Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
Теорія і практика молодої викладачки складалась з «постановки руки» своїм студійцям. Для цього вона вимагала, щоб кожен із хлопців (бо скульптурою цікавились переважно вони) щодня приносив їй по три ескізи. Вона їх оцінювала й чекала нових.
Остап приносив не по три, а по десять ескізів щодня, намагаючись надолужити втрачені в Балті роки. Ще більше дивувало вчительку скульптури, що такого молодого гарного хлопця не цікавили ні ровесниці, ні старші жінки, а тільки кістки та м’язи.
Ескізи для студії Остап малював переважно в метро, коли їхав на роботу чи повертався додому. Якось до нього підсів літній дядечко і поцікавився, що він робить. Зопалу Остап відсунувся, але потім передумав і розповів, що готується вдруге вступати до Художнього інституту. Дядечко виявився журналістом газети «Вечірній Київ», і Остапова історія його зацікавила. Він пообіцяв написати статтю про те, як молодий талановитий хлопець самовіддано, власними силами пробивається в широкий світ мистецтва. За це Остап з радістю намалював і його портрет.
Майже в той самий час декан кафедри патанатомії при медінституті, де працював Остап, теж помітив у підвалі кафедри хлопця з блокнотом. На той момент Остап уже перемалював усіх співробітників, прибиральників і студентів. Декан з інтересом перегорнув Остапів альбом, вислухав його розповідь про свою мрію бути справжнім скульптором і запропонував: «Якщо хочеш, можеш зробити виставку своїх портретів тут, на кафедрі. А ще я можу тебе познайомити з одним викладачем скульптури Художнього інституту: покажеш йому свої роботи – може, він допоможе тобі при вступі».
Так відбулась Остапова перша соло-виставка в коридорах кафедри патанатомії медінституту. Незабаром він познайомився зі своїм першим Учителем – Сухенком. Літній скульптор був хворий, працював мало, викладав теж небагато, бо мучився хронічним артритом. Ще в брежнєвські часи він виконував велике державне замовлення і виконання проекту не вкладалося в заплановані часові рамки. Йому довелося днями й ночами працювати в сирому підвалі, партійні боси навіть замикали його там, аби вчасно закінчив пам’ятник. Це далось Сухенкові взнаки, тепер він розплачувався власним здоров’ям за найбільшу роботу свого життя.
Остап носив до майстерні Учителя ескізи й деякі скульптури, які почав ліпити у морзі. Відповідний вигляд вони й мали… Сухенко був терплячим. Він пояснював Остапові, як ліпити не треба; вчив, як варто, показував книжки про мистецтво. Так відбулось знайомство Остапа з першою в його житті Людиною, яка справді знала й любила Мистецтво і вважала його єдиною вартісною в цьому світі справою.
Наприкінці весни Остап спитав у Сухенка, чи не допоможе він йому зі вступом. Це був його єдиний шанс, бо інших людей, пов’язаних з мистецтвом, він просто не знав. Якимось дивом саме того року Сухенко сидів у приймальній комісії, бо через стан здоров’я він викладав і приймав іспити нечасто. Учитель пообіцяв Остапові простежити, щоб його оцінки на вступних іспитах не занижувались. Не обіцяв допомогти – тільки дати шанс.
Того року вступні іспити до Художнього інституту починались з історії КПРС і твору. Перший же іспит Остап склав з бойовим запалом: з таким переконанням розповідав про Троцького, що викладач, старий політрук, аж пустив сльозу. Він не зміг не поставити п’ятірку такому блискучому абітурієнтові, хоч і мав у кишені дуже конкретний список, кому п’ятірки ставити не треба. Політрук довго тиснув йому руку і зі сльозою в оці нарешті промовив: «Якби всі так знали історію партії, то ми б швидко комунізм побудували…»
І перший, і другий іспит – твір про Грибоєдова – Остап здав на п’ятірки. Зі спеціальності він отримав дві четвірки і трійку – ті оцінки, які насправді заслужив. Сухенко дотримав свого слова.
У результаті за прохідним балом на факультет скульптури зарахували вісьмох. Остап був дев’ятим і, відповідно, пролетів. Усім було відомо, що шестеро з восьми на скульптуру потрапили не просто так. Ще вступив один хлопець з колгоспу й один із заводу, від робітників – так створювалась картина соціальної справедливості. Навіть той, хто вступив від робітників, теж був трохи «блатним» – директор його заводу щонеділі ходив на полювання з ректором Художнього інституту.
