Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
– А, так это выи есть тот молодой художник? – обернулась всіма своїми тілесами до Максима Ліліана. – Смотрите, такой молодой, и такой талантливый!
Ліліані було до вподоби нью-йоркське життя, особливо коли за неї платили і була змога говорити про мистецтво.
– Я не только ценитель, но и коллектор всякого рода искусств… – так вона сама себе титулувала.
Зараз Ліліана була в центрі уваги, почувалася пупом Всесвіту і просто танула від насолоди. За наступних три хвилини вона встигла всім повідомити, що все своє життя присвятила мистецтву, а ще неймовірно схожа на Елізабет Тейлор. Максим лише посміхався.
– Очень, очень красивые работы, я вам предрекаю большое будущее. Вы наш, да? Из России? А, из Киева? Ну, значит, да, из России, – Максим не став читати мадам Тейлор курс з історії, а терпляче слухав її монолог. – А иврит уже выучили? Нет еще? Напрасно, напрасно, весь мир говорит на иврите, повсюду открываются школы, вам надо уделить этому внимание, непременно…
Ліліана не могла навіть допустити, що в славнозвісному Брукліні, в тому Нью-Йорку, де євреїв живе більше, ніж в Ізраїлі, могла затесатись людина іншої національності. І знову Максим не став даму розчаровувати. Ще з півгодини він з нею мило бесідував і нарешті почув, що її рідним братом є відомий нью-йоркський артдилер. Ліліана пообіцяла познайомити молодого художника з Гаріком, до якого не так просто доступитись. Зараз Гарік був дуже зайнятий, бо готував якесь археологічне замовлення для свого найважливішого клієнта. Яке замовлення? «Что-то из керамических статуэток, точно не скажу. Из какой-то вашингтонской выставки, из бывшего Советского Союза».
Цієї інформації було для Максима достатньо, тепер він уже знав, як допомогти Маліці. Звичайно, знаменитий Гарік не міг залишитись осторонь такої глобальної справи, як зникнення Трипільської Мадонни.
Вхідні двері розчинились і дзеленькнули. Ромі тягнув два ящики елітного винограду без кісточок із найщирішою дитячою посмішкою. Моня діловито показав, куди їх поставити, і безцеремонно продовжував розкручувати клієнтку. Даремно Ромі сподівався, що його щедрий дар вплине на ціну замовлення його новоприбулої матусі. Партнери знали свою справу добре, без сантиментів: кожен клієнт має витрусити зі свого гаманця навіть запах грошей.
Ще через місяць у художницьких колах стало відомо, що ФБР накрила на контрабанді відомого артдилера Гаріка. Трипільську Мадонну повернули в українське посольство, а відтак і на батьківщину. А Максим залишився у Нью-Йорку ще на рік, аж доки подався подорожувати світами далі.
Елітне добриво
Якось у неділю вранці Ігор розгорнув газету і побачив оголошення про гастролі цирку. Відома нью-йоркська трупа «Брати Бейлі» прибувала на літо до портового міста. Ігор одразу ж пригадав, як вони ще десятилітніми хлопчаками разом з найкращим другом Мишком пробирались під смугасті шатра цирку і, затамувавши подих, поринали в циркове магічне дійство. То були чарівні часи щасливого дитинства…
Їхні батьки, небагаті повоєнні емігранти до Америки, працювали важко, і грошей на такі розваги, як всесвітньо відомі циркачі, своїм чадам не видавали. Тому хлопці, ризикуючи бути викритими й заарештованими, пробирались під смугасте шатро зайцями ледь не щодня.
Ігор набрав номер свого й досі найближчого друга:
– Здоров, Мишко. Я оце прочитав у недільній газеті, що прибувають «Брати Бейлі». Пам’ятаєш, останнього разу ми їх бачили, коли нам було по десять років?
– Цирк?.. – задумливо перепитав повільний і завжди врівноважений Мишко. – А знаєш, що мені спало на думку? Може, там є ще слони? Нам би не завадило дістати трохи добрива для садків… А найкраще для цього йде елефантшіт. Розумієш, про що я?
Обидва приятелі захоплювались садівництвом і городництвом, проблема добрива завжди стояла гостро. Для виробництва органічного компосту обидва викопали ями в кінці ділянок, на які треба було постійно викидати відходи з кухні. Ями смерділи і дратували сусідів усе літо. А тут на горизонті з’явилась унікальна можливість роздобути найкращого і найвизнанішого за рецептами усіх садівничих журналів добрива – з-під самого слона. Ігорева думка одразу ж перекинулась від сентиментальних спогадів на буденні проблеми.
