Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
«Все зміниться», — подумав норвежець, відчуваючи, як наростає бажання поїхати в Норвегію і подивитись, як там справи. І чхати він хотів на довічне ув’язнення.
Японка лежала, не рухаючись. Сандерс -провів долонею по її спи¬ні, переконавшись, що вона жива; про це свідчив шалений жар, що плинув від тіла. Дівчина палала в гарячці.
Старий перевірив, чи удосталь в баку палива, виштовхав гумовий човен назад у річку і повів його до І Іуерто-Мал ьдонадо. Звідти спеці¬альним літаком Сатомі й Левка доправили до Ліми. Того ж дня — 1 ве¬ресня 2012-го — про знайд, що видерлись із джунглів, повідомили по¬сольства України, Японії і Сполучених Штатів*/Світова спільнота отримала підтвердження того, що Паїтіті існує...
Три ночі поспіль Тор Сандерс ночував одягнутий, сидячи на,стіль¬чику серед вітальні, стискаючи руками старезний дробовик, чекаючи, що з джунглів прийдуть ті, від кого втекли Левко і Сатомі |
:; Але ніхто не прийшов.
CLXXVIII
7 вересня 2012 року. 08:01 [UТС-5] Паїтіті
—Що робити з твоїми записами? — роздивляючись нігті, спитав рудий.
Сховаєш у джунглях. — Джейсон скидався на напівзогниле яблуко: ЩОКИ обвисли, ДОГЛЯД ПОТЬМЯНІВ,; зморшки поглибшали, і ста¬ли виразнішими, так наче вглибині накопився бруд. Обличчя нагаду* вало.стару потріскану маску. — Закопай. Тільки ж подалі відДаїтіті. — Чоловік зітхнув. — Зафіксуй координати, а... е... як усе уляжеться, я повернусь за ними.
—Можна спробувати вивезти, — не піднімаючи очей, запропо- новував червоноокий.
Х’юз-Коулман повільно похитав головою.
—Пізно... Без Віктора ми наче каліки на інвалідних візках. — Джейсон несподівано згадав Сьому. В очах спалахнули мутні вогни¬ки; в них не було ані волі до життя, ані тіні від звичної ексцентрично¬сті, лише злоба змішана з безмежним відчаєм. Вогні згасли швидше, ніж рудий устиг їх помітити. — Не хочу, щоб у когось із них у Пуер- то-Мальдонадо знайшли папери, що викликатимуть запитання.
За кілька кроків від них, навпроти дверей котеджу, поверх яких прибили дві широкі дошки, згуртувались рештки тих, хто протягом останніх років населяв Паїтіті: троє стрільців (Боб, Род і Роджер), лікар Мелл Барр і п’ятеро вчених. Останні виглядали перелякани¬ми — кожен з них розумів, що в нинішній ситуації є непотрібним баластом. Ближче до вертолітної площадки лежала чимала купа на¬плічників, коробки з камінням, ящики із золотом та різне споря¬дження. Поруч з кучугурою речей зі зв’язаними за спиною руками стояв Грем Келлі.
Рудий знизав плечима:
—Як знаєш.
—Коли все заспокоїться, я повернусь по них.
Криваво-червоні очі підскочили і вп’ялись у пом’яте обличчя сиво-чолого. В ту мить рудий усвідомив, що бачить Джейсона востаннє. Не-приємна млосна хвиля протнула його з голови до п’ят.
—Джейсоне...
—Йдіть. Вам уже час.
Стрільці переминались з ноги на ногу, спідлоба зиркаючи на боса. Ніхто не розумів мотивів його дій. Ситуація й без того кепська, а він вперто силкується зробити її ще гіршою.
—Джейсоне, це не останнє таке місце, — спробував рудий.
—Паїтіті було найбільшим. — Джейсон мимоволі здригнувся, усвідомивши, що став говорити про Твердиню в минулому часі.
—Так, воно найбільше, але не єдине, — повторив рудий, зробив¬ши наголос на словах «не єдине» і обвівши рукою рештки зруйнова¬ного табору. Все, що не могли забрати з собою, чоловіки потрощили.
Тепер уже Х’юз-Коулман знизав здоровим плечем, мовляв, тобі не зрозуміти. Раптово нахилившись, повернувши голову так, щоб його не чули вчені, він швидко заговорив:
—Розумників прибереш, щойно заховаєш аномальні зразки і зо¬лото. — Джейсон міг би перестріляти науковців зараз, але без них
стрільці не змогли б забрати все цінне. — Тіла розчленуй і розкидай по джунглях. Цього разу нам не потрібна зайва увага.
—А мулат?
Сивочолий вигнув ліву брову і подумав, перш ніж відповісти:
—Не чіпай. Я потім вирішу.
—Добре, Джейсоне.
—Рушайте. — Чоловік підійшов до стрільців і по черзі потиснув кожному руку. Вони мовчали, хмурячись від того самого огидного пе-редчуття, що хвилину тому облягло рудого.