Коли Остап дізнався про результати іспитів, навіть не подумав про чергову поразку. Він знав, що треба щось робити, але не знав, що саме. В той час у дідівському будинку на вулиці Калиновій квартирував довгов’язий, патлатий Сашко з Ічні. Оскільки сім’ї не було особливого діла, чи вступив Остап кудись, чи ні, старший син вирішив порадитись із квартирантом. За пляшкою горілки Сашко з Ічні до самого ранку навчав Остапа, як треба діяти й відстоювати свої права в цьому жорстокому світі.
Найперше Сашко витяг із шухляди засмальцьовану копію статті про Остапа у «Вечірньому Києві», що її таки написав дядечко з метро – про самородка з народу, про сім’ю, де ніхто ніколи не мав справи з мистецтвом, у цього ж – проявився талант невідомо з яких глибин. Сашко дав газету Остапові в руки і підсумував, що цей газетний аркуш – його основний інструмент, а також і єдиний шанс. Тоді він склав список, куди завтра треба йти зі статтею, і пояснив, як добиватись додаткового місця.
Наступного ранку Остап розпочав свої походи за додатковим місцем. З газети «Труд» його відправили до Профспілок, розміщених у сусідньому будинку на проспекті Перемоги. Із Профспілок його відрядили до Міністерства культури. З Міністерства культури – у приймальну комісію Художнього інституту. Скрізь, де з’являвся, Остап показував статтю, розказував свою історію, питав поради і запитував, чи можна взагалі людині вступити до цього інституту, якщо в неї немає контактів. Скрізь Остапа вислуховували, хитали головою і відсилали далі.
Уже під кінець робочого тижня хлопця знову відправили назад до Профспілок. Якась жіночка завела його в просторий кабінет із лакованими столами. Остап відтренованим жестом поклав газету на стіл і вже вкотре почав розповідати про свій двобій за вищу освіту. Батьки, мовляв, п’ють, брат – наркоман (для красного слівця Остап трохи перегинав палку), він шукає справедливості й шансу. Уся пристрасна промова про класову нерівність і тяжке життя пролетаріату лунала на тлі червоних прапорів і портретів вождів – ішов ще застійний 1987 рік. Жіночка з високою, як Львівський замок, зачіскою уважно його вислухала, співчутливо похитала головою, і, очевидно, прокинулось у неї якесь материнське почуття. Вона зняла трубку і набрала номер замміністра освіти.
– …знаєте, тут в мене сидить хлопець, про нього газети пишуть… пробивається в Художній інститут… по балах проходить… Може, зробимо для нього одне додаткове місце? Давайте станемо йому хрещеними батьками, га?
На другому кінці дроту замміністра відповів:
– А це не той, часом, що до мене в приймальню приходив? З газеткою? Той? Настирний такий… Ну, спробуймо написати листа в Москву, може, виділять додаткові місця… На весь інститут.
Після тої, як з’ясувалося пізніше, переломної для всього його майбутнього розмови Остап ще кілька разів пробував дзвонити до приймальної комісії, але нічого не зміг добитись. Він засумував і впав у глибоку апатію, майже щодня пив горілку з квартирантом з Ічні й вів безкінечні розмови про несправедливість цього світу…
Через десять днів у поштовій скриньці по вулиці Калиновій Остап знайшов тоненького, погано заклеєного листа з печаткою Міністерства освіти. Тремтячими руками він відкрив конверт, де повідомлялось, що на Художній інститут виділено 20 додаткових місць, одне з них – на факультет скульптури, і такого-то абітурієнта з вулиці Калинової зараховано. У той же день Остап звільнився з моргу.
За два дні святкували день народження брата, і Остап вирішив оголосити радісну новину. За столом, коли батьки за вже майже щоденною традицією добре підпили, Остап оголосив, що поступив до Художнього інституту на факультет скульптури. Від здивування рідні ледве що не попадали зі стільців. Весь попередній рік вони товкмачили синові, що це за інститут такий, мовляв, що це за професія, ніколи ти туди не потрапиш. А він узяв і вступив, ще й почувається переможцем. Майбутній скульптор, біс його знає, що воно означає…
