Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Дневник не дає такого суцільного оповідання, займаючися переживаннями обозової старшини підчас неприсутности комісарів-коли одержано від них першу записку-для секретности написану “язиком литовським” до Радивила, про повстаннє черни, з проханнєм “скорого конвою”, котрий би їх відти вивів. Військо, і особливо старшина страшенно була збентежена своєю помилкою, що вислала без відповідного забезпечення “людей такої високої гідности в отчизні-повірила розгнузданому поспільству” 12). Вирядили Каліновского з значною частиною війська під Білу Церкву, зараз на ніч, на ратунок комісарів, а він підступивши ближче під місто, сховався з військом в балці, а на розвід-під саме місто післав з полком Сапігу. Той підступивши під Білу Церкву чекав виїзду комісарів-але їх не було, аж припадком оден “пахолик” знайшов картку завішену при дорозі: се була друга записка від Кисіля, котрою він просив визволити їх-заховуючи можливу обережність супроти Татар. Але що тим часом надтяг під Білу Церкву козацький табор, Каліновский вважав небезпечним далі стояти під Білою Церквою і вернувся до головного війська-де почали дуже горювати з такого невдалого закінчення. Почалися ріжні здогади, що то з комісарами сталося: одні здогадувалися, що їх мабуть віддадуть Орді, або до Царгорода пішлють, инші-що їх уже “заїле поспільство позабивало”, треті-що їх триматимуть в заставі, щоб виторгувати такий договір, як їм хочеться. Піднімались голоси, щоб усім військом спішно йти під Білу Церкву і там або комісарів визволяти, “або головою на голову при них загинути”. Але Потоцкий рішив наперед післати зручного післанця з листом до Кисіля, щоб довідатися, чи він ще живий. Коли по полудні прибігає гонець з вістю, що комісари їдуть,-але їх обпала Орда, і вони просять ратунку. Зараз вдарили “в кітли гетьманські на всіданнє” і військо висилано в поле. На дорозі стріли комісарів-вертали ціло, але цілком пограбовані Татарами і “своєвільним козацтвом”, так що зістались тільки з тим, в чім були. Особливо потерпіли Глібович і Ґонсєвский, що вибралися особливо пишно: їх дорогоцінности, гроші і всякі річи, з котрими вони приїхали на переговори, рахували що найменше на 100 тисяч злотих; Кисілеві “серебро, коні, намет забрано на 18 тис. зл.” і т. д
Жалували, що Каліновскпй відійшов з-під Білої Церкви, не дочекавшися їх -але з усяким признаннєм відзивалися про льояльність старшини, особливо Хмельницькото і Виговського. “Якби Хмельницький сам не приїхав (на вість про бунт очевидно) та не обстав з усею енерґією за комісарами, були б вони пропали” 13). Так само з усею похвалою говорили про Виговськото і полковників, їх щирість і самовідреченнє. “Що до щирости Хмельницького говорили, що як би не він сам, не Виговський, Хмелецький, Гладкий, Богун, Громика 14)-кoмicapi були б загинули”, “Виговський аж за голову вхопився, як побачив воєводу смоленського і стольника литовського” (Глебовича і Ґонсєвского, очевидно-скоро тільки вони приїхали). “Боронячи вас і ми погинемо!”-так їм сказав 15). І так вірно їх (комісарів) трактували, що й спали при них 16), розганяючи бунт і зради”. “І так їx підбадьорювали, мовляли: “Хіба по трупах наша чернь до вас дійде, й Татари”-а тим дуже хотілося, і оден Татарин вистрілив в окно стрілою і на волос тільки що не вбив воєводу київського: і другого-стольника литовського”.
Рудавский додає ще оден прояв рицарської льояльности старшини: Громика, як комендант фортеці, віддав в розпорядженнє комісарів місцевий арсенал, запаси пороху і куль. “Рідка в неприятелі чеснота, яку неможна ніякими похвалами досить прославити”, завважає він з сього приводу (с. 86).
Литовське звідомленнє (Continuatio dyariusza) підчеркує виразніш напад Татарів на комісарський обоз, при виході з міста, і приступ голоти в ночи на замок, щоб захопити саміх комісарів. “В тім галасі (нападі на обоз) козаки старинні, полковники добре поставились: кількадесять Татар на пляцу положили, а наших їхмоспів назад до замку від бунту провели-тільки з усього пограбованих, в одних сукнях. В ночи наступила ще гірша справа, і сам Виговський остеріг їх, аби були обережні: десять тисяч “нещасної голоти” сприсяглося вдарити на замок, так що від гетьмана було прислано кілька сотень для охорони і для приборкання бунту. Так їх Бог урятував, завдяки жичливости старшини, що бажала спокою. Другого дня сам гетьман випровадив їх, оповістивши в таборах (козацькім і татарськім) аби нічого не важилися-бо він і сам з ними (комісарами) готов умерти. І так щасливо вийшли з того-але річи пропали, хоч декотрі попали до самого гетьмана” 17).
