Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Ті істоти, у яких не було б відрази до смерті, мусили б загинути в першу чергу. Якби найрозумніша тварина — тобто людина — не боялася смерті, вона не носила б кайданів життя. В староіндійській поезії залишилися сліди існування людської раси, яка не відчувала такої відрази до смерті, як ми. Ну, і та раса вимерла, а її нащадки стали або невільниками, або аскетами.
А що таке відраза до смерті? Безумовно, інстинкт, який грунтується на помилковому переконанні. Є особи, у яких викликають огиду миші, хоч це зовсім невинні створіння, або навіть суниці — дуже смачні ягоди. (Коли ж то я їв суниці? Ага, в кінці минулого року в Заславку… Цікава місцевість той Заславек; хотів би я знати, чи жива ще удова Заславська і чи є у неї відраза до смерті?..)
Бо що таке страх смерті?.. Обман почуттів! Умерти — це означає ніде не бути, нічого не відчувати, ні про що не думати. В скількох же місцях мене нема зараз: в Америці, в Парижі, на місяці, нема навіть у моєму магазині, — і це мене зовсім не турбує. А про скільки речей я не думав хвилину тому і про скільки не думаю зараз? Думаю лише про якусь єдину річ і не думаю про мільярд інших речей, і це мене зовсім не обходить.
То що ж може бути прикрого в тому, що, не бувши в мільйоні місць, тільки в якомусь одному, не думавши про мільярд речей, тільки про якусь одну, я перестану бути і в цьому єдиному місці та думати про єдину тільки річ?
Страх смерті — це справді найкумедніший самообман, який уже стільки віків тяжить над людськістю. Дикуни бояться грому, грюкоту вогнепальної зброї, навіть дзеркала, а ми, нібито цивілізовані люди, боїмося смерті!..»
Він устав, підійшов до вікна, виглянув на вулицю і з посмішкою став спостерігати людей, які кудись бігли, віталися одні з одними, супроводили дам. Він придивлявся до їх різких рухів, зацікавленості, механічної галантності мужчин, звичного кокетування жінок, байдужих фізіономій візників, до їхніх стомлених коней і не міг позбутись думки, що все це життя, повне хвилювання й турбот, є величезна дурниця.
Так він просидів аж до ночі. Другого дня до нього прийшов Жецький і нагадав, що сьогодні перше квітня і що панові Ленцькому треба заплатити дві тисячі п’ятсот карбованців відсотків.
— Ага, справді, — відказав Вокульський. — Ну, то одвези йому.
— Я думав, ти сам одвезеш…
— Щось мені не хочеться…
Жецький покрутився по кімнаті, покашляв, нарешті, сказав:
— Пані Ставська якась зажурена. Може б, ти її навідав?
— Справді, давно я в неї не був. Увечері піду.
Діставши таку відповідь, Жецький уже не гаяв часу. Він дуже чуло попрощався з Вокульським, забіг у магазин по гроші, потім узяв візника й поїхав до пані Місевичової.
— Я забіг на хвилинку, бо у мене важлива справа! — радісно вигукнув він. — Знаєте, пані, до вас сьогодні ввечері прийде Стах… Мені здається (але кажу вам це під величезним секретом), що Вокульський уже остаточно порвав з Ленцькими…
— Невже? — мовила пані Місевичова, сплеснувши в долоні. — Я майже певен, але… бувайте здорові… Стах зайде сьогодні увечері.
Вокульський справді прийшов увечері, а що найважливіше — став бувати щовечора. Приходив він досить пізно, коли Гелюня вже спала, а пані Місевичова виходила в свою кімнату, і просиджував з Ставською по кілька годин. Він звичайно мовчав і слухав, що вона розказувала про магазин Мілерової або про вуличні пригоди. Сам він озивався рідко і найчастіше говорив афоризмами, які не мали зв’язку з тим, про що йшла мова.
Одного разу він сказав без ніякого приводу:
— Людина — як той нічний метелик: наосліп рветься до вогню, хоч його й болить і хоч і знає, що згорить у вогні… Проте, — додав він, помовчавши, — так людина робить, поки не опам’ятається. Цим вона й відрізняється од нічного метелика. «Це він говорить про панну Ленцьку!..» — подумала пані Ставська, і серце її забилося швидше.
