Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
9) 20 вересня, але в дневнику ріжниця на два дні рахунку, так що се мало статися 18 вересня.
10) “Через котрого найбільше зносилися з Хмельницькими-Continuatio л. 68.
11) Освєнцім с. 370, дальше його оповіданнє цілком згідне з дневником надрукованим в Staroz., але в сій частині в дещо таке, чого в тім дневнику нема.
12) Staroz. І с. 300.
13) “Було б і гірше, коли б Хмельницький не прилетів сам в суботу о полудні і не гамовав розпущених хлопів”, записує дневник (с. 300). Субота була 16 вересня-себто того дня, коли по його словам комісари тільки що поїхали з польського обозу на переговори до Білої Церкви (с. 299). Маю те вражіннє, що дневник мабуть помиляється на день чи на два в тих числах під якими записує сі події. Бо цілком неймовірно, щоб 17 вересня в польськім обозі вже була та литовська записка з звісткою, що “вчорашнього дня нічого не зробилося через своєвільну чернь” (с. 300). Можливо що датованнє Освєнціма правильніше. Під 23 вереснем ріжниця між сими двома рахунками вирівнюється.
14) В друкованім Bromecki.
15) Одначе перед тим дневник писав (з оповідань Маховского)-що саме Виговський на колінах благав, щоб комісари приїхали на переговори до Білої Церкви-див. вище с. 352 (Staroz. c. 299).
16) В друк. przy nas.
17) ркп. Краків. Академії 1017 л. 69.
18) Staroz. c. 303 і 305.
19) Дневник раз зве його Москаленком, другий раз Litwiienko (с. 303 І 304).
20) Staroz. c. 303.
21) Міжнароднього права.
22) Гетьман Потоцкий.
23) Добре пробаченнє для Бога й вітчини!
24) Staroz. c. 371.
БИТВИ ПІД БІЛОЮ ЦЕРКВОЮ 23-25 ВЕРЕСНЯ, ВІДНОВЛЕННЄ ПЕРЕГОВОРІВ, ПОРОЗУМІННЄ ОСЯГНЕНО, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ У ПОТОЦКОГО, СВАРКА З РАДИВИЛОМ, ТЕКСТ БІЛОЦЕРКІВСЬКОЇ УМОВИ.
Відправивши Москаленка, гетьмани рушили (мабуть 22 вересня) оборонною рукою з-під Германівки старим Перепетовим полем під Білу Церкву. Коронне військо в центрі і на правім крилі, а з лівого боку при нім литовське. “Страшна й величезна виглядала лава нашого війська-бо обоз був оточений військом. В 74 ряди йшли вози коронні, а в 40 литовські-тою великою рівниною. Чоло війська займало таку лінію як від Варшави що найменш до Волі, а в довжину вози йшли на довгу подільську милю, в великім порядку. На переді чотири полки; потім піхота і райтарія з арматою йшли в чолі; гусарські й козацькі хоругви оточували табор з боків; копійник литовський ішов на чолі, а чотири полки замикали тильну сторону табору: бо звичайно звідти бувають найсильніші напади Орди. Подивившися на то-таке гарне, кінне, збройне, панцирне, величаве, остріляне й добре вправлене військо,-так як ми його оглядали з високих могил-треба б було заплакати з Ксерксом. Не того що за кількадесять літ з тих людей ні одного не зістанеться,-але того що такі сили і таке велике військо мусить власне нутро дерти, а не обертається на Отоманську силу-котрій би при щастю королівськім скоро міг би прийти кінець”, записує свої міркування дневникар.
Сей несподіваний наступ старшина використала як привід, щоб уневажнити всі попередні переговори. Коли польське військо зближилося під Білу Церкву, Хмельницький, як ми бачили вже, прислав листовне запитаннє до Потоцкого, що значить його прихід. Потоцкий відповів, що прийшов не з якими-небудь ворожими замірами, а щоб прийняти присягу козацького війська. Хмельницький не завважає нічого против сього, просить відослати Гладкого і визначити місце для присяги. Потоцкий відправляє Гладкого гойно обдарувавши і визначає на присягу “Гострий Камінь”- місце славної битви козаків з Жолкєвским 1596 р.: щоб туди прибула старшина з обох сторін, взявши супроводу не більше 300 коней.
