Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
В неділю 24 септ. дано мині знати, що козаки й Татари вийшли в поле, пустившися гарцями в переді і позаду нашого табору, і козаки сиплють собі шанець при одній греблі, аби нам боронити приступу до води і переправи на другий бік, до їх війська. Я велів війську вийти в поле, гарцівники билися з Татарами, а на козаків наказав наступити двом хоругвам райтарським. Козаки перед їх наступом уступилися на болота, а тих що поставили були шанець, кілька десятків пішаків королівських вистріляло.
25, в понеділок ударив великий дощ: утихло аж перед вечером, годин на дві. Тоді козаки з Татарами вийшли в поле, і наше військо теж. Коли вже почало смерком западати, велів я драґонії п. хорунжого Сендомирського прогнати гарцівника, а за ними вислав сина мого, старосту камінецького з одним полком, а п. воєводу чернигівського з другим. Вони йшли за драґонією, а наше військо стояло на поготові. Бувши вже недалеко від табору вони вдарили на кінне і на піше неприятельське військо, і за ласкою божою не малу шкоду їм задавши, загнали до табору.
Дня 26 септ., ві-второк, дощ лив незмірний, і ще голод великий на коней наступив: не було ні паші ні збіжа, все потравило Хмелеве військо. Козацький табор був розложений в великих ярах, в оборонних місцях, сильно окопаний і добре обсаджений арматою; війська в нім було більше ніж сто тисяч, і Орди що дня їм прибувало: язики на тім сходилися, що вже її було 30 тисяч. При тім Хмельницький- хоч мав таку силу, щодня присилав жебрати милосердя. Взявши під увагу, що він проситься, і часом переможеним не вадить і попустити, (pofolgwac), а табору їх здобути неможливо,-закликав я їхмосців на раду: що в тім разі чинити? Тут одні такої гадки були, щоб давши спокій таборові йти обходом-шиком і табором-до Ольшани, а звідти в глибину України наступати шаблею і огнем. Инші того обходу не радили, маючи за собою ту рацію, що се річ небезпечна-лишати неприятеля в тилу за собою. А підчас коли йшла ся нарада і вирівнювалися суперечні гадки їх м., знову присилає Хмель, благаючи милосердя і просячи більше не доводити до кровопролиття. З того пішли нові гадки їх м., і така вийшла постанова, щоб миритись, а миритися з тих мотивів: По перше-помічні хоругви, котрим кінчалася чверть, виповіли службу і заявили, що вийдуть з обозу. По друге-між піхотою прокинулася якась заразлива пошість: почасти з голоду-бо там, коли ми війшли в Україну, ніхто нам не постачав, і щоб за гроші купувати, не можна було у нікого нічого дістати-нам і самим не доводилося хліба їсти,-почасти з негоди, і так почали масово помирати, і військо зменшилося. По третє-князь староста жмудський (Радивил), відійшовши так далеко від свого обозу під Любечем і не знаючи що з ним діялось, хоч і не відмовлявсь іти далі, показуючи у всіх оказіях благородні приклади своєї чесноти, діяльности, мужности й любови до вітчини, але довго помагати не міг, бо оглядався на свої границі, і се давав під увагу. Четверте-язики щодня обіцяли самого хана з військом. Пяте-на нас самих і на коней наступив голод. Тому доручено вести переговори-й. м. п. воєводі київському, що так вірно, щиро і мудро сповняв доручену йому від нас послугу королеві й Річипосполитій і привів її до доброго кінця” 1).
Литовське звідомленне підносить, що битву першого дня (23 вер.) вивіз на собі Радивил, виправляючи дефекти Каліновского, і тільки не давши йому помочи, котрої він жадав, не дали йому здобути повну побіду.
“Гострий холод, і дощ лив як з цебра”-завважає звідомленнє-“він перебив воєнні пляни, зате поміг замиренню, бо люде почали вмирати, коні здихати, і в такім голоді і холоді далі не можна було стояти. Військо нарікало. Татари що раз прибували, і неустанно висли, не допускаючи до живности, челядь і коней забираючи; всі переходи замкнені. До давніх Татар прибув Караш-мурза, потім Камамбет-мурза і Орди Ногайські; самого нуреддіна сподівались.
“Але може бути, що й неприятель не все мав що треба, і тим скорше вирівняно умови згоди. Прийшло було до того, що військо прилюдно говорило, що хоче вибрати собі князя й. м. (Радивила), аби ним рядив -і вивідувано у нього,-навіть і п. краківський не від того був, щоб князь узяв на себе його працю-так схорованого. Але князь і слова не дав сказати на то: заявив, що прийшов помагати кождому з їх мил., а не псувати, і не хотів взяти на себе ані такої великої зависти, ані такого тягару”.