Іншим разом він розказав їй дивну історію:
— Чув я про двох друзів, один з яких жив в Одесі, а другий в Тобольську. Вони не бачилися кілька років і дуже скучили один за одним. Нарешті тобольський друг, не мігши більше витримати, вирішив зробити одеському сюрприз і без попередження поїхав в Одесу. Але не застав свого одеського друга вдома, бо той, також заскучавши, поїхав у Тобольськ…
Справи перешкодили їм зустрітися, коли вони поверталися назад. Зустрілись друзі лише через кілька років, і знаєте, що тоді виявилось?
Пані Ставська підвела на нього очі.
— Уявіть собі, розшукуючи один одного, вони в один день прибували в Москву, зупинялись в одному й тому самому готелі й жили в сусідніх номерах. Доля часом робить з людьми незвичайні штуки…
— В житті, мабуть, таке не часто трапляється… — прошепотіла пані Ставська.
— Хто його знає!.. Хто його знає!.. — відказав Вокульський.
Він поцілував її в руку й пішов замислений. «З нами так не буде!..» — подумала вона, глибоко схвильована.
Вечорами у Ставської Вокульський якось оживав і навіть трохи їв.
А решту часу він перебував в апатії. Майже не їв, тільки пив багато чаю, не займався справами і не був на квартальному засіданні своєї Спілки, нічого не читав, навіть не думав. Йому здавалось, що якась невідома сила викинула його за борт щоденних справ, надій і прагнень і що життя його подібне до мертвого тягаря, який летить у порожнечі. «Не пущу ж я собі кулю в лоб, — думав він. — Бо коли б я хоч збанкрутував, а так!.. Я зневажав би сам себе, якби мене з цього світу випхнула спідниця… Треба було залишитися в Парижі… Хто його знає, чи я вже сьогодні не мав би в своєму розпорядженні зброї, яка рано чи пізно змете з землі потвор з людськими обличчями».
Жецький, догадуючись, що діється з Вокульським, заходив до нього в будь-який час дня і намагався втягнути в розмову. Але ні погода, ні торгівля, ні політика його не цікавили. Раз тільки він пожвавішав, коли пан Ігнац зауважив, що Мілерова чіпляється до пані Ставської.
— Чого їй треба?
— Може, вона заздрить, що ти буваєш у пані Ставської і платиш їй високу ставку.
— Нічого, Мілерова заспокоїться, коли я віддам магазин Ставській, а її зроблю касиркою.
— Бійся бога, що ти робиш! — вигукнув переляканий Жецький. — Цим ти занапастив би пані Ставську.
Вокульський став ходити по кімнаті.
— Твоя правда. Але як би там не було, коли вже жінки засварилися, то треба їх розділити. Умов Ставську, щоб вона відкрила магазин на своє ім’я, а кошти ми їй знайдемо. Я давно думав про це, а тепер бачу, що далі відкладати не можна.
Пан Ігнац, звичайно, одразу ж побіг до своїх дам і повідомив їм радісну новину.
— Не знаю, чи годиться нам приймати такий подарунок? — сказала збентежена пані Місевичова.
— Який же це подарунок? — вигукнув Жецький. — За кілька років сплатите нам борг, та й край. Як ви вважаєте? — спитав він пані Ставську.
— Я зроблю так, як захоче пан Вокульський. Скаже мені відкрити магазин — відкрию, скаже залишитися у Мілерової — залишусь.
— Але ж, Геленко!.. — зупинила її мати. — Подумай, и яке ти становище себе ставиш, кажучи так?.. Слава богу, що нас ніхто чужий не чує.
На великий жаль пані Місевичової, Ставська нічого не відповіла: матір вражала рішучість дочки, раніш такої лагідної й покірливої.
Одного разу Вокульський, переходячи вулицю, побачив у кареті Вонсовську, вклонився їй і пішов Далі; незабаром його наздогнав слуга.
— Вельможна пані просить вас…
— Що це з вами діється?.. — вигукнула гарненька вдовичка, коли Вокульський підійшов до карети. — Сідайте-но та проїдемось по Алеях.
Він сів, і карета рушила.
— Що це означає?.. — вела далі пані Вонсовська. — Вигляд у вас жахливий, ви вже скоро десять днів як не були у Бельці… Ну, кажіть же що-небудь!..
— Мені нічого казати. Я не хворий і не думаю, щоб панні Ізабеллі потрібні були мої візити.
— А якщо вони потрібні?
— Я ніколи щодо них не помилявся, а тепер — менш, ніж будь-коли.
— Ну, ну, шановний пане… давайте говорити одверто. Ви ревнивий, а це знижує авторитет мужчини в очах жінки. Ви розсердились за Молінарі…
