Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Так, у них. Завдяки їй їх легко простежити, хоч вони й повертають у протилежний бік. Щойно ти її знайдеш, вона вже світить, не згасаючи, як лампа в шурфі.

— Рея досі її володарка?

— Гадаю, так. Відчувати її жахливо.

— Джонас боїться нас, — сказав Роланд. — Чекає на підкріплення. Правильно, так і має бути. Він нас боїться. — Роланд не усвідомлював, що в своєму припущенні він водночас і правий, і катастрофічно помиляється. Не усвідомлював, що вперше, відколи вони залишили Ґілеад, ним оволоділа підліткова самовпевненість.

— Що нам робити? — спитав Алан.

— Сидіти тут. Слухати. Чекати. Якщо вони їдуть до Скелі Вішальників, то повезуть кулю цим шляхом. Нікуди вони не подінуться.

— А Сюзен? — спитав Катберт. — Сюзен і Шимі? Як щодо них? Як ми знатимемо, що з ними все гаразд?

— Мабуть, не знатимемо. — Роланд сів по-турецькому, поклавши Вітрові поводи на коліна. — Але Джонас і його люди невдовзі повернуться. А коли це станеться, ми зробимо те, що маємо зробити.

Сюзен не хотіла спати в приміщенні. Без Роланда хатина здавалася їй якоюсь дивною. Шимі скрутився під старими шкурами в кутку, а вона взяла ковдри й вийшла надвір. Трохи посиділа на ґанку, споглядаючи зорі і по-своєму, як уміла, молячись за Роланда. Коли на душі трохи полегшало, вона лягла на одну ковдру і натягнула на себе другу. Здавалося, відколи її розбудила Марія, минула ціла вічність, тож розкотисте хропіння, що долинало з хатини, не завадило Сюзен заснути. Вона спала, підклавши руку під голову, і не прокинулася навіть тоді, коли за двадцять хвилин з хатини вийшов Шимі. Він сонно кліпнув на неї і пішов у траву помочитися. Єдиним, хто помітив Шимі, був Капризний. Мул витяг довгасту морду і, коли хлопець проходив повз, спробував куснути Шимі за зад. Не розплющуючи очей, Шимі відштовхнув його писок. Усі фокуси мула він добре знав.

Сюзен снився вербовий гай — ведмедики, пташки, рибки і зайченятка. Однак прокинулася вона не тому, що, справивши нужду, повернувся Шимі, а від того, що холодний сталевий круг вп’явся в її шию. Гучне клацання, що пролунало слідом за цим, вона після стрілянини в офісі шерифа впізнала одразу: зведення курка. Сон про вербовий гай розвіявся.

— Засяй, промінчик сонця, — сказав чийсь голос. Її свідомість, збентежена й напівсонна, спробувала було повірити в те, що це вчорашній день і Марія будить її, щоб вона тікала з Будинку-на-набережній, поки той, хто вбив мера Торіна й канцлера Раймера, не повернувся й по її душу.

Але даремно. В очі не вдарило світло пізнього ранку. Була п’ята година, ледь благословлялося на світ. Голос був чоловічий, а не жіночий. І не рука торсала її за плече, а револьвер приставляли до шиї.

Вона подивилася вгору і побачила вузьке зморшкувате обличчя, обрамлене білим волоссям. Губи тонкі й ледь помітні, наче шрам. Очі світло-блакитні, як у Роланда. Елдред Джонас. Чоловік, що стояв поряд із ним, за кращих часів не раз виставляв її татові випивку. Геш Ренфру. Третій, із ка-тету Джонаса, пірнув у двері хатини. У неї все похололо всередині — охопив страх не лише за себе, але й за Шимі. Хлопчик міг навіть не збагнути, що відбувається. «Тут двоє з трьох чоловіків, які хотіли його вбити, — подумала вона. — Принаймні це він зрозуміє».

— Ось і наше сонечко прокинулося, — фальшиво-привітним тоном сказав Джонас, дивлячись, як вона кліпає очима, проганяючи сон. — Чудово! Такій вродливій сей не можна спати надворі самій. Але не хвилюйся, я доправлю тебе туди, де тобі саме місце.

Він скинув поглядом на рудоголового в плащі, котрий саме виходив із хатини. Сам.

— Що там, Клаю? Хтось є?

Рейнолдз похитав головою.

— Ще не повернулися, мабуть.

«Шимі, — подумала Сюзен. — Де ти, Шимі?»

Джонас торкнувся рукою її груді.

— Яка ніжна і пружна. Не дивно, що ти подобаєшся Деаборну.

— Забери від мене свою брудну мічену лапу, паскуднику.

Посміхнувшись, Джонас послухався. Повернув голову і поглянув на мула.

