Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
— Але абатиса не збиралася розмовляти з тобою, сестра Верна, — сказала сестра Юлія. — Вона дуже зайнята, і її не можна турбувати по незначних питань.
— Незначних?! У мене не незначне питання.
— Не слід підвищувати тут голос, сестра Верна, — попередила друга жінка.
Верна зробила крок вперед. Повітря замерехтіло і ущільнилося. Незримий щит заступив двері в кабінет.
— Абатиса зайнята, — повторила сестра Юлія. — Якщо вона вважатиме за потрібне, вона сама пошле за тобою. Поклади на мій стіл шляховий журнал, і я передам його їй.
Зціпивши зуби, Верна постаралася говорити спокійно.
— Мене понизили до послушниці. — Обидві жінки разом подивилися на неї. Так, понизили до послушниці, хоча я виконувала всі вказівки абатиси. Незважаючи на всі мої прохання, вона не дозволила мені виконати свій обов'язок, і тепер я покарана за свою слухняність. Я повинна хоча б дізнатися, чому це відбулося.
Сестра Юлія повернулася до другої жінки.
— Сестра Фінелла, відправте рапорт наставниці послушниць, що послушниця Верна Совентрін прийшла до приймальної абатиси без дозволу і без запрошення і дозволила собі висловлювання, неналежні послушниці, яка сподівається стати сестрою Світла.
Сестра Фінелла невдоволено подивилася на Верну.
— Однак, послушниця Верна, в перший же день твого вступу на шлях послушниці — письмове зауваження! Я сподіваюся, ти навчишся поводитися як слід, якщо хочеш стати сестрою Світла.
— Це все, послушниця, — сказала сестра Юлія. — Ти вільна.
Верна повернулася до них спиною, але, почувши клацання пальців, озирнулася і побачила, що сестра Юлія тепер стукає долонею по столу.
— Не забудь про дорожний журнал. І хіба так повинна йти послушниця, коли сестри відпускають її?
Верна витягла з-за пояса чорну книжечку і поклала її на стіл.
— Ні, сестра, не так. — Вона зробила реверанс. — Дякую, сестри, що приділили мені увагу.
Тихенько зітхнувши, Верна вийшла, закривши за собою двері.
Вона йшла по залах і коридорах, опустивши очі, дивлячись у підлогу. І раптом, звернувши за ріг, ледь не зіткнулася з кимось. Піднявши голову, вона побачила того, кого не надто сподівалася побачити.
Він посміхнувся такою рідною, знайомою посмішкою.
— Верна! Яка зустріч!
Зовсім молодий, з пухкими по-дитячому щоками, він, здається, зовсім не змінився. Хіба що каштанове хвилясте волосся стало трохи довше, а плечі трохи ширше. Вона насилу втрималася, щоб не кинутися до нього на шию, і лише привітно схилила голову.
— Джедідія! Ти все так же гарний. Так само… як і колись. Час не владний над тобою.
— А ти виглядаєш… я б сказав… е…
— Постаріла, ти хочеш сказати?
— Е, Верна… Кілька зморшок і кілька зайвих фунтів не в змозі зменшити твою красу!
— Я бачу, ти все такий же майстер говорити компліменти. — Вона подивилася на його простий коричневий балахон. — Ще я бачу, що ти був старанним учнем і досяг успіхів. Я пишаюся тобою, Джедідія!
Не звертаючи уваги на її слова, він попросив:
— Розкажи мені про новачка, якого ти привела. — Верна насупилася:
— Ти не бачив мене двадцять років, з тих пір, як я вирушила в подорож і нам довелося розлучитися. І ось про що ти мене питаєш в першу чергу!? Не про те, як, у мене справи. Не про те, чи думала я про тебе весь цей час. Не про те, чи зустріла я когось ще. Видно, ти був так вражений, зауваживши мої зморшки, що всі ці питання тобі і в голову не прийшли? — Він лукаво посміхнувся:
— Верна, ти ж не дівчинка! Не могла ж ти думати, що тепер, через стільки років, ми з тобою…
— Зрозуміло що я не маю ілюзій! Я тільки сподівалася, що зможу розраховувати на більший такт і розуміння. Він знизав плечима:
— Пробач, Верна. Я думав, що ти завжди була за щирість і проти словесної мішури. — Він задумливо додав:
— Знаєш, я так багато дізнався про життя… з тих пір, як подорослішав.
— Доброї ночі, Джедідія, — сказала вона, не дивлячись на нього.
— Як же щодо мого питання? — Наполегливо нагадав він. — Що він собою являє, цей новенький?
