БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще життя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от провів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, правда, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам'ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдушно доводилось виживати. Тепер ти, муділа, розумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?
Знаєш, ми навіть нічого не говоримо одне одному, ми читаємо це в очах – він у моїх, а я в його, ія розумію, що ловити менітутбільше нічого, встаю й прямую до виходу.
– Стривай, – каже він, – але ж ми можемо домовитись...
«Ось воно, – думаю я, – ось його довбане БЖД, прокажена школа виживання, правила, що по пунктах дозволять вибитися із числа
лузерів... Правила, де в головному пункті йдеться про те, що ти маєш стати жополизом, вижити, дожити до шістдесяти, провести свій корабель і так далі... а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залишати щелепи на поличці в склянці, тим самим лякаючи й доводячи до неврозів своїх онуків, якщо вони в тебе колись будуть...»
Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер... Я зачиняю за собою двері й поринаю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання – не для мене...
У кожного своя карма і свій шлях широкий... Ти можеш не цікавитись своєю кармою, але настане мить, коли вона обов'язково зацікавиться тобою й, неначе на знак помсти, що ти на неї забив, пустить твоє життя під укіс, переверне в ньому все догори дриґом, як копи, що шукають у твоїй кімнаті наркотики, зброю, вибухівку, порнографію, або ж просто шукають, без жодної мети, треба ж їм чимось зайнятися. Так казав один мій знайомий гот. У сімнадцять він украв у бабусі триста баксів, які та збирала собі на похорон і тримала під матрацом, пішов до стоматолога, і той зробив йому ікла, справжнісінькі ікла... Це, за словами мого друга, неабияк зміцнило його позиції серед спільноти готів, хоч їсти було доволі незручно. І ось одної ночі, після якоїсь там готичної паті, він і ще кілька йогодрузів-готів поверталися на роздовбаному жигулі додому. Водій, теж гот, якому належала гачка, не впорався з керуванням і в'їхав у сітілайт з їблом нового мера, що обіцяв світле майбутнє
місту й усім його мешканцям, включно з національними, сексуальними й іншими меншинами, ну і з готами, ясна річ... І після того, як ми наїхали на мера, наш водій не витримав його пильного погляду й раптом розколовся, що тачка пизжена, – розповідав мій знайомий гот, – так нас і пов'язали... А потім батькам цього гота сказали – ну, шановні, ми навіть нічого не питалися у вашого сина, та й що нам може відповісти такий... – пауза, – син... словом вибирайте: або суд, або військкомат... Батьки обрали військкомат, ясна річ... Гот немилосердно пручався, але спочатку його позбавили хаєра, а потім повели на медогляд... Гот виявився здоровий, здоровий, наче бик, і тільки стоматолог, зазирнувши йому в рота, здивовано похитав головою й сказав:
– Ні хріна собі патологія!..
І патологію було спиляно рівно за десять хвилин старою бормашиною... Жодних тобі баксів, усе безкоштовно... І бабусі тепер навіть ні за що буде померти, тож доведеться жити далі... Опущений гот зі спиляними зубами поїхав під Обухів служити батьківщині, вчити, що він «обязан», і захищати її від уявного супротивника, про якого нічого не знав директор моєї третьої школи, афганець...
– І ось там, без зубів, копаючи лопатою окопі розуміючи, як підставив бабусю, – розповідавгот, приїхавши в першу відпустку, – я нарештівкурив, що на карму забивати не можна, бо все вилізе тобі боком, і ти паграпиш під якийсь сранийОбухів, проти якого, зрештою, я нічого не маю,я гак кажу, образно...
Мене тоді дивувало, що після всього цього чу-вак іще може говорити образно...
Стоячи посеред дворика своєї альма матер, на теплому бетоні, засунувши руки в задні кишені й затиснувши в зубах рятівний честер, я дивився на погоже глибоке небо й мав надію, що воно дивиться на мене, але йому, судячи з усього, було пофіг... І я почав розуміти, що карма мене дістала... Дістала без жодного суду й військкомату.
