П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню - Гудкайнд Террі (книги онлайн полностью .txt) 📗
— Так, але через те, що ці відьми залишилися жити, загине набагато більше народу. І сестру Тьми це цілком би влаштувало. Як я можу вірити, що ти говориш правду?
— Тому що я не вбила сестер. Залишайся я як і раніше сестрою Тьми, я б їх убила. Я кажу правду.
Було б чудово, якби сестра Алессандра повернулася до Світла. Такого ніколи раніше не траплялося. Алессандра може виявитися безцінним джерелом інформації.
— Або це показує, що ти брешеш і як і раніше вірна Володареві.
— Аббатиса, я допомогла вам втекти. Чому ви не вірите мені?!
Енн подивилася на гарцюючу поруч жінку. Вони їхали серед полів, прямуючи в невідоме. — Після тієї брехні, що ти говорила раніше, я тепер ніколи не зможу повністю вірити і довіряти тобі, Алессандра. Таке прокляття брехунів, сестра. Якщо ти поставив собі на голову корону брехуна, ти, звичайно, можеш її потім зняти, але слід від неї залишиться назавжди.
Річард обернувся на стукіт копит. Крокуючи поруч з екіпажем, він заглянув всередину, подивитися, як Келен. Келен спала або, можливо, перебувала без свідомості. Що ж, принаймні тепер її обличчя стало хоч трохи упізнаваним. Тупіт наближався. Річард знову озирнувся — і миттєво упізнав вершника в червоному. Кара під'їхала до нього, зіскочила з сідла і пішла поруч, ведучи коня на поводу. Її обличчя прикрашав синець.
— Мені довелося досить довго вас наздоганяти, лорд Рал. Куди це ви прямуєте?
— Додому.
— Додому?
— Цілком вірно. Додому. — Кара глянула вперед.
— А де цей дім?
— У Хартленді. А може, ми поїдемо на захід, в гори. Там є красиві місця, які я завжди хотів показати Келен.
Кара нічого не відповіла і деякий час йшла мовчки. Її кінь неспішно крокував слідом.
— Лорд Рал, а як з усім іншим? З Д'харою, з Серединними Землями? З людьми?
— А що з ними?
— Ну, вони ж будуть вас чекати.
— Я їм не потрібен. Я йду геть.
— Як ви можете говорити таке, Магістр Рал?!
— Я порушив усі відомі мені правила чарівника. Я… — І він замовк. Йому було все одно.
— А де Дю Шайю? — Запитала Кара.
— Я відіслав її додому, до її народу. Її завдання виконане. — Річард покосився на Морд-Сіт. — У неї народилася дитина. Красива дівчинка. Вона назвала її Карою, в честь тебе.
— Ну, тоді я рада, що вона не страшненька, — засяяла Кара. — Деякі немовлята досить потворні, знаєте.
— Ну, так ця просто красуня.
— Вона схожа на вас, лорд Рал?
— Ні! — Річард обдарував Морд-Сіт суворим поглядом. Кара заглянула в екіпаж. Світла коса ковзнула на плече.
— Що сталося з Матір'ю-сповідницею?
— Я мало не дозволив її вбити. — Кара нічого не сказала.
— Я чув, тебе спіймали. З тобою все гаразд? — Запитав він.
— Вони виявилися дурнями. — Кара перекинула косу на спину. — Не забрали мій ейдж. Коли ви повернули магію, я змусила їх усіх проклясти своїх матерів за те, що ті взагалі колись зустрілися з їх батьками.
Річард посміхнувся. Ось тепер це була знайома йому Кара.
— А потім я їх убила, — додала вона. Кара простягнула шийку розбитої пляшки, на якій все ще збереглася золота філігранна кришка.
— Магістр Рал, я не впоралася. Я не розбила її вашим мечем. Але… але зрештою я зуміла зробити так, щоб цю чорну пляшку розбили Мечем Істини. — Вона зупинилася. У блакитних очах блищали сльози. — Пробачте, Магістр Рал. Я не впоралася. Я дуже старалася, клянуся вам, але в мене не вийшло.
Тут Річард теж зупинився і обійняв Морд-Сіт.
— Ні, Кара, у тебе все вийшло. Завдяки тому, що пляшку розбили мечем, нам вдалося повернути магію.
— Правда?
Він кивнув, дивлячись їй в очі.
— Правда. Ти все зробила правильно, Кара. Я пишаюся тобою.
І вони пішли далі.
— Ну і чи далеко до дому, лорд Рал? — Річард деякий час роздумував.
— Ну, взагалі-то я вважаю, що Келен — моя сім'я, а значить, будинок скрізь, де б ми з нею не опинилися. Поки я з Келен, я вдома. Все скінчено, Кара. Ти тепер можеш їхати додому. Я тебе відпускаю.
Вона зупинилася. Річард продовжував йти.
— Але у мене немає сім'ї. Всі померли. — Річард озирнувся і подивився на Морд-Сіт. Вона стояла на дорозі і здавалася самотньою, як ніколи.
Повернувшись, Річард обійняв її за плечі і повів із собою.
— Ми — твоя сім'я. Кара. Келен і я. Ми любимо тебе. Так що, як мені здається, тобі слід їхати з нами. Схоже, її це влаштувало.
— А там, удома, будуть люди, яких треба вбити?
— Не думаю, — посміхнувся Річард.
— Тоді навіщо нам туди їхати?
Річард лише посміхнувся у відповідь, і вона продовжила:
— Я думала, ви хочете завоювати весь світ. І чекала, коли ви станете тираном. І вважаю, що вам так і слід вчинити. Мати-сповідниця зі мною б погодилася. Так що нас двоє проти одного. Ми виграли.
— Світ мене не хоче. Вони проголосували і сказали «ні».
Голосування! Так ось у чому біда!
— Я не хочу проходити через це знову.
Кара якийсь час мовчки крокувала поруч, потім сказала:
— А знаєте, вони вас знайдуть. Все одно. Д'харіанці пов'язані з вами узами. Ви — Магістр Рал. Вас відшукають.
— Може, й так. А може, й ні.
— Річард? — Почувся тихий голос.
Річард підійшов до екіпажу.
Келен прокинулася. Він взяв її за руку.
— Хто там? — Запитала вона.
— Всього лише я, — всунула голову Кара. — Довелося повернутися. Бачиш, що з тобою трапляється без мого нагляду?
Келен слабо посміхнулася. Випустивши долоню Річарда, вона взяла руку Кари.
— Добре, що ти тут, — прошепотіла вона.
— Лорд Рал говорить, що я врятувала магію! Можеш собі уявити? І про що я тільки думала?! У мене був такий шанс раз і назавжди позбутися від магії, а я її врятувала!
Келен знову посміхнулася.
— Як ти себе почуваєш? — Запитав Річард.
— Жахливо.
— Не так уже й погано ти і виглядаєш, — повідомила Кара. — Зі мною бувало гірше.
— Ти видужаєш. — Річард ніжно гладив їй руку. — Обіцяю. А чарівники завжди виконують свої обіцянки.
— Холодно, — поскаржилася Келен. Її зуби почали постукувати.
Річард побачив плед, що поклав у кутку Далтон Кемпбелл. Він потягнув його.
З згортку випав Меч Істини.
Річард застиг.
— Схоже, меч теж повертається додому, — прокоментувала Кара.
— Схоже, що так.
