БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

—Бачиш, – продовжує Ікарус... – я лиш хо­тів порахувати, скільки днів прожив, а тільки на­тиснув дорівнює... і ми спинилися... це, курва мать, знак, що треба підв'язувати...

—От сука, – лунає раптом з переговорного пристрою, – тіки не кажіть, що в цьому блядсь-кому ліфті хтось застряг, що зараз треба брати цей сраний ранець з інструментами й хєрачити когось витягати... я тут накатив трохи, ліг спа­ти, а вони, сука, дзвонять... Шо за жизнь, ну хі­ба можна так жити? Це ж иопще нах, брати пах

ранець і хєрачити, – починає повторюватися го­лос. – Шо за жизнь, ви чуєте? Ви мене чуєте? Скажіть хоч шось, ви ж там не здохли, надіюсь... чуєте, не нада там здихать! – майже панічно бла­гає він. – Шість год назад, чуєте, здох один сука в моєму ліфті... Кажуть, од калустрафобії... Шо за жизнь, шо за жизнь, ви мене чуєте? І тут білявка на мить розплющує очі.

—Так, – каже вона, – головне, не хвилюйте­ся, ми вас чуємо, добре чуємо. Ви хочете про це по­говорити? Наша служба допоможе розібратися з усіма вашими проблемами...

—Слава богу, не здохли... – полегшено зітхає переговорний пристрій після тривалої паузи.

Найдужче порожнеча й самотність відчувають­ся вранці... Ти просто прокидаєшся в коридорі квартири, яку винаймаєш... Прокидаєшся навіть не на своєму надувному морському матраці, а про­сто так, на підлозі. Хоч те, де ти прокидаєшся, в принципі, не грає жодної ролі – якби я проки­нувся на своєму морському матраці, то, певно, перше, про що б подумав, так це про те, що ось ти, чувак, прокинувся, прокинувся саме на морському матраці, а море... море, воно насправді дуже дале­ко... І лежачи тут, на своєму шістнадцятому повер­сі, на морському матраці, ти змахуєш на повного недоумка, за якого навіть Білу Дауну зі своїм мопе­дом стало б соромно.

Настрій від подібних думок різко псується, а плюс до зіпсованого настрою – нереальний го­ловний біль. Далі ти береш на руки Мяудзеду-на, що лежить поруч, скрутившись калачиком.

Той розплющує одне око, дивиться на тебе, мов­ляв, якого хріна, позіхає своїм беззубим ротом, потім кілька разів псує повітря й починає пруча­тися: пусти, пусти... Власне, саме так кожного важкого ранку від тебе, з твоїх рук, з твоїх зябрів намагається вислизнути життя... Ти встаєш, за­зираєш у порожній душ, потім плентаєшся до кімнати, де на роздовбаній розкладачці лежить Ікарус, і кладеш йому палець на шийну артерію, а потім, немов ліфтер, радієш з того, що він при­наймні не здох. Далі плентаєшся на кухню, де розбиваєш першу-ліпшу чашку. Напившись з-під крана, ти дивишся зі свого шістнадцятого поверху на ранкове місто й розумієш, що ти зов­сім нікому не потрібен... що якби ти здох учора в ліфті, то це був би головняк тільки для ліфтера, що єдина, бля, істота в цьому мегаполісі, яка мо­же тобі зараз подзвонити, – це Сан Санич, та й то, подзвонить він тільки для того, аби спита­тися, чи не пробухав ти його «чесно зароблені» відсотки... ну, може, ще нагадає, що «чувак, жод­ної сексуальної активності...», і ще багато таких «що», які зараз явно не на твою користь...

А все нормальне, якщо воно врешті-решт існує, у цій ранковій порожнечі й самотності не лишає жодних слідів, йому просто нема там місця. Усе так, немовби чиясь рука зі слідами нікотину на нігтях відкриває порожній проек­тор твоєї башки й ставить туди короткометраж­ні чорно-білі плівки, і, власне, доки ці плівки крутяться, ти живеш, ну, принаймні думаєш, щоживеш,аколи плівки закінчуються, почина-єтья ранок, порожній ранок, без моря...

Повернувшись із балкона на кухню, я на­ступаю на шматок розбитої чашки, ріжу собі ногу й, залишаючи на лінолеумі червоні сліди, суну до ванни, де намагаюсь зупинити кров. Вона, звісна річ, ні хріна не зупиняється, тому доводиться зняти з батареї шкарпетку й обмо­тати нею ногу. Перешкарпетканий, ходою бій­ця, пораненого снайпером уявного супротив­ника, про якого нічого не знав навіть директор моєї третьої школи, я плентаюсь до кімнати, де падаю на свій морський матрац... Укотре за­синаючи, я намотую на палець кілька довгих білявих волосин...

