Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
Годині о дванадцятій ночі вона випхала жениха за двері без зайвих церемоній і майже щасливо заснула. Минув ще один день.
Наступного дня їй випадало йти на роботу. Це мало радувало, але принаймні давало черговий шанс відшукати потрібного чоловіка. За одним із столиків вечеряв добре вдягнений горбань. Цілий вечір він накидав оком на Піранію, однак ніщо не ворухнулось в її душі в передчутті потенційного претендента, аж доти, доки за десертом він вкрадливо не пробубонів:
– Якби мені таку жінку! Ти варта всіх моїх кредитних карток…
Цей напівшепіт скидався на запаморочливий шелест купюр у гаманці – її найпотаємнішу мрію. Критично оглянувши старого лисого горбаня, впіймала себе на думці: «Чому б і ні?» – коли ж той запросив Піранію після роботи в бар, не відмовилась.
Горбань виявився дуже наполегливим. Мабуть, через власні фізичні вади він обожнював молоде тіло своєї нової коханки. Наступного дня новий жених сплатив усі рахунки Піранії і вручив їй віяло кредитних карток. Спершу Піранії було трохи соромно з’являтись з горбанем у товаристві, але кредитні картки в гаманці затьмарили своїм блиском усі сумніви. Справжні емоції, які вона знала, – це змога задовольнити свої найменші забаганки, і то негайно. Їй не хотілось думати ні про завтра, ні про вчора, тільки про день сьогоднішній. Так, тут вона виявилась майже буддисткою…
Через півроку Піранія вийшла заміж за горбаня і переїхала в його шикарний будинок за містом – так здійснилася заповітна мрія. Кожен з «молодят» отримав те, чого так прагнув. Коли ж ситу, доглянуту й безтурботну жінку міцно огортала туга чи неспокій – вона хапала кредитну картку і мчала в місто витрачати гроші.
Поступово наша героїня перетворилась в організм з певними добре розвинутими органами – одним із яких, звичайно, був шлунок. Голова й серце швидше нагадували рудиментарні відростки. Оскільки тепер потреба шукати чоловіка і спонсора в неї відпала, вона перестала відмовляти собі в їжі й уже за рік важила сто п’ятдесят кілограмів, через два роки – двісті. У такому режимі й габаритах вона й дожила своїх ще відміряних їй двадцять років.
Шанс
Знаєш, як почуваєшся, коли тобі ще немає тридцяти років і ти раптом зустрічаєш свого найдавнішого друга в незнайомому портовому місті? А надворі така погода, що хочеться співати й танцювати водночас!
Такими раньоосінніми вечорами, особливо у великих містах, збираються друзі в барах і кафе, діляться своїми літніми враженнями, жалями й радощами. Чомусь саме у вересні люди починають більше говорити одне одному про наболіле, про події літа, про плани – може, це останній відблиск наймальовничішої пори року? Хай там як, а того вересневого вечора набережною тинялись студенти і за столиками кафе, виставленими прямо на тротуарі, сиділи за келихом пива чи вина закохані чи просто щасливі парочки.
Так, несподівано після довгих блукань по світах, зустрілись у портовому місті двоє земляків. Як годиться, чи то через загальний настрій, вони почали згадувати старі часи, рідне місто й різні пригоди, які випадали на їхню долю за останнє десятиліття. Легкий солонуватий бриз лагідно лоскотав тіла й душі…
Сьорбаючи темне пиво, молодший з двох, Остап, риторично заводив:
– Хіба можна повірити, що вже більше десяти років, як ми закінчили школу? Ще тільки вчора, здавалось, сиділи на нивківських лавочках, лузали насіння, а все життя і яскраве майбутнє було в нас попереду… І от тепер ми в тому яскравому майбутньому опинились… І вже п’ять років минуло, як ми випустились з Художнього інституту?