Того ж недільного ранку друзі обмірковували стратегію. Домовились своїм дружинам поки що нічого не повідомляти, бо інтуїція підказувала, що жодна особливо не зраділа б вилазці за слонячим лайном. Спогади дитинства про цирк відійшли на дальній план…
Задум не був просто прогулянкою. О четвертій годині ранку на наступний день два самовіддані садівники сонно тупцяли перед чорним входом до циркового лота. І хоч як це дивно, були вони там не самі. З десяток інших садівників різного віку, раси й настрою, озброєні чорними пластиковими мішками, очікували появи довгожданого доглядача слонів. А Ігор з Мишком і не подумали, як везти добриво додому. Чомусь їм здавалось, що такі відходи, як слонячий манур, повинні роздаватись вже запакованими і розфасованими… Вони уявляли, що цінного добрива мало б вистачити на всіх бажаючих – та дійсність вистромила свою огидну пику й неабияк подивувала.
Коли нарешті у дверях брами з’явився червононосий наглядач слонів з одноколісним візком, до нього одразу ж підскочив увесь ранній люд з мішками й лопаточками. Вправніші вміло перевантажували вміст візка у власні торби. Манур розсипався навколо і смердів, але в усезагальному ажіотажі ніхто цього не помічав. Наглядач закурив осторонь, похитав нестриженою головою і з буддистським спокоєм спостерігав за садівниками. Йому було невтямки, чому деякі люди так пристрасно полюють за слонячим мануром, бо ні садки, ні городи наглядача не цікавили.
Найумілішою виявилась молода пара у флісових костюмах. Жваво накидавши два повні мішки добрива, вони самовдоволено тягнули їх до свого новенького пікапа. Решта не дуже зграбних «жайворонків» підбирала залишки розтоптаного добрива навколо візка, відшкрябувала його від асфальту, таїм перепав лише мізер після атаки флісових костюмів. Ігореві з Мишком, які не вирізнялись здатністю швидко орієнтуватись у ситуації і не мали тари, взагалі нічого не дісталось. Вони жадібно спостерігали за процесом полювання на манур і випрацьовували стратегію на майбутнє.
Для успішного проведення операції кожному з друзів варто було б залучитись підтримкою жінок. У чотири руки кожна пара ще на світанку забивши вигідне місце біля заповітного чорного входу до всесвітньовідомого цирку, могла розраховувати на успіх. Залишалась проблема – вмовити свої половини на таку корисну, але малопривабливу справу…
По дорозі додому друзі розробили план. За обідом Ігор дипломатично завів розмову з жінкою здалеку:
– Лідусю, чи хотіла б ти, щоб цього року твої помідори виросли, як гарбузи, і родили ціле літо?
– Хотіла б, – підозріло відказала Лідуся, перемішуючи салат.
– А що для цього потрібно, знаєш? – улесливо вів далі чоловік.
– Це якби земля була інша, а не ця іржава індіанська пустеля, якби чорнозем, як на Подніпров’ї, тоді були б помідори. І персики були б. І цибуля… – відмахнулась Лідуся, згадавши яготинські городи свого дитинства.
– А до міста цирк приїхав…
– Ну?
– А там слони є…
– І що?
– Слони продукують найкраще в світі добриво…
– Ну то поїдь і набери.
– Е-е, це не так просто. Ми вчора вже з Мишком пробували. По-перше, вставати треба дуже рано, бо слоняче стійло чистять з третьої до п’ятої ранку… По-друге, там стоїть черга з мішками і лопаточками… По-третє, треба діяти швидко й злагоджено. Словом, мені потрібна твоя допомога…
– Ти що, схибнувся? За слонячим лайном у чергу? До такого дожитись? А як в Україні хтось із родичів дізнається? Ну, цього вже не діждешся… – вибухнула Лідуся й сердито задзвеніла посудом.
Через три години вмовлянь Ігорева половина поступово почала здавати позиції. Її основна умова полягала в тому, щоб ніхто ніколи й ні за яких обставин не дізнався про цю вилазку, інакше вона гарантувала чоловікові розлучення і фінансовий крах.
