Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

Скажи завтра, щоб тобі осідлали коня та проїдься в поле і подивись — хоч сам, а хоч із Вонсовською… Вона жінка варта уваги, повір мені…

Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. «Нащо вона говорила про барона й Евеліну? — думав він. — Чи не була це осторога для мене?.. Старський, мабуть, залицяється не тільки до Евеліни. І що то було тоді в бричці? Ах, краще пустити собі кулю в лоб…»

Проте він одразу опам’ятався й почав міркувати: «В бричці мені або привиділось, або було насправді.

Якщо привиділось, то нащо ж мені даремно ганити невинну дівчину, а якщо було насправді… то не буду ж я змагатися з оперетковим баламутом і не жертвуватиму життям задля облудної жінки. Вона має право заводити романи, з ким хоче, але не має права ошукувати людини, єдиною провиною якої є те, що та людина її любить… Треба виїжджати з цієї Капуї [124] та братись до роботи. В лабораторії Гейста я заповню життя краще, ніж у салонах…»

Десь о десятій годині вечора до нього в кімнату увійшов страшенно змучений барон. Спочатку він сміявся і намагався говорити дотепи, але потім, задихаючись, упав на стілець і, насилу опанувавши себе, сказав:

— Ви знаєте, шановний пане Вокульський, мені часом здається — не з власного досвіду, бо моя наречена найшляхетніша істота… — проте мені часом здається, що жінки інколи нас обманюють…

— Так, інколи.

— Може, вони в цьому й не винні, але треба визнати, що вони інколи дозволяють, баламутити себе спритним інтриганам…

— Авжеж, дозволяють.

Барон так тремтів, що в нього аж зуби цокотіли.

— А чи не вважаєте ви, — спитав він, подумавши, — що цьому треба було б запобігти?..

— Яким чином?

— Хоч би таким, щоб не давати можливості жінкам близько знайомитись з інтриганами.

Вокульський зареготав.

— Жінку можна захистити від інтриганів, але чи можна захистити її від власних інстинктів?.. Що ви вдієте, коли той, кого ви вважаєте баламутом чи інтриганом, для неї — самець того самого виду, що й вона?

Поступово Вокульського поймав лютий гнів. Він ходив по кімнаті й говорив:

— Як боротись проти закону природи, згідно з яким сука, хоч би й найвищої породи, не піде за левом, а тільки за псом? Поставте перед нею цілий зоологічний сад з найблагороднішими тваринами, вона, однак, відмовиться від них задля кількох псів… І нічого дивного в цьому немає, бо вони належать до її виду.

— Отже, по-вашому, нема ніякої ради? — спитав барон.

— Зараз нема ніякої, а колись буде єдина: щирість в людських взаєминах і свобода вибору. Коли жінці не треба буде удавати закохану та кокетувати з усіма, вона одразу відхилить нелюбих і піде за тим, котрого сподобає.

Тоді не буде ні ошукуваних, ні ошуканців, взаємини стануть природними.

Коли барон пішов у свою кімнату, Вокульський ліг спати. Правда, він не спав цілу ніч, але на ранок до нього повернулась душевна рівновага. «Які я можу мати претензії до панни Ізабелли? — думав він. — Адже вона не казала, що любить мене; дала мені лише тінь надії, що це може коли-небудь статися.

Як я можу її винуватити, коли вона майже не знає мене?

І які дикі думки лізуть мені в голову… Старський?.. Але ж вона хоче посватати його з Вонсовською, то нащо ж би вона заводила з ним роман?.. Заславська любить панну Ізабеллу, сама мені про це казала, нарешті, запросила мене приїхати сюди… Я маю час. Познайомлюся з нею ближче, і якщо вона мене полюбить, то буду щасливий і спокійний. Якщо ні, то повернуся до Гейста. Про всяк випадок продам будинок і магазин і залишусь тільки в Спілці для торгівлі з Росією. За кілька років це даватиме мені тисяч по сто річного прибутку, а їй не загрожуватиме звання галантерейної купчихи».

Другого дня після сніданку Вокульський звелів осідлати коня й виїхав з двору, сказавши, що хоче оглянути околиці. Він несамохіть звернув на дорогу, якою вчора котився екіпаж панни Ізабелли і де, здавалось йому, ще видно сліди коліс… Потім, так само машинально, звернув у ліс, куди все товариство недавно їздило по гриби. Он у тому місці вона сміялась, тут розмовляла з ним, а тут оглядала околиці…

Підозріння, гнів — все погасло в ньому.