“Хмельницький щиро хотів згоди, так само Виговський і вся старшина-тільки зухвала чернь кільканадцять разів приступала штурмом, щоб захопити наших в замочку (білоцерківськім). Але сі полковники явно громили, рубали своєвільників, били обухами на очах наших, а одного козака Богун стяв за те, що сказав, коли везено поживу (для комісарів): “А будемо то складати Ляхам стацію?”
Але то треба відзначити, що й чернь литовських панів жалувала й кричала: “Коли б самі Ляхи були комісарами, вже б звідси не вийшли, але сі панове не винні: ніколи зачіпки нашому війську не давали”. І тільки се їх (комісарів) уратувало від розгнузданої наволочи” 18).
Комісари казали, що у всіх питаннях старшина дала згоду, тільки в трьох пунктах не погодилися, і комісари взяли їх на рішеннє гетьманів, і з ними приїхало два полковники-Сава Москаленко 19) і Гладкий, щоб договоритися в сих питаннях. По-перше-старшина годилася кінець кінцем на 20 тисяч реєстрового війська, але ніяк не менше. По друге-щоб польське військо не ставало кватирами в полкових містах. По третє-що вони не можуть самі бити Орди, ані віддати мурз до рук Полякам, “як обіцяли”. Дневник навпаки писав, що як раз старшина не годилася розірвати з Татарами 20). Чи треба так, розуміти буквально, що тільки самі бити не годились, а підвести мурз під неволю не відмовлялись? Ледве чи й се могло тоді бути виразною обіцянкою.
Дневник оповідає далі, як сі два полковники, що приїхали з комісарами: Гладкий і Москаленко, боялися, щоб Поляки не віддали їм за зневагу, що потерпіли комісари від козацької черни в Білій Церкві:
“Боялися дуже війшовши до обозу і сказали до п. хорунжого Сендомирського: “Пане Чарнєцкий, чи не постинають нас за те, що пп. комісарів порабовано?” Коли ж п. Чарнецкий сказав їм, що ми не переступаємо права народів 21), тоді сміло пішли, і там привитавшися по кількох годинах таку одержали деклярацію: “Коли й не хочете Орди бити, тоді відприсяжіться її, а ми вже собі будемо доходити з неї справедливости-ви тільки до того не мішайтеся”. Що до числа війська згодилися, хоч і по довгих намовах, а за те пан краківський 22) обіцяв увільнити від становищ (королівського війська) полкові міста: Канів, Чигрин, Корсунь, Переяслав, Черкаси. Кривду пп. комісарів тому, що вона не через старшину сталася, пп. комісари самі пробачають, задля доброго спокою, для Бога і вітчини”. А що в очах наших пятнадцятьох стято за ту кривду нашу, то й инші, які знайдуться винні, нехай будуть також смертю покарані” 23). Бо то дійсно було так, що Хмельницький зараз велів 15 стяти за те розбиваннє річей.
“Нарешті (так декляровано полковникам): “Коли хочете (себ-то-коли годитесь на сі умови)-приїздіть до нашого обозу зложити присягу”.
З тим відправлено одного з послів, Саву Москаленка, з додатком від гегьмана Потоцкого, що він іде сам з військом, щоб відбірати присягу від війська Запорозького, як підданих королівських.
Так оповідає, в дуже лагідних тонах, як бачимо, анонімний обозовий дневник. Освєнцім, що розпоряджав, видко, й иншим матеріялом, представляє сю конференцію в менш іділічних подробицях:
“Коли прийшлось трактувати в наметі п. краківського, від пп. гетьманів, сенаторів і полковників, а також від ріжного товариства був великий натиск: великий крик піднесли на ті пункти, а особливо на таку зневагу наших комісарів: гетьман литовський і наш польний і все військо не хотіли позволяти. А коли пан краківський сказав тим козацьким послам сідати, відозвався гетьман польний: “Я вже наготовив палі, і на них вони сядуть, бо не гідні вони тут сидіти”. І так з тої угоди нічого. Прийшлося війську рушитися під Білу-Церкву. І коли вже стали коло міста, так що його видно було, прислав Хмельницький до пана краківського, запитуючи його, пощо він так близько приступив з військом, і заразом (заявив), що Запорозьке військо не хоче тих умов, а у всім хоче бути при пактах зборівських” 24).
