БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Щойно я про це подумав, як на аварійний балкон вийшла дівчинка-страшилка в яскраво-рожевих окулярах і почала еротично розкурювати свій слімз, заковтуючи ледь не весь фільтр. Такі окуляри могла носити або божевільна, або жінка, в якої дуже-дуже давно не було сексу. Хоч, зрештою, між першим і другим різниці майже нема...
—Гарні окуляри, – сказав я.
—Дякую, – мовила вона, зацікавлено зиркнувши на мене, – долчендгабана, чотириста баксів...
—Що чотириста баксів? – не відразу в'їхав я.
—Мої окуляри, – пояснила вона.
—Вони в тебе що, з платини?
—Ні, це долчендгабана, всесвітньо відомий бренд...
—То вони не з платини? – перепитав я.
—Ну да, – гордо відповіла вона й вийшла, певно, подумавши, що я якийсь імбецил.
Тоді я вийшов услід за нею й пильніше придивився до їхнього кріейтерського холу. Туди-сюди бігали шалено напонтовані чуваки й чувіхи, з-кабі-нету- в-кабінет- з-кабінету- в -кабінет-з- кабінету-в-кабінет... Це був якийсь броунівський рух... Потім вони створювали чималі черги біля автомата, що видавав каву, а потім випиралися на аварійний балкон курити. Потім знову йшли по каву, а потім знову на балкон... Коли ж кава закінчувалася, вони хєрачили в дартс, що висів тут-таки, словом креа-тивили... А коли дартс набридав, автомат із кавою вже встигали заправити... Утворювався такий собі колообіг кріейтерів у природі.
Я враз розгубився й навіть не помітив, куди поділася та божевільна в рожевих окулярах за чотириста баксів. А потім враз вирішив, а чом би й ні, адже бігати туди-сюди, пити каву, курити й хєра-чити в дартс, чим не робота? І зупинився очима на дверях із наличкою «приймальня».
Прочинивши їх, я знову побачив окуляри за чотириста баксів...
– Знаєш, – сказав я, – пильно зазираючив очі, що ховалися під ними, – мені тут подобається, я хочу спробувати стати вашим кріейтером.
Вона зиркнула на мене, як на повного недоумка, але все ж таки підняла слухавку і, як справжня сраколизка, музично процвіріньчала:
– Семене Альтмановичу, до вас на співбесіду...
Семен Альтманович виявився доволі хитрим. Він не став розповідати мені про свої окуляри, але якось підозріло глянув на мій подраний Мяу-дзедуном писок.
– Ось, – сказав він, – тримайте, – і дав меніаркуш паперу з олівцем... – Якщо ви хочете в наспрацювати, за півгодини на цьому аркуші маютьбути дві концепції... Концепція перша – білбордсоціальної реклами, спрямованої проти хабарництва... Ну й... Друга концепція... Скажімо, відео-ролика про... про мобільний факінфон джей сімсот, хай буде факінфон, жодних відомих брендів...
І я взявся за роботу, поринувши в неї з головою... На рекламу я мав свої види, бо не був кріейтером, які на неї, судячи з їхнього броунівсько-го руху, взагалі жодних видів не мали... Реклама, здавалося мені, то найперше – асоціативний ряд, ні більше ні менше... Від цього треба відштовхуватися, це завжди спрацьовує...
Гаразд, що там у нас? Білборд-соціалка про хабарі... Реклама факінфона... Почнімо з соціалки...
Якщо ти береш хабарі, то ти фактично продаєшся... Тепер найпростіша асоціація... Хто ще продасться? Ну, повії, наприклад... Будь ласка, беріть, знімайте...
Нічна зупинка, на якій стоїть повія, доволі приваблива, але з фінделем під оком. Біля неї таксо, на капоті якого сидить кілька гопуватих таксистів. Вони манять повію двадцятибаксо-вим папірцем... І жовтий напис на чорному небі: БЕРУЧИ ХАБАРІ, ЧИМ ТИ КРАЩИЙ ЗА НЕЇ? Ну що, кріейтери, схавали?
Тепер факінфон.
Мобілка... Що особливого скажеш про мо-білку?.. месежджі, дзвінки... але слоган: ФАКІНФОН – по ньому можна подзвонити, – імбецильний слоган, як не крути... Треба мислити нестандартно... Скажімо, так. Усі телефони вібрують... Ось... Так... Вібрують, наче вібратори... Є, курвамать, є, чуєте, кріейтери, йоб ваш автомат з кавою й аварійний балкон разом із ним! Ну й долчендгабану й дартс за компанію! Витріть нюні, тримайте...
1-й план: ніч, у ліжку самотня дівчина.
2-й план: під ліжком починає пілікати й вібрувати факінфон.