Мені знову самотньо на вулицях цього міста.

– Хочеш про це поговорити? – лунає голос із-за спини.

Я озираюся й бачу ту саму надокучливу бі­лявку. Вона для чогось кидається мені на шию, а я ловлю себе на тому, що, коли тобі на шию кидається білявка, це, в принципі, не так уже й погано. А всі на нас дивляться, дивляться так, наче ми прямо тут, ось зараз почнемо траха-тися... І вже дістають мобіли, аби видзвонити своїх найкращих друзів і запросити їх, щоб во­ни скоріше підтягувалися... Дивляться... Всі-всі... Сотні очей, не вистачає хіба що Біла Дау-на, який би відразу почав проповідувати... Йо­го б, на мою думку, народ вирубив, розхріна-чив би його червоний мопед, змайструвавши з решток надгробок, а потім би знову дивився на нас, бо ми... ми, тіпа, не здохли... від клауст­рофобії... і не хочемо про це говорити...

Аби сховатися від усіх них, я занурююсь лицем у волосся своєї білявки й міцно стискаю її в обі­ймах, подумки вирішивши, що нікому її не від­дам... Та вона, схоже, іншої думки, бо раптом ку­сає мене за щоку, потім за підборіддя, а потім впивається своїми кігтиками мені в горлянку...

—Дебіл! – кричить Ікарус. – Пусти Мяу-дзедуна!

—Що? – спросоння я кліпаю очима і водночас відчуваю, як у моїй руці щось скажено пручається.

—Пусти Мяудзедуна, задушиш!

Я розтискаю пальці, й Мяудзедун ракетою ви-літа в коридор, а я сідаю на своєму матраці й від­чуваю, як пече мій покусаний писок.

—Знаєш, – каже Ікарус, – тобі слід терміно­во знайти жінку.

—На біса? – ще й досі не можу врубитись я. Справді, навіщо мені жінка, коли вона намагаєть­ся мене загризти?

—Бо одного разу ти спробуєш трахнути ме­не, – пояснює мій кумпль.

—Я що, намагався трахнути Мяудзедуна? – не йму віри.

—Та ні, – відказує Ікарус, – ти просто схопив його й ледь не вивернув тельбухами назовні. У бі­долахи так щось усередині тріснуло, що, мабуть, на першому поверсі було чутно. Ти що, охуїв? Ти хоч знаєш, скільки коштує операція кота?

—Ні, – трохи знічуюсь я, – а ти знаєш?

—Ні, – і собі знічується Ікарус, –та впевне­ний, що знайти жінку буде куди дешевше.

Тиждень тому ми з Ікарусом знайшли трубу.

—Чужого нам не треба, – сказав Ікарус, – за­кон западла – страшна штука... Коли щось знахо­диш, то неодмінно щось і втрачаєш... Про те, що втрачати нам було майже нічого, він якось не по­думав і почав був з автомата дзвонити на гоумно-мер, забитий у пам'яті...

—Ми знайшли ваш мобільник, можете його забрати, – сказав він таким тоном, наче це був не мобільник, а такса, яку вночі прив'язали до на­ших дверей... – він нам на фіг не потрібен...

—Пацан, – відповів йому вмазаний голос, – іди на хєр... і мобілу можеш прихопити...

Ми, звісна річ, нікуди не пішли, але образи­лись, тому забили на страшний закон западла й ви­рішили залишити трубу собі... Нашкребли на за­рядку й новий номер і домовилися так, що один день із трубою ходить Ікарус, а один я... Для чого ми з нею ходили, сказати важко, оскільки нам ні­хто не телефонував, навіть ті люди, яким ми встиг­ли дати свій номер, пояснивши, що по парних числах за цим номером можна буде поговорити з Ікарусом, а по непарних – зі мною, з Базом. Дзвонити ж самим нам було не по кишені.

І ось тепер вона нарешті завібрувала десь під моїм матрацом. Я насилу її знайшов і про­хрипів:

– Галооо...

—Баз, це ти? – спитав Сан Санич. -Я...

—А з голосом що?

—Я здох... – знов прохрипів я.

—Справді?

—Так-так, можете не сумніватися, здох, учо­ра в ліфті від клаустрофобії...

—Здох-здох, – замислено пробелькотів собі під носа Сан Санич, певно, вирішуючи, чи потрі­бен йому здохлий робітник, – здох, значить здох, подумаєш, з ким не буває... – вирішив він нареш­ті, – щоб за годину був на офісі, і сто баксів моїх це... обов'язково захопи...

Добре бодай те, що він не згадав про сексу­альну активність..;

Саме так, майже без втрат у боротьбі з уявним супротивником, якщо не зважати на такі дрібни­ці, як дикий головний біль, зникла білявка, порі­зана нога й подряпаний писок, і починається но­вий день.