Але коли тут з польської сторони все було приготоване для парадної присяги, почалися ріжні труднації. Козацька сторона зажадала, щоб польська асістенція вступилася і з польської сторони щоб дано заставців. Далі приїхала депутація з 12 простих козаків, під проводом звісного вже нам з попередніх переговорів судді Одинця, і без усяких передмов заявила Потоцкому: “Наш пан гетьман і військо Запорозьке жадають трьох річей: перше-аби у всім були заховані зборівські пакти, потім-щоб жовнір звідси вступився і не ставав становищами; нарешті-аби нам (козакам) не розривати нашої приязни з Татарами, бо вони-сторожі нашої вільности”. Польська старшина була, мовляв, збентежена таким несподіваним оборотом. Почала нагадувати договорене в Білій Церкві: “Спамятайтеся, пригадайте собі-се річи вже порішені”. Вони відповіли: “Ми роз'їхалися з паном гетьманом, ми не знаємо, не відаємо, що було між вами! З тим нас військо послало”.
“Патетично промовляв до них п. воєвода київський, докоряючи їм за їx завзяттє-що їх то турецький чауш обіцянками скорої помочи хоче навернути на поганство-але то все говорилося до глухих. Зрозуміли ми зараз їх зраду, з того що вони нікого гідного на ту розмову не прислали. Обіцяли (делєґати) поговорити з Виговським, але тільки що від нас від'їхали, зараз нам відіслали назад наших закладнів, правда що здорових і цілих, але з тою піснею, що мусять бути зборівські постанови, инакше вони не можуть приступити до присяги”. Кінець кінцем польській старшині прийшлося “з немалим жалем” і конфузом вернутися до обозу, і роздумати, що ж тепер його робити далі?
Дневник оповідає, як на найвищій військовій раді, що відбулася того вечера, рішено було “рушити на неприятеля”. Додає, що Потоцкий при тім не мав заміру зводити битву з козаками, тільки оборонною рукою зблизитися до козацького табору, не припускаючи, щоб козаки хотіли виступити против нього. Та з дальшого оповідання видко, що переважна більшість польської старшини не поділяла такого пацифізму, і ухваляючи наступ, сподівалася, що при тім таки прийде до рішучої битви.
Плян наступу зложив Пшіємский, головний стратеґ польської армії. Він повторяв собою плян берестецького наступу, тільки в зменшених розмірах-бо польське військо було тепер значно менше.
Ранок був млистий, і тільки в полуднє розпочато наступ. Правим крилом проводив Радивил, лівим Каліновский, центром Потоцкий і Пшіємский, що керував артілєрією. Коли зближилися до козацького табору, відти над сподіваннє вилетіли на гарці козаки з Татарами; язики оповідали, що Хмельницький, хоч удавав потім, ніби то все сталось без його волі і відома, сам заохотив сих гарцівників, велівши поставити їм сім куф горілки.
Тоді Радивил, не питаючись Потоцкого, собі наступив на них. Кілька легких польських хоругов теж “замішалися” з гарцівниками. Чарнецкий став просити Потоцкого вступити в битву; той довго не згоджувався-“хоч всі були противної думки”-до всього иншого він чув себе цілком нездорово і не мав енерґії починати битву. Всі арґументи пускав Чарнецкий; що “оказія золота”, і вітер просто на козаків віє, і день суботній-присвячений Богородиці, патронні польській. Нарешті вирвав дозвіл у Потоцкого, і повів наступ підтримуючи Радивила, тим часом як Пшіємский з своїх позицій полошив козаків і Татар гарматним огнем.
Козаки й Татари, не приготовані до серйозної битви, розуміється, тікали при наближенню неприятеля. Поляки були дуже розохочені такими уганяннями, і дуже жалували, що здержливість обох гетьманів, Потоцкого і Каліновского, не дала їм можливости одержати значнішої побіди, до котрої поривався Радивил. Вираз сьому невдоволенню дав Єрлич в своїх записках. “П. Потоцкий, гетьман коронний ніяк не хотів дати битви хлопам, хоч і товаришів убивано, і пахоликів, і коней на паші забирано: то все пускав повз себе і забороняв мститися”. Сам Потоцкий так описує сі операції в реляції канцлєрові, нічого не згадуючи про переговори, що відбулися підчас наступу:
“Так от 23 септембра зближаюсь я до Білої Церкви. В добрій милі виступає на зустріч козацький і татарський комонник, і я пішов против нього шиком подібним до берестецького-тримаючись інформацій й. кор. мил., та валом наступив на того неприятеля. Праве крило доручив князеві гетьманові литовському, ліве воєводі чернигівському з воєводою подільським, і як тільки пів милі вже було від їх табору-велів звести бій передовому полкові, що мав сторожу під проводом стражника військового. В сім бою за ласкою божою так йому пощастило, що оден полк з 14 хоругов з 7 хоругвами литовськими, що билися з правого крила, загнав неприятеля під табор, немало положивши козацького й татарського трупа. Но скінченій битві останок війська загнано до табора (обстрілом) з гармат, і я поблизу поставив свій табор.
