Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— Помиляєтесь, пані. Я настільки не ревнивий, що зовсім не перешкоджаю панні Ізабеллі вибирати поміж мною і Молінарі. Я розумію, що у нас з ним однакові права.
— О, пане Вокульський, це вже занадто! — обурилась пані Вонсовська. — Що ж виходить: коли один з вас удостоїв честі божествити жінку, то їй уже не можна розмовляти з іншими?.. Не сподівалась я, щоб такий Чоловік, як ви, трактував жінку ніби приспанку в гаремі. Зрештою, чого ви хочете? Коли б навіть Бельця кокетувала з Молінарі, ну, то й що з того? Тривало це один вечір і скінчилось таким погордливим прощанням з боку Бельці, що аж ніяково було дивитись.
Вокульському одразу полегшало.
— Дорога пані, не будемо удавати, що ми не розуміємо одне одного. Ви знаєте, що для закоханого мужчини жінка — святиня, олтар. Правильно чи ні, але так воно є. Отож, коли перший-ліпший авантурник наближається до цієї святині, як до стільця, і поводиться з нею, як із стільцем, а святиня майже захоплена такою поведінкою, то… — ви розумієте?.. — починаєш думати, що той олтар справді — тільки стілець. Я зрозуміло висловився?
Пані Вонсовська відкинулась на подушки сидіння.
— О, пан Вокульський, аж надто зрозуміло!.. Але до б ви сказали, якби кокетування Бельці було лише невинною помстою, власне, пересторогою.
— Кому — пересторогою?
— Вам. Адже ви весь час цікавитесь пані Ставською?..
— Як? Хто це сказав?..
— Припустімо, очевидці: пані Кшешовська, пан Марушевич…
Вокульський вхопився за голову.
— І ви цьому вірите?
— Не вірю, бо Охоцький запевнив мене, що там нічого немає; але чи заспокоїв хто-небудь так само Бельцю і чи могла б вона задовольнитись цим — то інша річ.
Вокульський взяв її за руку.
— Дорога пані! — прошепотів він. — Беру назад усе, що я сказав про Молінарі. Клянусь, що я шаную панну Ізабеллу і що найбільшим моїм нещастям є моє нерозважне слово… Аж тепер бачу, як я ганебно поводився…
Він був у такому розпачі, що пані Вонсовській стало його жаль.
— Ну, ну, — сказала вона, — заспокойтеся, не треба перебільшувати. Слово честі (хоч у жінок, кажуть, честі нема), що все те, про що ми з вами говорили, залишиться між нами. А втім, я певна, що сама Бельця пробачила б вам цей спалах… Це було негарно, але… закоханим пробачається ще й не таке.
Вокульський поцілував її в обидві руки, а вона одразу видерла їх у нього.
— Будь ласка, не залицяйтеся до мене, бо для закоханої жінки мужчина — олтар… А тепер злазьте з карети і йдіть отуди, до Бельці, і…
— І що, пані?
— І визнайте, що я умію тримати слово.
Голос її затремтів, але Вокульський не помітив цього.
Він вискочив з карети й побіг до дому пана Ленцького, навпроти якого вони якраз проїжджали.
Коли Миколай відчинив йому двері, він сказав повідомити про себе панну Ленцьку. Вона була сама і прийняла його відразу, розчервоніла від збентеження.
— Ви так давно не були у нас, — промовила вона. — Може, ви хворіли?
— Гірше, — відповів він, не сідаючи. — Я тяжко й безпідставно образив вас…
— Ви, мене?
— Так, пані, образив вас підозріннями. Я був у Жежуховських на концерті, — промовив він здавленим голосом, — і пішов, навіть не попрощавшись з вами… Далі я не хочу розказувати, але почуваю, що ви маєте право не приймати мене, оскільки я не оцінив вас… насмілився підозрівати…
Панна Ізабелла пильно подивилась йому в вічі й, подаючи руку, сказала:
— Прощаю… сідайте.
— Не поспішайте прощати, бо це може посилити мою надію…
Вона задумалась.
— Ах, боже мій, що ж тут вдієш? Коли це для вас так важливо, то що ж… надійтесь!..
— І це ви кажете, панно Ізабелло?..
— Мабуть, так судилося, — відповіла вона, усміхаючись.
Він палко поцілував її в руку, якої вона йому не боронила, потім одійшов до вікна і зняв щось з шиї.
— Прийміть, будь ласка, від мене оцю дрібничку, — сказав він і подав їй золотий медальйон з ланцюжком.
