Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
За кілька років Мишкова й Ігорева давня дружба майже зав’яла. Вони бачилися рідко, а коли й бачились, то улюбленої колись теми садівництва уникали. Коли Мишків син і Ігорева донька повідомили, що мають намір одружитись, то наскочили на шалений спротив з обох боків. Діти не розуміли: чому після того, як вони росли поруч, врешті-решт закохались і вирішили будувати спільне життя, їхні батьки несамовито стали цьому шкодити. Закохані пішли з дому і зняли квартиру в місті, хоча про весілля не могло бути й мови.
Ніхто не здогадувався й не підозрював, що причиною всьому міг бути славнозвісний слонячий манур…
Так тривало, аж доки цирк знову не навідався в портове місто. Син Мишка навесні влаштувався на нічну роботу сторожем, щоб підробити грошей на оренду квартири. До його обов’язків входило прибирання стійла слона під час нічної зміни. Одного вечора, згадавши якісь давні домашні розмови про чудодійне добриво, Максим, не довго думаючи, набрав три здоровенні мішки слонячого мануру, відвіз до батьків на город і порозкидав. На той час батька вдома не було, та й мама сказала, що навряд чи цього року той займатиметься городництвом, але подякувала синові.
Невдовзі пан Михайло повернувся й відчув уже в дворі якийсь невідомий запах. Коли Оксана сказала йому про синів подарунок, чоловікові аж подих забило. У той же вечір він повитягав і зніс з горища закидані й забуті журнали по садівництву, аби вибирати сорти помідорів, які хотів виростити влітку. Він уже подумки збирав врожай і згадував давно забуті мрії. На щастя, на Михайловому городі того літа помідори вродили на славу. Він навіть завоював приз на сільськогосподарській ярмарці штату.
Відтоді Мишкові й Ігореві стосунки почали вирівнюватись, сім’ї знову зблизились. Нарешті батьки погодились на весілля дітей і, дякуючи одному й досі невідомому слонові, обидві родини надалі жили в мирі й злагоді.
Піранія
Піранією друзі називали одну даму невизначеного віку й невиразної професії. Її справжнє і’мя зникло за сірою завісою буднів…
А буднів Піранія не любила; їй подобались свята. Якщо в графіку молодички випадало більш ніж три будні поспіль, вона почувалася дуже нещасливою. Підпрацьовувала ця особа в одному фешенебельному ресторані офіціанткою, і зарплати її якраз вистачало на оренду малесенької однокімнатної квартирки в самому центрі Мангеттена. Решту витрат (одяг, їжу, розваги) вона покладала на чергового потенційного нареченого.
Понад усе Піранія прагнула вийти заміж за чоловіка-«кредитну картку». Оскільки перший шлюб виявився суцільними буднями, жіночка вже років з десять шукала собі іншого зручнішого претендента, щоб питання грошей зникло з її життя назавжди. Піранія не хотіла працювати, тому чоловік мав більшість часу проводити на роботі, а краля поки давала б раду його кредитній картці.
Такою була її заповітна мрія, не перша й не остання мала таку дилему. У тій мрії не було нічого романтичного й жодних претензій на почуття (це все лишилось десь позаду, в ранній юності), жінка марила зручним життям, повним розваг і ресторанів. Пошукам такого кандидата в женихи Піранія присвячувала весь свій вільний час. І бажання не було таким уже й нездійсненим, бо вигляд вона мала (особливо у вечірньому освітленні) досить таки нічогенький. Невеликі, але живі каштанові очі, тонка талія, пишний бюст – на такі зваби так чи інакше мав би кинути око майбутній щасливчик. Жіночка вважала, що бути з нею щодня, володіти її привабливим тілом – щедра винагорода будь-якому чоловікові, який має стати знаряддям виконання її забаганок. Жодних емоцій! Усе строго за планом!
Кожен день Піранії був дуже схожий на попередній: вона так довго жила сама, що вже не помічала рутини свого існування. Пізно вранці вона прокидалась, чистила зуби і ще в піжамі крутилася з півгодини перед великим дзеркалом, оцінюючи свою вроду. Тоді колотила чашку розчинної кави і в голові її окреслювалась думка: «Відчуваю, що жива».
Саме в той день іти на роботу їй не випадало за графіком, отже це був час підсвідомих бажань, страхів і прагнень.