А витягши руки із задніх кишень, я раптом побачив, що тримаю візитівку. Як вона туди потрапила – я зовсім не пам'ятав, тож зиркнув на сріблясті літери:
Анжелік Ковач
телефонна служба довіри
321 – оператор 7 – з міського
(095)399-588-2 - з мобільного
Я дістав мобільник і набрав перший номер, але він тупо не набирався. «Ви не можете подзвонити за цим номером», – повторювали мені так, наче він був для якихось обраних, а не для лузе-рів... Щодо другого, то там завчено відповідали: «Зе субскрайбер кен нот зе річ оф зе момент, пліз трей егейн лейтер»'.
Я п'ю міцну каву з коньяком. Мяудзедун залазить на стіл, робить кілька впевнених кроків убік моєї чашки, підходить до неї й вмочає туди лапу. Потім облизує її, з огидою кривиться й,
залишаючи на підлозі коричневі сліди, плентається в кімнату. Я виливаю рештки кави в мийку – допивати її нема жодного бажання, бо, скільки б ми не лишали Мяудзедуну миску з водою, йому завжди більше подобалося хлебтати воду з товчка. Ікарус тим часом зосереджено їсть мівіну, запиваючи її кефіром. Упоравшись, він відсовує тарілку й нарешті каже:
—Ти не повіриш. Якщо почуєш, то не повіриш жодному слову. Я, як завжди, прийшов, дістав підручники, зошити й іншу хрінь і подався до її кімнати. Каміла, їхня служниця, сказала, що Сабріна зараз буде, що вона розмовляє по телефону зі своїм бой-френдом, хоч який у біса бой-френд може бути в такої стервочки? Ок, – подумав я, – нехай буде бой-френд, мені зрештою пофіг, я тут педагог, я бабло відпрацьовую, мене це не цікавить, краще порахую, скільки в цієї розбещеної малолітки в акваріумі рибок... І я став рахувати. Аж тут повернулася й вона... У такому куцому-куцому халатику. Розумієш, він що є, що його нема. Хто такі довбані халатики вигадав?
—Привіт, – сказала вона.
—Привіт, – відповів я. – Може, ти б пішла перевдяглася?
—Тобі що, не подобається мій халатик? – здивувалася Сабріна.
—Дуже подобається, – кивнув я й додав, – сіак І8І ГапІаяііясН1!
—А мені здасться, що він тобі не подобається, – почала накручувати вона.
—Подобається, мені дуже подобається твій халатик. Але чи не могла б ти піти й одягти щось інше?
—Якщо ти кажеш, щоб я пішла й одягла щось інше, значить він тобі не по-до-ба-єть-ся! І крапка!
І тут, ти чуєш, тут вона взагалі його знімає й жбурля за вікно... І залишається переді мною в самих рожевих тру-си-ках...
—І взагалі, – каже вона, – сьогодні спекот-но якось... проте давай уже починати, бо я спізнюся на заняття з тенісу.
—Гаразд, – кажу я, потроху приходячи до тями, – справді, чого ж бо... починаємо урок, але я буду дивитися у вікно, я на тебе не буду дивитися, – я справді беру підручники й перекладаю їх на підвіконня.
—А чого це ти на мене не будеш дивитися? – обурюється вона.
Я напружую мозок і пояснюю:
—Педагогічна етика...
—А це що за така фігня? – ще дужче обурюється вона. – Про яку педагогічну етику може йтися, якщо ти все заняття простоїш до мене задницею? І взагалі, я тобі ЩО, НЕ ПОДОБАЮСЬ?
—Сабріно, ти мені дуже подобаєшся, але ж сам Макаренко казав... – проте навіть це магічне прізвище не справляє на неї жодного враження.
—Тоді ДИВИСЬ НА МЕНЕ! - ледь не вибухнула вона. – Як ти можеш не дивитись на мене, якщо я тобі подобаюсь? От ти мені нодоба-стпси, і я дивлюсь маніть на гній зал!
—Ти мені теж подобаєшся, але я репетитор, я тебе вчити маю, а не дивитися на твій зад!
—Ах так! – дико зблискує оченятами Сабрі-на. - У МЕНЕ НЕ ЗАД! Чуєш! У МЕНЕ НЕ ЗАД! – тупає вона ногами.
Тут із коридора постукала Каміла.
—Сонечко, в тебе все гаразд? – спитала вона з-за дверей.