— Цей мул належить моїй добрій подрузі Корал. То ти до всього ще й крадійка худоби? Ганьба, ганьба молодому поколінню. Ви теж так вважаєте, сей Ренфру?

Але давній товариш її тата промовчав. Його обличчя нічого не виражало, і Сюзен подумала, що йому, напевне, трохи соромно за свою присутність у цьому місці.

Джонас повернувся до неї, скрививши губами щось на кшталт доброзичливої усмішки.

— Ну, гадаю, після вбивства крадіжка видається дитячою забавкою, ге?

Вона промовчала. Тільки дивилася, як Джонас гладить морду Капризного.

— Що ж вони таке тягнули, ті хлопці, що їм знадобився мул?

— Савани поховальні, — заціпенілими губами промовила вона. — Для тебе і всіх твоїх друзяк. Важезний був вантаж, бідна тварина ледь спину не підвередила.

— У тому краю, звідки я родом, ходить у народі один вислів, — не перестаючи всміхатися, сказав Джонас. — Розумні дівчата потрапляють до пекла. Чула такий? — Він і далі гладив мула. Капризному подобалися ці пестощі, він навіть витяг шию і заплющив очі від насолоди. — А тобі не спадало на думку, що хлопці, які розвантажують в’ючака й ділять між собою те, що він віз, зазвичай не повертаються?

Сюзен не відповіла.

— Тебе залишили з носом, сонце. Тих, кого швидко трахають, швидко й забувають. Мені шкода. Ти знаєш, куди вони поїхали?

— Так, — тихо, майже пошепки, сказала вона.

Джонас просяяв.

— Якщо скажеш, полегшиш собі долю. Правда ж, Ренфру?

— Еге ж, — сказав Ренфру. — Вони зрадники, Сюзен, їх підіслав Фарсон. Якщо ти знаєш, де вони чи що замишляють, скажи нам.

Не відводячи погляду від Джонаса, Сюзен сказала:

— Підійди ближче. — Занімілі губи не хотіли ворушитися, і фраза прозвучала як «Ііди ижче». Втім, Джонас зрозумів і, витягнувши шию, нахилився, від чого став схожим на мула Капризного. Щойно він наблизився, Сюзен плюнула йому в обличчя.

Джонас відсахнувся, скривившись від здивування й огиди.

— СУКА! — закричав він і навідліг ударив її по щоці. Удар був таким сильним, що Сюзен упала. Вона розтяглася на землі, в очах потемніло. Права щока почала швидко розпухати, як повітряна кулька, і дівчина подумала: «Якби він ударив трохи нижче, то зламав би мені шию. Може, це було б і на краще». Рукою вона стерла кров, що потекла з правої ніздрі.

Джонас повернувся до Ренфру, який зробив було крок уперед, щоб допомогти, а тоді нерішуче зупинився.

— Посади її на коня і зв’яжи руки попереду. Міцно зв’яжи. — Він подивився на Сюзен зверху вниз і копнув її ногою в плече, та так сильно, що вона відкотилася в бік хижі. — Плювати на мене надумала? Плювати на Елдреда Джонаса, суко?

Рейнолдз уже простягав йому носовичка. Узявши його, Джонас стер слину з обличчя, потім присів коло Сюзен навпочіпки і ретельно витер носовичок об її волосся. А тоді за волосся ж поставив на ноги. Сльози болю навернулися їй на очі, проте вона не зронила ні звуку.

— Можливо, я більше ніколи в житті не побачу твого друга, мила Сью з ніжними грудками, але ж у мене є ти, чи не так? Так. І якщо Деаборн нам надокучатиме, я відіграюся на тобі. І дам Деаборнові знати про це. Навіть не сумнівайся.

Його посмішка зів’яла, і він несподівано штурхонув її, від чого вона знову мало не розтяглася на землі.

— А тепер залазь на коня і зроби це раніше, ніж я вирішу розмалювати твою пику ножем.

Сховавшись у траві, Шимі, тихо плачучи, з жахом спостерігав за всім, що відбувалося: як Сюзен плюнула в обличчя поганого мисливця за трунами і як той сильно вдарив її, мало не вбив. Цієї миті він ладен був вибігти зі сховку, проте щось (можливо, голос його друга Артура Гіта) підказало йому не робити цього, бо Сюзен він би не допоміг, а собі напевно підписав би смертний вирок.

Він дивився, як Сюзен сідала на коня. Один із чоловіків, не мисливець за трунами, а великий землевласник, якого Шимі час від часу бачив у «Раю для подорожніх», хотів підсадити її, але Сюзен відштовхнула його ногою. Почервонівши, чоловік відступив.