Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Не могла б я жити з людиною, яка любила іншу так, як ви. Для цього я надто горда. Ви мені вірите?
— Вірю.
— Припустімо. Якщо я сьогодні зачепила вас своїми жартами, то тільки тому, що зичу вам добра. Мені подобається ваше шаленство, і я хотіла б, аби ви були щасливі, тому кажу: викиньте з себе середньовічного трубадура, який в вас сидить, бо ми живемо в дев’ятнадцятому столітті, в якому жінки інакші, ніж ви собі їх уявляєте, про що знає кожен двадцятирічний юнак.
— Які ж вони?
— Гарні, милі, їм подобається водити вас за ніс, а люблять вони остільки, оскільки це дає їм приємність. На драматичне кохання жодна з них не погодиться, принаймні не кожна. Для цього їй повинні надокучити захоплення, а тоді вже вона погодиться иа драматичного коханця.
— Інакше кажучи, ви вважаєте, що й панна Ізабелла…
— Щодо панни Ізабелли, то я нічого не вважаю… — жваво запротестувала Вонсовська. — У неї є хороші нахили, і той, кого вона полюбить, буде щасливий. Але коли вона полюбить!.. Допоможіть мені сісти в сідло…
Вокульський підсадив її й сам сів на свого коня. Пані Вонсовська була роздратована. Якийсь час вона їхала попереду мовчки, потім обернулась і сказала:
— Останнє слово. Я знаю людей краще, ніж вам здається, і… боюсь вашого розчарування. Отож, якщо воно коли-небудь настане, пригадайте мою пораду: нічого не робіть під першим враженням, а переждіть. Багато явищ на перший погляд здаються гіршими, ніж вони є насправді.
— О сатано! — буркнув Вокульський. Все попливло у нього перед очима й почало набрякати кров’ю.
До самого дому ніхто з них не промовив більше ні слова. Повернувшись у Заславек, Вокульський пішов до господині.
— Я завтра виїжджаю, — сказав він їй. — А цукроварні будувати не раджу.
— Завтра? — повторила господиня. — А що ж буде з каменем?
— Я й хочу, якщо ви не заперечуєте, заїхати в Заслав.
Огляну камінь, а до того влаштую там ще одне діло.
— Ну, їдь з богом… робити тут тобі нічого. А в Варшаві заходь до мене. Я повернусь разом з графинею і з Ленцькими.
Увечері до Вокульського зайшов Охоцький.
— Що ви собі думаєте! — крикнув він, — Я хотів з вами багато про що поговорити… Але ви весь час були серед жіноцтва, а тепер виїжджаєте…
— Ви не любите жінок? — усміхнувся Вокульський. — Може, ви й маєте рацію!
— Не те що не люблю. Але з того часу, як я переконався, що великосвітські дами нічим не відрізняються від покоївок, я віддаю перевагу покоївкам. Баби — всі без винятку — дурні, навіть найрозумніші. Вчора, наприклад, я півгодини тлумачив Вонсовській, нащо потрібні керовані повітряні кулі. Говорив про зникнення кордонів, про братерство народів, про грандіозний прогрес цивілізації…
Вона так дивилась мені в очі, — голову дав би до пня, що все розуміє. А коли я скінчив, вона запитала: «Пане Охоцький, чому ви не женитесь?» Ви чули таке?! Звичайно, я ще півгодини пояснював їй, що й не подумаю женитись ні на панні Феліції, ні на панні Ізабеллі, ні навіть на ній.
На чорта мені жінка, яка крутитиметься по моїй лабораторії в сукні з довгим хвостом, витягатиме мене на прогулянки, візити, в театри… їй-богу, я не знаю жодної жінки, в товаристві якої не одурів би за півроку.
Він замовк і зібрався йти додому.
— Одне слово, — сказав Вокульський, — як повернетесь у Варшаву, зайдіть, будь ласка, до мене. Може, я скажу вам про один винахід, який справді відбере півжиття, але… сподобається вам.
— Повітряні кулі? — спитав Охоцький, і очі у нього запалали.
— Дещо ліпше. На добраніч!
Другого дня, перед полуднем, Вокульський попрощався з господинею і її гостями. Годин через дві він був уже в Заславі. Навідав ксьондза і сказав Венгелекові вбирагися в дорогу до Варшави. Покінчивши з цим ділом, він пішов до руїн замка.
На камені вже був вирізьблений замовлений ним вірш.
Вокульський кілька разів перечитав його і замислився над словами.
— А якщо ні? — шепнув він.
