Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
— Але ти сам не знаєш, що робиш! Тут дуже небезпечно. Я за тебе відповідаю, я не можу тебе тут залишити! Якщо ти відмовишся піти зі мною, мені доведеться вдатися до сили Рада-Хань. Ти ж цього не хочеш?
— Сестра Верна була покарана через мене, — флегматично відповів Річард. — Я дав собі слово, що зроблю так, щоб з неї зняли покарання. А раз я дав собі слово, значить, зроблю все, що від мене залежить. Я помру тут, якщо буде потрібно.
Якщо ж ти спробуєш відвести мене насильно, я воюватиму з тобою, як з ворогом.
Не знаю, хто переможе, але одне я знаю точно: хтось із нас загине. Якщо загинеш ти, почнеться війна між мною і вашим Палацом. Якщо загину я, ти провалиш своє завдання і покажеш, що негідна бути сестрою. До того ж провалиш його в перший же день. Сестра Верна залишиться послушницею, але я принаймні зроблю все, що в цьому відношенні від мене залежить.
— Невже ти готовий заради цього померти?
— Так. Для мене це важливо. Я не бажаю, щоб замість мене карали сестру Верну. Це несправедливо.
— Але… — Паша зам'ялася. — Сестра Марена — старша наставниця послушниць, а я послушниця. Не можу ж я прийти до неї і сказати, щоб вона скасувала свій наказ. Вона ж вб'є мене!
— Ти-то тут при чому? Прошу скасувати наказ я. Ти — лише посередник. Якщо вона покарає тебе, цього я теж не потерплю. Як і того, що сталося з сестрою Верною.
Якщо ж сестра Марена має намір дотримуватися перемир'я, нехай прийде сюди і прийме мої умови.
— Річард, але якщо вечірня зоря застане тебе тут, ти помреш! вигукнула Паша.
— Отже, тобі слід поквапитися. Вона повернулась, дивлячись у бік міста.
— Але… мені доведеться пройти таку відстань пішки! На це піде кілька годин. А потім мені ще треба буде розшукати сестру Марену, переконати її, що ти говориш цілком серйозно, і, навіть якщо вона погодиться прийти, нам знадобиться час на дорогу!
— Тобі варто було приїхати верхи.
— Та я помчала сюди з усіх ніг, як тільки зрозуміла, де ти знаходишся! Мені ніколи було думати про коня! Я боялася, що трапилася біда.
Річард байдуже подивився на неї.
— Отже, ти зробила помилку. Наступного разу ти, може, спочатку подумаєш, перш ніж щось робити.
— Річард, у нас так мало часу… — Паша благально притиснула руки до грудей.
— Тоді тобі краще поспішити. Інакше твій підопічний так і залишиться тут до заходу сонця.
— Річард, будь ласка, зрозумій, це не гра. Це дуже небезпечно! — На очах її стояли сльози.
— Знаю. — Він вказав мечем туди, де закінчився поєдинок. Паша озирнулася і ахнула. Потім неохоче підійшла до дерев — подивитися ближче. Річард не пішов за нею. Він і так знав, що там лежить розрубане чудовисько.
Огидна голова, наполовину — як у людини, наполовину — як у ящірки. Шия покрита гладкою чорною шкірою. Біля основи шиї луска. Гнучкий тулуб, схожий на людський. Шкура, покрита короткою шерстю, а зверху ще якийсь темний покрив, що нагадує плащ.
Те, що Річард в темряві прийняв за кігті, виявилося зовсім не кігтями, а трьома гострими ножами, прикріпленими до пальців — щоб краще наносити удари.
Паша стояла, як громом уражена. Річард нехотя підвівся і став поруч.
Що б це не була за тварюка, в її жилах текла звичайнісінька кров, і труп смердів, як риб'ячі тельбухи у спеку.
— О Творець! — Прошепотіла нарешті Паша. — Це ж — мрісвіз! Але що з ним сталося?
— Я вбив його, ось що сталося! А що це за тварина? Вона подивилася на нього широко відкритими очима.
— Тобто як це «вбив»? Мрісвіза вбити неможливо. Це ще нікому не вдавалося.
— Отже, тепер вдалося.
— Ти вбив його вночі?
— Так. — Річард нахмурився. — Звідки ти знаєш?
— Мрісвізи рідко покидають Хагенській ліс, — відповіла Паша, — але за останні кілька тисячоліть були розповіді людей, яким вдалося вижити після зустрічі з цим звіром. Мрісвізи завжди приймають забарвлення навколишньої місцевості. Бували випадки, коли вони маскувалися під колір прибережної грязюки і мулу або під колір піску в дюнах. Ще є одне оповідання про те, що на заході мрісвіз став золотистим. Вночі вони стають чорними. Їх не можна побачити, коли вони нападають на людей. Цей — чорний, ось я і здогадалася, що ти вбив його вночі.