Ініціятиву відновлення переговорів, або “жебраннє милосердя” з боку Хмельницького, побіжно тільки згадане в реляції Потоцкого, докладніш описує дневник:
24 вересня Хмельницький прислав Райтаровского, товариша з польського війська, що якимсь чином опинивсь у нього (мабуть був захоплений як бранець). Висловляв знов здивованнє, що польське військо так підійшло під козацький табор, і запевняв, що він своїх не висилав напротив: се тільки деякі своєвільники вихопилися разом з Татарами, і він вдоволений, що з того не вийшло серйозної битви. Він далі бажав замирення, готов прислати своїх послів 2).
Відписати знов доручено Кисілеві-що польське і литовське військо також готові до закінчення договору, нехай тільки скоро, за дві години приїздять його посли. Але послів не було, а натомість з полудня околиця знову стала покриватися ріжним татарським і козацьким охотником: “одні з хуторів вийшли в поле-кількадесять тисяч, инші підкрадалися хащами по-над болотом, також вже дуже близько були-на оден стріл, а Татари з тилу вдарили на обоз. Час пройшов в бійках з сею партизанкою, а вечером приїхав Райтаровский з листом від Хмельницького, де той відкладав переговори до другого дня, тому що забув перед тим поставити деякі потрібні пункти в справі реліґії. Другий день 25 вер., пройшов також на нічім-в дрібній війні польського війська з охотником, як то ми вже бачили з гетьманського звідомлення. Доперва третього дня, 26 вересня, приїхали посли-і поставили додаткові жадання против того на чім ніби то стало в попередніх переговорах.
По перше,-козаків аби було 20 тисяч. По друге-аби вони могли бути в Винниці, Браславі і в Чернигові (в Браславськім і Чернигівськім воєводстві, а не тільки в Київськім); може бути що було щось в реліґійній справі, як заповідалось-але дневники сим разом не згадують. Комісари, з огляду на крайнє прикре, просто таки розпучдиве становище свого війська, рішили піти на уступки (дневник записує, що наслідком негоди, що настала, люде і коні почали гинути масами-одної ночи 300 душ з німецької піхоти померло). Згодились побільшити реєстр до 20 тисяч, але обстали при Київськім воєводстві. З тою відповіддю вислали до Хмельницького одного з послів і свого ротмістра Зацвіліховского-старого приятеля козаків (колишнього їх комісара), двох других послів приймано обідом. Дневник записує цікаву розмову, що при тім сталася. Оден з послів, звісний уже нам Роман Каторжний спитав: “Милостивий пане краківський! чому ви нас не пускали на море, на Турка? того б лиха в нашій землі не було!” Відповів Потоцкий: “Що ми терпимо то все задля цісаря турецького,-його панства охороняючи свої самі в ніщо обернули!”. Сказав на то козак: “Вже тепер нехай нам королівська милость і Річпосполита моря не боронить! бо козак не обійдеться без війни”. “Всі ми висловили їм згоду, додає дневникар, і так додали: “Хочби й зараз хотіли йти, то йдіть” 3). Без сумніву, з боку послів се була дипльоматична розмова, що мала підчеркнути ті перспективи спільного походу на Туреччину, котру для заспокоєння польської старшини малював їй Хмельницький, але ні в голові ні у кого з козаків не було дійсно того, щоб зачинати з Портою, з котрою зносини не перервались ні на час.
Другого дня, 27 вересня, Хмельницький прислав ще додаткові вимоги: щоб до Різдва польське військо не входило, себто не ставало на кватирі в Браславськім і Чернигівськім воєводстві-поки не буде скінчений козацький реєстр. Друге-щоб йому віддано- “Черкаси і Боровицю”, себто-очевидно-Черкаське староство з Боровицею, на тих же правах, як він володів досі Чигринським староством (щоб туди не посилались ніякі старостинські урядники, і всі доходи йшли “на булаву”). Дуже сі вимоги здались комісарам прикрими, але рахуючися з обставинами дано згоду на проволоку “до св. Миколая руського”. Мотивом послужило сказане Хмельницьким довірочно Зацвіліховскому (він видно й приніс сі нові вимоги): “Потиху сказав Зацвіліховскому, що се він тільки для поспільства робить-бо згинув би, коли б при браславських хлопах на се згодився. Але як їх розпущу, так зараз можете у них стати” (кватирами). Що до Черкас і Боровиці Потоцкий заявив, що не має на се повновласти: мусіла б на се бути осібна постанова соймова 4).