І його пойняв страшний розпач. В цю мить він прагнув тільки одного: аби земля розступилась під ним і поглинула його разом з цими руїнами, з цим каменем і написом на ньому…
Коли він повернувся в містечко, коні були вже нагодовані; коло брички стояв Венгелек з зеленим сундучком.
— А ти знаєш, коли повернешся назад? — спитав його Вокульський.
— Коли бог дасть, пане, — відповів Венгелек.
— Ну, то сідай.
Вокульський скочив на м’яке сидіння, і коні рушили.
Якась стара жінка, що стояла над шляхом, перехрестила їх на дорогу. Венгелек побачив її і скинув шапку.
— Щасти вам боже, матінко! — крикнув він з передка.
Розділ сьомий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Зараз маємо 1879 рік.
Якби я вірив в забобони, а головне — якби я не знав, що після найтяжчих часів настають кращі, боявся б я цього 1879 року. Бо коли минулий рік закінчився погано, то цей почався ще гірше.
Англія, наприклад, наприкінці минулого року вплуталась у війну з Афганістаном, і в грудні їй було там скрутно. Австрія мала багато клопоту з Боснією, а в Македонії спалахнуло повстання. В жовтні й листопаді відбулися замахи на іспанського короля Альфонса й на італійського — Умберто. Обидва залишились цілими. В жовтні також помер граф Юзеф Замойський, великий приятель Вокульського. Я навіть думаю, що його смерть добре-таки поплутала Стахові плани.
1879 рік тільки що почався, але хай йому грець!..
Англійці ще не виплутались з війни з Афганістаном, а вже почали другу в Африці, десь на Мисі Доброї Надії, з якимись зулусами. Тут у нас, в Європі, теж подія: ні більш, ні менш — в околицях Астрахані спалахнула чума і що не день може перекинутись до нас.
Що ми тільки маємо через ту чуму! Кого не зустрінеш, так і слухай: «Добре вам довозити ситчики з Москви! Побачите, що завезете з ними й чуму!» А скільки ми одержуємо анонімних листів, де нас лають на всі заставки!
Але мені здається, що пишуть їх насамперед купці — наші конкуренти та лодзінські фабриканти ситцю.
Вони втопили б нас у ложці води, хоч би й ніякої чуми не було. Звісно, що я навіть сотої частки тих лайок не переказую Вокульському; але думаю, що він сам чує та читає їх більше, ніж я., і Власне кажучи, я хотів описати неймовірну історію, а саме — кримінальну справу, яку баронеса Кшешовська порушила проти кого?.. Ніхто й не подумав би! Проти чудової, милої, чесної пані Гелени Ставської. Але мене пориває така лють, що я не можу зосередити думок. Тому поки що писатиму про щось інше.
Так от, баронеса порушила проти пані Ставської кримінальну справу про крадіжку!.. Пані Гелена і крадіжка!..
Звичайно, що ми вийшли з тієї брудної справи переможцями. Але чого це нам коштувало! Я, наприклад, їй-богу, не міг спати ночами цілих два місяці. А якщо тепер призвичаївся вечорами ходити в ресторацію на пиво, чого зі мною раніш ніколи ие бувало, і сиджу там до півночі, то тільки через те, що дуже мені прикро. Справді-бо, її, цю святу жінку, позивати за крадіжку!.. Для цього, бог свідок, треба бути такою пришелепуватою, як баронеса.
Зате ж вона, оте бабило, й заплатила нам десять тисяч карбованців. А якби від мене залежало, то я з неї вичавив би й сто тисяч. Нехай би плакала, нехай би казилась, нехай би навіть вмерла… Падлючна баба!
Але облишимо людську підлість, подумаємо про щось інше.
Власне кажучи, хто його знає, чи не був Стах мимовільною причиною нещастя пані Ставської; може, навіть, не так він, як я… Бо то ж я силоміць завів його до Ставської, щоб він не відвідував тієї потвори, пані баронеси, нарешті я писав до Вокульського в Париж, щоб він там зібрав відомості про Людвіка Ставського. Коротше кажучи, я і тільки я роздратував ту відьму Кшешовську. Ну, то я й одпокутував за це протягом цілих двох місяців!.. Нічого не вдієш. «Господи, якщо ти є, то спаси мою душу, коли вона в мене є», — казав один солдат часів французької революції. (Ой, як же я старіюсь, як старіюсь!.. Замість одразу взятись до діла, я балакаю, кручу, дляюсь… Хоч, їй-богу, зі мною щось неодмінно сталося б, аби я одразу почав писати про той огидний, той ганебний процес…)