Наче в трансі, в задумливому мареві ностальгії, відлунням продовжив Андрій:
– Усі ці шалені студентські часи, надії на новий світ, на нову країну, подорожі, наша майстерня… На тлі живої історії… Розвал совєтів, пасіонарні дев’яності…
Старший, Андрій, який випадково проїздом опинився у портовому місті, ще й досі не міг отямитись: він сидить віч-на-віч зі своїм однокласником і однокурсником, найдавнішим другом:
– Мій молодший брат цього року подав документи туди ж – і що? Те саме телефонне право, ті ж хабарі, ті ж сподівання на щасливе майбутнє великого художника… І що йому поясниш? Мріяти треба, тільки пізніше життя вносить свої корективи…
– Мабуть, тільки мені одному вдалось проскочити в той крутий інститут без хабарів, на шару. Я ще й досі не розумію, як це сталось, і з кожним роком розумію все менше…
І Остап уперше розповів своєму однокурсникові, яка історія з ним трапилась під час вступу до Київського художнього інституту років дванадцять тому. Тепер уже можна було навіть посміятись над тою фантастичною, хоча й правдивою історією.
Батько в Остапа був військовий, сім’я переїздила з місця на місце майже щороку. Жили то в Азії на полігонах, то в маленьких містечках російської глибинки, а останніх сім років – в одному провінційному містечку в Бессарабії. Для продовження освіти в Балті було два вибори – бурса трактористів і педучилище на сотні кілометрів навколо.
Класі в сьомому Остап почав замислюватись над тим, що фах тракториста чи освітянина після закінчення Балтської десятилітки його не влаштовує. Тому вирішив пробиватись у широкий світ самотужки. Передусім написав листа бабі з дідом до Києва, які жили в побудованому власними руками будинку на Нивках. Написав, що має намір жити з ними. Баба з дідом погодились, але батьків такий вибір не дуже-то влаштовував. Довгих півроку зі щоденними скандалами і сварками довелось Остапові вмовляти батьків відпустити його до Києва. Зрештою батькам набридла синова впертість, і вони відпустили його після закінчення сьомого класу. Так він опинився в столиці, в мансарді дідівського будинку з квітучим садом і малиновими чагарями. І зажив хлопець столичним життям, доки батьки його й брат продовжували нидіти у провінції.
Незабаром, начитавшись захоплених листів старшого брата, поставив ультиматум батькам і молодший – за кілька місяців і він вирушив до столиці, жити з дідом та бабою. Ще через півроку до Києва переїхала мама, а згодом вийшов на ранню пенсію батько-військовий і теж поміняв Балту на Київ назавжди.
Сім’я в Києві жила небагато, зате у власному будинку. Коли дід помер, Остапові дістались майже всі його штани. Дід був товстий, тому всі успадковані штани були з матнею по коліна – так він у них і ходив до кінця школи.
Після випускного вечора Остап твердо вирішив вступати до Художнього, хоча в Києві були родичі-лікарі й медінститут був для нього куди доступнішим. Та серце до медицини не лежало: вже кілька років він ходив у Палац піонерів на різні студії з живопису і графіки – серце лежало до мистецтва…
Коли Остап удома повідомив про свій намір стати художником, батьки від душі сміялися, баба стукала кулаком по голові, а молодший на два роки брат повільно промовив: «Ну й дурак же ти, Ося, виявляється». Муза мистецтва на Нивках тоді мовчала.
Після тривалих умовлянь на користь медицини всі розійшлись по своїх кімнатах. Родичів особливо не хвилювало, що робитиме після школи Остап, тільки батько попередив, що годувати його більше не збирається. Йди, мовляв, здобувай сам собі на прожиття, якщо такий розумний. То були не просто слова. Після школи старший син справді одразу ж перейшов на власний хліб, хоч і далі жив у мансарді дідівського будинку.
Того ж літа Остап самостійно розпочав епопею вступу до Художнього інституту. На першому ж іспиті отримав двійку і, відповідно, вилетів з числа абітурієнтів. З огляду на батьків ультиматум довелося влаштовуватись на роботу. Начитавшись книжок про неординарне життя великих художників, Остап вирішив не пасти задніх.
Працювати він влаштувався в морг (туди його порекомендував хтось із медиків-родичів) при медінституті з єдиною метою – досконало вивчити анатомію. Так починав свою науку Мікеланджело, так вирішив зробити й Остап. Отже, рік він працював у морзі на кафедрі анатомії, вивчав усі можливі м’язи, кістки і форми, невтомно замальовував їх в альбом. Крім того, Остап відвідував студію, де одна молода викладачка вмовила його займатись скульптурою, а не живописом. Хлопець добре малював, особливо портрети, але скульптура йому здавалась більш чоловічою справою. Тому врешті він таки зробив свій вибір – буду скульптором.