— Ти ж був там, я тебе помітила. Ти сам бачив, хто такий цей Річард.
— Так, я там був. Я все бачив. У мене з'явився деякий вплив серед сестер. Можливо, я зможу чимось допомогти тобі. Якщо ти будеш зі мною відверта і задовольниш мою цікавість, може, я і допоможу тобі вийти з неприємного становища.
Вона пішла геть, кинувши через плече:
— Доброї ночі, Джедідія.
— Ми ще побачимось у Палаці, Верна, — сказав він їй услід. — Подумай над моїми словами.
Вона сама здивувалася, наскільки оманливими були весь цей час її уявлення про знайомих. Верна пам'ятала Джедіді як людину щиру і чуйну. Що у неї з пам'яттю?
А може, вона зараз просто дуже зайнята собою і сама не дала йому можливості проявити доброту? Вона, напевно, жахливо виглядає. Перш ніж побачитися з ним, слід було привести себе в порядок, зачесатися, надіти гарне плаття. Але ж у неї на це не було часу.
Якби вона торкнулася його обличчя, може, це пробудило б у ньому спогади? Може, він згадав би, як плакав у день розставання? Згадав би свої обіцянки… Хоча вона навіть тоді не дуже вірила цим обіцянкам.
Дійшовши до коридору, який вів в кімнати послушниць, Верна зупинилася.
Вона втомилася. А робота в стайнях буде дуже важкою. Але перш ніж відправитися спати, їй треба зробити ще одну справу.
Паша зупинилася перед дубовими дверима між двома кам'яними колонами, повитими майстерно вирізаною лозою.
— Ось твоя тюрма, — сказала вона Річарду.
— Тюрма? Я не бачу засува. Як же ви мене тут триматимете?
Пашу, мабуть, здивував його питання.
— Але ми не замикаємо наших хлопчиків. Ти вільний йти, куди захочеш. Річард насупився:
— Ти хочеш сказати, я можу вільно бродити по Палацу?
— Ні, взагалі скрізь, де захочеш. Хочеш — по Палацу, хочеш — по місту.
Наші учні багато часу проводять в місті. — Вона злегка почервоніла і відвела очі.
— А як щодо передмість? Паша знизала плечима:
— Ну звісно. Не знаю, навіщо тобі йти за місто, ніхто з наших хлопчиків туди не ходить, але перешкод для цього немає. Тільки ти повинен триматися подалі від Хагенського лісу. Це жахливо небезпечне місце. Тебе попереджали по шляху до Палацу? Річард кивнув.
— Як далеко я можу відійти від міста? — Запитав він.
— Рада-Хань не дозволить тобі піти дуже далеко. Ми завжди повинні мати можливість знайти тебе. Але на кілька миль від Палацу пророків ти відійти зможеш.
— На скільки миль?
— Навіть далі, ніж захочеш. Майже до самої землі дикунів.
— Ти хочеш сказати, землі бака-бан-мана? — Вона кивнула. — Без охорони?
— Ти довірений моїй опіці, і поки що я буду всюди супроводжувати тебе, — відповіла Паша. — З часом, коли ти тут освоїшся, ти зможеш гуляти по місту і сам.
— А можу я прогулятися сам по вашому Палацу?
— Звичайно, адже тут твій дім. До того ж ти повинен відвідувати заняття. З тобою буду займатися не тільки я, але й інші сестри. Спочатку ми будемо вчити тебе, як закликати свій Хань.
— А чому різні сестри? Чому не одна з них або не ти?
— Тому, що іноді з чужим Хань легше впоратися спільно. І у сестер більше знань і досвіду, ніж у мене. Коли з тобою позаймаються різні сестри, ми зможемо зрозуміти, з ким тобі краще працювати.
— А серед цих сестер буде сестра Верна? Паша насупилася.
— Верна більше не сестра, вона — послушниця, і її слід називати просто Верна. Послушницям, крім тієї, якій це доручено, тобто крім мене, не дозволено займатися з тобою. Послушниці першого ступеня, як Верна, не мають права взагалі розмовляти з нашими хлопчиками. Їх обов'язок — вчитися, а не вчити.
Річарду було дивно називати сестру Верну просто Верною.
— А коли вона стане знову сестрою? — Запитав він.
— Вона повинна служити як послушниці, просуваючись вперед крок за кроком, як інші. Я сама починала з того, що чистила казанки на кухні. Мені довго довелося чекати, коли переді мною відкрилася нинішня можливість. Коли-небудь, якщо Верна буде працювати так само ретельно, як і я, вона теж зможе стати сестрою Світу.