Далі зазвичай Піранія відчувала, що зголодніла, тому замовляла по телефону курку з сусідньої забігайлівки і нетерпляче чекала на її доставку, тупцяючи навколо столу. За тим самим звичаєм слухала модний компакт, а після доставки одразу ж накидалась на їжу, не в змозі себе контролювати. Після блискавичної розправи з куркою вже бадьоріше думалось: «Відчуваю, що жива».
Опісля вона трохи ніжилась на дивані, даючи можливість курці перетравитись. Далі наша героїня поверталась до дзеркала і критично себе розглядала: «М-да, занадто товста!» Миттєво збирала сумку і мчала до спортзалу зганяти зайві кілограми. Через годину інтенсивних вправ вона відчувала, що розтопила досить жиру, і поверталась додому з чистою совістю.
Коли йшла додому гамірною вулицею й нічим особливо не переймалась, її організм зазвичай посилав непомильний сигнал, що знову зголоднів. Не в змозі протистояти йому, Піранія звертала в широкі двері дорогого супермаркету:
«Так. Зелень, картопля, цибуля… Це коріння і листя треба мити, чистити, готувати. Потім мити й прибирати після приготування… Це ж купа часу!» – з жахом думала надзвичайно заклопотана жіночка й хапала чіпси з соусом. Вона знала точно, що з ними робити. Повернувшись у свою мініатюрну квартирку, вона зі смаком споживала чіпси. Знов десь у підсвідомості промайнуло: «Відчуваю, що жива».
З наближенням вечора в голові Піранії завихрювалась інша думка: «Нудьга заїла… Чим би зайнятись?»
Вона брала трубку і набирала номер чергового жениха, який був, як завжди, тимчасовим і несерйозним. У жениха ніхто не відповідав. З досадою Піранія кидала трубку і спрямовувала свою увагу на якусь телевізійну мильну оперу. Внутрішній неспокій не минав. Якось жінка підійшла до дзеркала і раптом з жахом помітила на щоці червоний прищик. Тут же вона схопила телефонний довідник і набрала номер лікаря-дерматолога. Той уважно вислухав її лемент і порадив сьогодні ж прийти на консультацію, оскільки «предмет розмови» треба було бачити на власні очі. Хвилину Піранія вагалась, тоді схопила гаманець і помчала до лікаря.
Чолов’яга уважно розглядав проблему на обличчі жінки з печальними від розпачу очима, швидше оцінюючи вартість проблеми, а не її складність, тоді мазнув по щоці якоюсь гидотою і зарядив ціну у сто доларів. Вдоволена пацієнтка зловила тачку і повернулась додому. Вечір невідступно наближався і нагадував про себе порожнечею в квартирі, душі й шлунку… Піранія вкотре набрала номер жениха, який, на щастя, тепер виявився вдома. Жінка наполягала на зустрічі – треба ж якось розважитись. Жених ліниво погодився, бо й сам занудьгував.
Тим часом у Піранії раптово виникло бажання приготувати вечерю й так само раптово зникло, коли вона заглянула в порожній холодильник. Махнувши рукою на вечерю (забагато зусиль), вона одягнулась і стала наносити щедрі шари вечірнього макіяжу. Години дві копіткої праці перед дзеркалом далися взнаки – обличчя після денної пригоди було бездоганно відреставроване. Нарешті в дверях з’явився жених – музикант у протертих кросівках і дірявому светрі. Піранія критично оглянула його і його одяг і подумала, що приготована вечеря була б марною тратою грошей і зусиль…
Натомість запропонувала сходити повечеряти до ресторану. Дві години були варті того, щоб розкрутити жениха на вечерю, і вже в ресторані, огорнуту музикою й світлом лазерних ламп, Піранію знову пройняла вже знайома до болю думка: «Відчуваю – ще живу».
Ніхто перспективніший, ніж музикант, ні в ресторані, ні в барі їй не трапився. Тому поверталась в малесеньку квартирку вона з тим-таки депресивним служителем муз. Тицьнувши пальцем в пульт, обидва всілись на диван і випили ще по келиху вина. Піранія (за звичним сценарієм) почала легко загравати до жениха – той ліниво відмахнувся (подивитись бойовик – теж, на його думку, варіант), вечір котився до завершення. В якийсь момент короткочасного любовного процесу в голові у Піранії чітко дзеленькнуло: «Відчуваю – ще жива».