Паша як заворожена дивилася на убите чудовисько. Річард м'яко відсторонив її. Він відчув, що вона тремтить.
— Паша, що вони собою являють?
— Вони живуть в Хагенському лісі. Я мало що знаю про них, але чула, що, коли була війна, що розділила Старий світ і Новий світ, чарівники створювали війська з цих тварюк. Є люди, які вважають, що мрісвізів в наш світ послав Безіменний. Але живуть вони, як і інші породження темряви, в Хагенському лісі. Ось чому люди не селяться на цьому березі річки. Іноді мрісвізи виходять з лісу і нападають на людей. Вони не пожирають жертви. Вони вбивають, щоб вбивати. Вони розпорюють людям животи, але деякі вмирали не відразу і встигали розповісти про цих тварюк.
— А давно існує Хагенський ліс?
— Наскільки мені відомо, принаймні стільки ж, скільки Палац пророків. Значить, більше трьох тисяч років. Але за весь цей час ще ніхто ніколи не вбивав мрісвіза! Серед їхніх жертв були сестри, були навіть чарівники, і нікому з них не допоміг Хань. Вони говорили, що не змогли відчути наближення чудовиська. Так, наче зовсім не мали вродженого дару. Як же тобі вдалося вбити його?
Річард згадав, як чудовисько виникло перед його думкою.
— Напевно, мені просто пощастило. Повинно ж це було рано чи пізно статися. А може, мені попався якийсь недоумок.
— Річард, прошу тебе, давай підемо звідси! — Продовжувала наполягати Паша. Не слід таким чином мірятися силою з нами. Тебе і так вже мало не вбили.
— Я ні з ким не міряюся силами. Я просто сам відповідаю за свої вчинки. З моєї вини постраждала сестра Верна, і я повинен це виправити. Я домагаюся справедливості. Якщо я навіть на це не здатний, отже, я нічого не вартую.
— Річард, якщо вечірня зоря застане тебе тут…
Він перебив її:
— Паша, ми втрачаємо дорогоцінний час!
52
Вечоріло. Нарешті Річард почув стукіт копит і голос Паші, яка показувала дорогу. Він вклав меч у піхви.
— Бонні! — Річард поплескав кобилу по холці. — Як життя, дівчинко? Кінь ткнувся носом йому в груди. — Я радий, сестра, що ти користуєшся звичайними удилами, — зауважив він, торкнувши вудила.
Сестра Марена підозріло зиркнула на нього.
— Конюхи кажуть, що не можуть знайти гострі вудила. Вони всі таємничим чином зникли. Річард знизав плечима:
— Он як? Не можу сказати, щоб я жалкував про це. Паша важко дихала.
Всю дорогу вона йшла пішки, намагаючись встигнути за конем, на якому їхала сестра Марена. Мабуть, остання змусила послушницю йти пішки в якості покарання.
— Отже, Річард, — сказала сестра, спішившись, — Я тут згідно твоєї вимоги. Чого ти хочеш?
Вона прекрасно знала, чого він хоче, але Річард вирішив не починати з загострення.
— Все дуже просто, — довірливо сказав він. — Верна повинна знову стати сестрою. І ти повинна повернути їй дакрил.
Вона махнула рукою.
— А я-то думала, ти хочеш чогось нерозумного. Це дійсно просто, і все вже зроблено. Верна вже знову стала сестрою. Для мене це не настільки вже й важливо.
— А якщо вона запитає, чому, — продовжував Річард, — я не хочу, щоб їй сказали, ніби це через мене. Скажи, наприклад, що ти передумала. Можеш сказати, що ти молилася цьому вашому Творцеві, щоб він вказав тобі шлях, і тоді тебе осяяло, і ти вирішила, що Верна повинна знову стати сестрою.
— Це мене влаштує, — посміхнулася сестра Марена. — Ну, тепер ти задоволений?
— Так, перемир'я відновлено.
— Добре. Тепер, коли ми покінчили з дрібницями, покажи мені цього убитого ведмедя. Паша роздзвонила по всьому Палацу, що ти, мовляв, убив мрісвіза. Сестра Марена кинула насмішкуватий погляд на послушницю, яка, насупившись, дивилася вниз. — Ця дурненька дівчинка завжди боялася забруднити ніжки. Вона висуває ніс з Палацу, тільки коли в Танімур привозять мережива. Кролика від бика не вміє відрізнити, а не те що… Що це за запах?
