посадивши маленького гара собі на коліна. — Ти що, сам роздобув собі здобич?
Гратч радісно закивав, і Річард знову обійняв його.
— Я дуже радий за тебе. І ти зробив це без допомоги кривавих мух? Що ти спіймав сьогодні? Гратч мовчки схилив голову набік.
— Черепаху? — Гратч захихикав і похитав головою. — Ну, тоді, може, оленя? — Гратч похитав головою і пробурчав щось. — Може бути, кролика? Гратч знову похитав головою, явно насолоджуючись цією грою.
— Здаюся. Кого ж ти з'їв?
Гратч прикрив очі лапою, дивлячись на Річарда-під пазурів.
— Ти зловив єнота?
Гар кивнув, оголивши в усмішці здоровенні ікла. Річард поплескав звіря по спині.
— Молодець! Хвалю!
Гратч знову захихотів і спробував зіштовхнути Річарда на землю — він явно хотів трохи повозитися. Річард був дуже задоволений, що маленький гар нарешті навчився полювати сам. Змусивши Гратча сидіти спокійно, він переконався, що юшка зварилася, і зняв казанок з вогню.
— Хочеш повечеряти зі мною?
Гратч нахилився і понюхав вариво в казанку. Гаряче. Гар вже якось раз обпікся і був тепер обережніший з їжею. Він видав якийсь гортанний звук і пересмикнув плечем. Річард зрозумів, що його пропозиція не викликала у гара захоплення, але, якщо немає нічого кращого, він згоден спробувати. Річард налив юшку в миску і передав гару.
— Подуй! Гаряче!
Гар розсудливо послухав його поради. Річард, орудуючи ложкою, спостерігав за тим, як Гратч намагається язиком виловити з миски рис і квасоля. Нарешті він ліг на спину і, обхопивши миску лапами, вилив її вміст собі в рот. Потім сів і, жалібно бурчачи, простягнув миску Річарду. Той показав йому порожній казанок.
— Більше нема.
Гратч вчепився кігтями за миску Річарда і потягнув до себе, але Річард погрозив йому пальцем.
— Це моя вечеря!
Гратч заспокоївся і покірно чекав, поки Річард повечеряє. Коли Річард сів, обхопивши руками коліна, і став дивитися на далеке місто, гар сів поруч навпочіпки, намагаючись у всьому наслідувати людину.
Річард витягнув з кишені локон Келен і довго дивився на нього. Гратч простягнув лапу.
— Ні, зовсім не дам, — тихо сказав Річард. — Можеш помацати, але тільки дуже легенько.
Гратч обережно помацав кігтем локон і здивовано подивився на нього своїми палаючими зеленими Очима. Потім він торкнувся лапою волосся Річарда, потім — його щоки, По якій текла сльоза. Річард проковтнув клубок і сховав локон в кишеню.
Гар обійняв Річарда за плечі, Річард обійняв гара, і так вони мовчки сиділи в нічній тиші. Нарешті, вирішивши, що непогано б і поспати, Річард розстелив на густій траві ковдру. Гар, як вірний пес, ліг поруч, і обидва вони швидко заснули.
Прокинувся Річард, коли місяць уже майже зайшов. Він сів і потягнувся. Гратч знову спробував скопіювати його рухи. Річард потер очі. До світанку залишалося години зо дві. Пора діяти.
Він встав.
— Послухай мене, Гратч. Я повинен повідомити тобі щось важливе. Ти мене слухаєш?
Гар кивнув. Річард показав на місто.
— Бачиш он те місце, де багато вогнів? Я тепер буду жити там. Але тобі туди ходити не можна. Те місце для тебе небезпечне. Не приходь туди. Я сам буду приходити до тебе сюди. Добре?
Гратч подумав трохи і кивнув.
— Бачиш он там річку? — Продовжував Річард. — Річка — це вода, я показував тобі воду. Тобі потрібно бути з цього боку від води. Розумієш?
