Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Річард здригнувся. Всі ці неприємності обрушилися на сестру Верну через нього. Він змінив тему.
— А чому нам дозволено вільно розгулювати?
— Тому, що ви не являєте небезпеки для населення. Коли ти оволодієш своїм Хань, з'являться певні обмеження. Городяни бояться хлопчиків, наділених даром: у минулому бували нещасні випадки. Тому тих, хто вільно володіє Хань, просто так в місто не відпускають. Коли ж вони стають чарівниками, на них накладаються ще більш суворі обмеження, і до тих пір, поки їх навчання не закінчиться, їм дозволено перебувати лише в строго певних покоях і залах Палацу. Але ти поки зможеш гуляти вільно.
Я все одно буду знати, де ти, завдяки Рада-Хань.
— Отже, з цієї проклятої штукою мене зможе знайти кожна сестра?
— Не кожна, а тільки та, яка тобі її дала. Та, яка здатна розпізнати її силу. А оскільки я за тебе відповідаю, я теж повинна знати, де ти знаходишся. Тому мій Хань буде налаштований на твій нашийник.
Паша увійшла в темну кімнату, і за помахом її руки відразу загорілися всі лампи.
— Ти повинна навчити мене цьому фокусу, — пробурмотів Річард.
— Це не фокус. Це мій Хань. І це одна з найпростіших речей, яким я буду вчити тебе.
Стеля в його кімнаті було багато розписана і прикрашена ліпниною. На високих вікнах висіли красиві темно-сині штори, стіни були оброблені світлими дерев'яними панелями. По обидві сторони великого каміна стояли колони. Килими встеляли дерев'яну підлогу. Уздовж стін стояли затишні дивани і крісла. Річарду здалося, що ця кімната значно більше його старого будинку в Оленячому лісі. Він зняв заплічний мішок і поставив його біля стіни, поклавши поруч лук і сагайдак зі стрілами.
Праворуч, за заскленими дверима, він виявив вихід на просторий балкон, з якого відкривався прекрасний вид. Річард задумливо подивився вниз — на місто, на рівнину, на пологі пагорби, з яких вони з сестрою Верною почали сьогодні вранці свій шлях.
— Звідси можна милуватися чудовим заходом сонця, — тихо сказала Паша.
Але Річарду було не до того. Він ретельно вивчав розташування фортечних стін і воріт, мости, дороги і вартові пости, намагаючись краще все запам'ятати.
В іншому кінці кімнати були ще одні двері, які вели в спальню, що розмірами лише трохи поступалася вітальні. Річард ще ніколи не бачив такого широкого ліжка. Тут теж була засклені двері, що вели на балкон, але звідси відкривався вид на море.
— Який чудовий краєвид! — Вигукнула послушниця. Помітивши, що Річард вивчає споруди внизу, вона пояснила. — Он там — жіночі покої, в них живуть сестри. — Вона погрозила йому пальчиком. — Від цих покоїв, молодий чоловіче, тобі слід триматися подалі. Хіба що якась сестра сама запросить тебе, — ледь чутно додала вона.
— Як мені слід називати тебе? Сестра Паша? запитав Річард. Вона хихикнула:
— Ні, молодий чоловіче. Я — послушниця. Поки я не доб'юся успіхів у роботі з тобою, я просто Паша. Річард зло покосився на неї.
— Мене звати Річард. Невже так важко запам'ятати?
— Послухай, ти вступив під мою опіку, і…
— Якщо тобі так важко запам'ятати це, — перебив він, — ти ніколи не станеш сестрою. Тому що, якщо ти будеш принижувати мене, не бажаючи називати по імені, я зроблю все, щоб ти не впоралася з випробуванням. Ти зрозуміла мене, Паша?
— Не треба підвищувати на мене голос, молодий… — Вона осіклася. — Не треба підвищувати на мене голос, Річард.
— Так-то краще. Дякую.
Він сподівався, що Паша зрозуміла: він не бажає бути ввічливим з нею, якщо вона сама неввічлива.
Так як на балконі більше нічого цікавого для Річарда не було, він повернувся в спальню.
Паша пішла за ним.
— Послухай, Річард, або ти навчишся поводитися, або…
Його терпіння лопнуло. Він різко повернувся, і Паша зупинилася, ледь не зіткнувшись з ним.
— Ти ж ніколи ніким не керувала, вірно? — Запитав Річард. Вона стояла не рухаючись. — Я бачу, що тобі доручили таку справу вперше, і ти боїшся провалити її. А оскільки ти недосвідчена, то сподіваєшся за допомогою зовнішньої строгості обдурити людей, змушуючи їх думати, що ти знаєш, що робиш, вірно?