Замість них в серце йому тоненькою, мов сльоза, цівкою стала сочитись пекуча туга.

В’їхавши в ліс, він зліз з коня й повів його за повід.

Он де стежка, якою вони тоді йшли вдвох, але тепер вона здається якоюсь інакшою. Та частина лісу тоді нагадувала костьол, а тепер — нічогісінько такого не видно.

Навколо сіро й тихо. Чути тільки крякання ворон, що пролітають над лісом, та крик сполоханої білки, що видряпується на дерево й тоненько гавкає, як цуценя.

Вокульський дійшов до галявини, де вони тоді розмовляли з панною Ізабеллою; знайшов навіть стовбура, на якому вона сиділа. Все залишилось, як було, тільки її немає… На кущах ліщини починає жовкнути листя, з сосон, немов павутиння, звисає смуток… Такий невідчутний, а так його оповив! «Яка це дурниця, — думав він, — перебувати в залежності від одної людської істоти! Бо й справді я тільки для неї працював, про неї думав, нею живу. Навіть гірше — задля неї я покинув Гейста… Ну, а що доброго я знайшов би у Гейста? Був би в такій самій кабалі, як і тепер, тільки замість красуні жінки владарем моїм був би старий німець. І так само працював би, навіть тяжче, з тією тільки різницею, що тепер я працюю задля власного щастя, а тоді працював би задля щастя інших, а вони б тим часом розважалися б та кохалися моїм коштом.

Зрештою, чи маю я право нарікати? Рік тому я ледве насмілювався мріяти про панну Ізабеллу, а тепер я вже її знаю і навіть добиваюся взаємності… Та чи знаю ж я її по-справжньому? Вона — кожною своєю клітиною аристократка, то правда, але вона ще не розбирається в житті.

У неї поетична душа, чи мені так тільки здається. Вона, безумовно, кокетка, але й це минеться, коли мене покохає…

Словом, не так воно вже й погано, а через рік…»

Раптом кінь рвучко підняв голову й заіржав; в лісовій гущавині на відповідь йому також залунало іржання й тупіт. Незабаром в кінці доріжки з’явилась амазонка, в якій Вокульський впізнав пані Вонсовську.

— Агей!.. — закричала вона, сміючись, сплигнула з коня й віддала поводи Вокульському. — Прив’яжіть коня…

Ах, як я вже вас знаю! Годину тому питаю господиню: «Де Вокульський?» — «Поїхав у поле оглядати місце, де б можна будувати цукровий завод». «Якраз! — думаю. — Він поїхав у ліс мріяти». Я сказала осідлати для себе коня, і от знаходжу вас на цьому стовбурі, замріяного… Ха-ха-ха!..

— Невже це так смішно?

— Ні, не смішно, але, — як би це сказати?.. — несподівано. Я уявляла вас зовсім інакше. Коли мені сказали, що ви купець, який до того ж швидко нажив велике майно, я подумала: «Купець?.. Значить, він приїхав на село або шукати багатої нареченої, або витягнути у нашої господині грошей на яку-небудь аферу». В усякому разі, я вважала вас людиною холодною, розважливою, яка ходить по лісі й оцінює дерево, а на небо не дивиться, бо від цього немає ніякого зиску. Тим часом що ж я бачу?..

Мрійника, середньовічного трубадура, який утікає в ліс зітхати та відшукувати сліди її ніжок, які вона залишила минулого тижня! Вірного рицаря, який не на життя, а на смерть кохає одну-єдину жінку, а з іншими поводиться грубо й зухвало. Ах, пане Вокульський, як це цікаво… і несучасно!

— Ви вже скінчили? — холодно спитав Вокульський.

— Вже… Тепер ви берете слово?

— Ні, пані. Я пропоную вертатись додому.

Пані Вонсовська спалахнула, як півонія.

— Пробачте, — сказала вона, беручи свого коня за поводи. — Чи не думаєте ви, що я так говорю про вашу любов, аби самій вийти за вас заміж?.. Ви мовчите… Ну, то давайте говорити серйозно. Був момент, коли ви мені подобались; був — і вже минув. Але хоч би й не минув, хоч би я мала вмерти від любові до вас, чого напевне не станеться, бо я не втратила ні сну, ні апетиту, не віддалася б вам… чуєте… хоч би ви плазували коло моїх ніг!