—Босе, ви б пішли з нами... — Якби не хриплий голос, Род Холм- грен скидався б на малюка, котрий просить батька залишитися з ним у дитсадку .
—Не переймайся, Роде, я вас наздожену.
Усі знали, що це брехня. Вони йтимуть, замітаючи сліди, а в Пуер- то розділяться: хтось попрямує до Ліми, дехто подасться до Болівії, ре¬шта спробують злиняти через Бразилію. Якщо Джейсон не вирушить зараз, він їх нізащо не знайде. Зауваживши скептичний вираз на об¬личчі стрільця, чоловік поспішив додати:
—Якщо не наздожену, то побачимось у Niutoua1.
— Так! — Род зрадів, СХОПИВШИСЯ за запропоновану Джейсоном ідею. — Побачимось на острові!
Роджер Зорн і Боб Марґоліс допомагали вченим надягти на спину рюкзаки й коробки. Хтось спробував висловити незадоволення, але його миттю примусили заткнутись, гепнувши кулаком у зуби. Ґрему довірили нести чорний мішок із золотими виробами з підземелля.
За хвилину кавалькада витягнулась вервечкою в напрямку входу в підземелля. Род йшов першим, за ним тюпачили науковці (горбля¬чись від незвичної ноші) й мулат, замикали колону Боб з Роджером.
Рудий затримався біля Джейсона. Х’юз-Колуман задумливо тер пальцями пов’язку на плечі. Секунд тридцять обоє мовчали, а тоді си-вочолий озвався:
—Ти коли востаннє зв’язувався з Лімою?
—Вчора ввечері. 211-й Escuadron Aereo три дні назад передисло-кували з Арекіпи в Пуерто-Мальдонадо. Я стримував їх, скільки міг, але більше вони не чекатимуть. Навіть якби ми засипали золотом усе командування 3-го авіаційного крила, 211-й раніше чи пізніше виру¬шить у сельву... Українець і японка здійняли забагато галасу.
1. Невелике поселення на півночі острова Тонгатапу в архіпелазі Тонга, Тихий оке¬ан. — Прим. ред.
Що за 211-й? -.насправді Джейсона де не цікавило, він лиш хотів потягнути час. Рудий лише здогадувався, а от Джейсон точно знав, що вони розмовляють востаннє.
—Два, Мі-35П» І щонайменше шестеро «МІ-25Д» у повній бо¬йовій. готовності.
—Зрозуміло... — безбарвно витиснув Х’юз-Коулман.
—Є ще дещо, — Рудоволосий невдоволено вигнув брови, — Хо¬дять чутки, нібито до узбережжя Перу з Сан-Дієго вирушив амери¬канський авіаносець. .
—Що?! — Цього разу зацікавленість була щирою.
—Може, неправда. А Може, це через мулата. — Рудий кивнув, услід колоні, вказуючи на Ґрема Келлі. — Інформатор повідомив, що твої співвітчизники самі захотіли втр^итись. Урщ Пфу видав фор¬мальний запит про допомогу в операції, і ось — US Navy на всіх па¬рах мчить сюди.
— Через мулата? Слати сюди.цілий авіаносець? Маячня! Він ли: ше прикриття... Щось пронюхали... — процідив Джейсон. Губи вима¬лювали злорадну усмішку. — Дзуськи вам! — Він різко повернув під¬боріддя до співрозмовника: — ,^/іе що вони зможуть зробити зі своїм сраним авіаносцем? Звідси до узбережжя п’ять сотень кілометрів, між нами Анди... вони не дістануть мене, вони не зможуть сюди висадитись!
—Не знаю... Я пе.реповів тобі все, що. зміг довідатись. Ти просто мусиш.усвідомити, що над Твердинею збираються недобрі хмари. Хай що ти там задумав, завершуй свої справи і вшивайся звідціля.
— Я,встигну. — Посмішка, згасла, Джейсон наче просів. Голова поникла, що надавало йому вигляду згорбленого старця. smj Це не за – йме багато часу. ...
Рудий знов відчув.укол під серцем. Якщо ця таємнича «справа » займе так мало часу, то чому, не було зробити її давно І піти разом з усіма?
—Ти ж не будеш... — Рудоволосий нарешті відважився спитати напряму, але Х’юз-Коулман обірвав його.
Прощавай, — не дивлячись у вічі, простягнув руку.
Рудий потиснув долоню. .
—Удачі тобі, Джейсоне. — Він хотів додати «До зустрічі!», але биріцшв Не КрИВИТИ:СЄрЦЄМ, ніякої зустрічі не буде, і підтюпцем побіг навздогінза кавалькадою.
Джейсон стояв і довго дивився їм услід. Потому підійшов до кром¬ки горішньої тераси і спостерігав, як десятеро навантажених важен¬ною. ношею чоловіків виходять з Твердині й зникають у джунглях.