— Ну, я…
Він нахилився до неї і подивився прямо в очі.
— Тобі не слід боятися показати мені, що в тебе немає досвіду в роботі з людьми. Тобі варто боятися, що я вб'ю тебе.
— Не смій погрожувати мені!
— Для тебе це гра, — спокійно продовжував він, — виконання якогоось загадкового завданя. Щось на кшталт прогулянки з собачкою на поводку. Ти вважаєш, що отримаєш підвищення, якщо навчиш цю собачку лизати руки. Але для мене це зовсім не гра! Для мене це — питання життя і смерті. Я полонений, на якого почепили ошийник, немов на звіра або на раба. Я навіть не можу сам розпоряджатися собою. Я знаю, ви всі хочете зламати мою волю. Але ти помиляєшся, Паша, якщо думаєш, що я тобі погрожую. Це — не загроза, це — обіцянка.
— Але ти не зрозумів мене, Річард, — прошепотіла вона. — Я хочу стати твоїм другом.
— Ти мені не друг, ти моя тюремщиця. І не треба злити мене чи виявляти зневагу. Адже я можу вбити тебе, як убив ту, що колись наділа на мене інший нашийник.
Паша виглядала розгубленою.
— Річард, я не знаю, що сталося з тобою в минулому, але ми тут ні при чому. Я хочу стати сестрою Світла, щоб нести людям світло Творця.
Річарда охопила лють. Зараз він боявся одного — що магія меча вийде з-під його контролю.
— Ваша філософія мене не цікавить. Просто я прошу тебе запам'ятати мої слова. Паша посміхнулася:
— Добре. Я прошу вибачення, що назвала тебе не по імені. Я дійсно ніколи ще не працювала з людьми і просто робила те, що вважала себе зобов'язаною робити, дотримуючись правил, яким мене вчили.
— Забудь про правила. Просто будь собою, і в тебе буде менше неприємностей в житті.
— Я постараюся зробити так, щоб ти повірив: я хочу тільки допомогти тобі.
Сідай сюди, на край ліжка.
— Навіщо?
Паша стояла, не рухаючись, але Річард відчув легкий поштовх і, сам того не бажаючи, опустився на ліжко.
— Перестань…
Вона підійшла до нього зовсім близько.
— Тихіше. Не заважай мені працювати. Я ж казала, я повинна налаштуватися на твій Рада-Хань, щоб завжди знати, де ти знаходишся.
Вона торкнулася його нашийника обома руками і закрила очі. І тут же Річард відчув, як приємне тепло проходить по всьому його тілу, з голови до ніг. Це створювало деяку незручність, але зовсім не здавалося неприємним. Навпаки, чим далі, тим краще він себе почував. Коли Паша прибрала руки, в перший момент він сприйняв це болісно. Голова закрутилася, і він насилу взяв себе в руки.
— Що таке ти робила? — Запитав він.
— Налаштувалася на твій Хань. — Вона здавалася втомленою, Річард навіть зауважив сльозу у неї на щоці. — Тепер я завжди зможу дізнатися, де ти знаходишся.
— Завжди? — Перепитав Річард. Вона кивнула, походжаючи по кімнаті, щоб заспокоїтися. Потім запитала вже спокійно:
— Чому ти віддаєш перевагу з їжі? Чи немає у тебе особливих вимог?
— Я не їм м'яса. І не дуже люблю сир.
— Ніколи не чула нічого подібного! — Вона на мить замислилася. — Я повідомлю кухарям.
Тим часом у Річарда визрів план, але, щоб здійснити його, треба було якось звільнитися від послушниці. Паша відкрила великий гардероб. Він був повний різних нарядів. Тут були і штани, і сорочки — переважно білі — з мереживами і без, і плащі самих різних кольорів.
— Це все твоє, сказала вона.
— Якщо всі здивувалися моєму росту, то чому все це мого розміру?
— Хтось, напевно, попередив наших. Мабуть, Верна.
— Сестра Верна.
— Прости, Річард, але все ж — просто Верна. — Паша дістала білу сорочку.
— Тобі подобається?
— Ні. В таких розкішних нарядах я буду виглядати нерозумно.
Вона кокетливо посміхнулася:
— По-моєму, тобі все це дуже до лиця. Але якщо тобі не подобається, он, на столі, монети. Я покажу тобі магазини в місті, і ти зможеш купити, що сам захочеш.
Річард глянув на мармуровий столик. Там стояла срібна ваза, повна срібних монет, а поруч — золота, повна золотих. Пропрацювавши все життя лісовим провідником, він і то не заробив би стільки золота.