3-й план: дівчина прокидається й, не розплющуючи очей, починає його шукати, але з іншого боку... Витягує з-під ліжка вібратор, прикладає його до вуха й натискає роуег. А коли той оживає, вона спантеличено розплющує очі, розгублено дивиться в камеру й каже: альо!
4-й план: чорним по білому: ФАКІНФОН – ВІН ЛЮБИТЬ ВАС ДУЖЧЕ!
Аркуш із концепціями я віддав рівно за десять хвилин.
Альтманович якось здивовано на мене зиркнув і сказав:
– Добре, зачекайте в приймальні.
Чекати довелося недовго. Долчендгабана сиділа за своїм столиком і з розумним виглядом читала Муракамі. Телефон кілька разів писнув, після чого вона зникла в кабінеті, а коли повернулася, сказала:
—Ти нам не підходиш...
—Він сказав саме так?
—Ти впевнений, що хочеш почути правду?
—Авжеж. Будь зі мною відверта.
—Ок, він сказав, що це галіма німецька порнуха.
– А що ж тоді не порнуха? – здивувався я.Тут вона замислилась.
—Ну те, що знімаємо ми, це, скажімо, не порнуха.
—І що ж ви знімаєте?.. Так, для прикладу...
—Гаразд, – сказала вона, – ти, напевно, бачив рекламу про кукурудзяні пластівці?
—Це та, де по місту бігає величезний качан кукурудзи й питається в перехожих: «Ви ще не знаєте, хто я такий?!». По-твоєму, це не порнографія?
—Ні, не порнографія.
—А доведи, ну, доведи мені, чим це відрізняється від галімої німецької порнографії?
Тут вона ще раз замислилась.
—Ну, хоча б тим, що цю рекламу дуже люблять діти.
—По-твоєму, діти не можуть любити порнографію?
—Так, не можуть, бо вони її не розуміють...
—Ось бачиш, – кажу я, – усе сходиться. Діти дивляться вашу рекламу, бо ще не розуміють, що це галіма німецька порнографія...
Ніколи б не міг подумати, що спускатися з одного поверху велетенської корпоративної будівлі на інший можна так довго... Я навмисне спинявся на кожній третій сходинці, сідав і починав курити, докурював, долав одним кроком ще три й знову сідав. Повз мене пробігали рекламні кріейтери, клерки з нашої редакції, але до мене нікому не було діла. Підозрюю, що навіть тоді, якби сюди якимось дивом заїхав на своїй ямасі Біл Даун, аби з даху розтрубити благу вість... ну, він би теж обійшов мене стороною, об'їхав би. Мені просто хотілося спинити час... Якимось дивним способом спинити час... Вставити йому в колеса, скажімо, качан кукурудзи абощо. Але час уперто не спинявся. Кілька разів пробігала долченгабана, проте після галімої німецької порнухи, які б у неї там не були проблеми з сексом, я її не цікавив...
І тут знову задзвонив мій факінфон.
– Баз, мать твою... – ґречно привітали менез динаміка.
Спочатку я подумав, що це дзвонить секре-тарка-растаманка вагітна Свєточка.
—Ти чого? Все-таки народила? – спитав я винувато... – Ну, натри місяці раніше...
—Господи, та він же знову обдовбаний... Чуєш, ти там що, обдовбаний? І чого я з тобою морочу голову? У мене зуб болить, я до лікаря маю йти, а натомість тобі, козлу обдовбаному, дзвоню і через це не встигну позичити в подруги блузку на вихідні, їй-богу, дістало мене все...
Це Міла, – розумію я, – мій ангел-охороиець па теренах альма матер, не зважаючи навіть на те, що вона дурепа й екзгібіціоністка. Хоча, якщо
тверезо глянути на стан речей, на якого ще ан-гела-охоронця може розраховувати такий лузер, як я? Це староста Міла, що ходить по общазі в коротенькому халатику, не вдягаючи під нього жодної білизни. Підозрюю, що робить вона це для того, аби було не так помітно, що вона дурепа. Але по телефону... По телефону це не діє...
—Міло, – кажу я, – знаєш, ради з твоїм зубом я не дам і блузки в мене, зрештою, теж нема... Тому...
—Тому заткай пельку й слухай мене сюда уважно, – не дає закінчити вона, – я тобі, обдовбаному такому козлу, випросила, виблагала, висмоктала з пальця останній шанс скласти залік із БЖД, останній залік, складаєш о 17.00, і все... Хоча ні, не все, ще кілограм зефіру в шоколаді й щоб був у мене ввечері... Це останній шанс... – наголошує вона. – Будь-ласка, візьмись за голову. БЖД – це раз плюнути, і все – диплом, забирай свій сраний диплом і дуй на всі чотири сторони... Але про зефір, чуєш, про зефір...