Панна Ізабелла з цікавістю стала розглядати його.
— Дивний подарунок, правда ж? — сказав Вокульський, відкриваючи його. — Ви бачите оцю пластинку, легеньку, як павутиння?.. Уявіть собі, що це дорогоцінність, якої не знайти в жодній скарбниці світу. Це зерно великого винаходу, що може змінити долю людства. Хто його знає, чи не постануть з цієї пластинки повітряні кораблі. Але не про неї зараз мова. Віддаючи її вам, я віддаю в ваші руки і свою майбутність…
— То це талісман?
— Майже. Задля цієї речі я міг би виїхати за кордон, а все моє майно і решту життя віддати новій роботі. Можливо, потім виявилося б, що це була б марна втрата часу, манія, але, в усякому разі, думка про неї була єдиною суперницею вашою… Єдиною! — повторив він з притиском.
— Ви думали покинути нас?
— І не далі як сьогодні ранком. Через те я віддаю вам цей амулет. Відтепер, крім вас, у мене немає іншого щастя на світі; ви — або смерть.
— Коли так, то беру вас у полон, — сказала панна Ізабелла й почепила амулет на шию. А коли треба було засунути його за ліф, вона опустила очі й почервоніла. «Який же я підлий! — подумав Вокульський. — І отаку жінку я міг підозрівати!.. Ах, негідник!»
Повертаючись додому, Вокульський зайшов у магазин.
Він був такий радісний, що пан Ігнац аж злякався.
— Що з тобою? — запитав старий.
— Поздоров мене! Панна Ленцька — моя наречена.
Але Жецький, замість поздоровити, сильно зблід.
— Я одержав листа від Мрачевського, — сказав він, помовчавши, — Сузін, як ти знаєш, ще в лютому послав його у Францію…
— Ну, то й що?
— Ну, то він мені пише з Ліона, що Людвік Ставський при доброму здоров’ї живе собі в Алжірі під прізвищем Ернеста Вальтера. Ніби торгує вином. Хтось бачив його минулого року.
— Ми це перевіримо, — мовив Вокульський і спокійно записав адресу в алфавіті.
Відтоді він усі вечори проводив у Ленцьких і навіть дістав запрошення щодня у них обідати.
Через кілька днів до нього прийшов Жецький.
— Ну, що скажеш, старий? — весело привітав його Вокульський. — Як там принц Люлю?.. Ще сердишся на Шлангбаума, що насмілився купити магазин?..
Жецький похитав головою.
— Пані Ставська, — сказав він, — уже не працює у Мілерової… Вона трохи нездужає… Щось говорить про виїзд з Варшави… Може б, ти до неї зайшов?..
— Справді, треба б зайти, — відповів Вокульський, потираючи лоба. — Ти говорив з нею про магазин?
— Звичайно, навіть позичив їй тисячу двісті карбованців.
— З твоїх скромних заощаджень? А чому вона не позичить у мене?
Жецький нічого не відповів.
Перед другою годиною Вокульський поїхав до Ставської.
Вона дуже змарніла і схудла; її сумирні очі здавалися ще більшими і смутнішими.
— Що ж це, — спитав Вокульський, — я чув, що ви хочете виїхати з Варшави?
— Так, думаю… Може, чоловік повернеться… — додала вона ледве чутно.
— Жецький говорив мені, і, якщо дозволите, я перевірю цю звістку.
Пані Ставська облилася слізьми.
— Ви зробили мам стільки добра, — шепнула вона. — Будьте ж щасливі!
В той же час пані Вонсовська приїхала з візитом до панни Ізабелли й дізналася, що Вокульський дістав її згоду.
— Нарешті, — сказала пані Вонсовська, — А я думала, що ти ніколи не наважишся.
— Значить, я зробила тобі приємну несподіванку, — відповіла панна Ізабелла. — В усякому разі, він — ідеальний чоловік: багатий, не такий, як усі, а насамперед — надзвичайно смирний. Він не тільки не ревнивий, а навіть перепрошує за підозріння. Це мене остаточно роззброїло…
У справжньої любові — зав’язані очі… Ти нічого мені не відповідаєш?
— Я думаю…
— Про що?
— Коли він тебе знає так, як ти його, то ви обоє одне одного не знаєте.
— Тим приємніший буде наш медовий місяць.
— Зичу вам…
Розділ дванадцятий
ПОДРУЖЖЯ ПОМИРИЛОСЬ
В половині квітня пані Кшешовська раптом змінила спосіб життя.
