Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Скільки з них озброєні?

— Револьверами? Може, половина. Вони відстануть од нас не більше ніж на годину.

— Добре. — Принаймні тили в них були прикриті. Хоч це тішило. Він уже не міг дочекатися, коли нарешті позбудеться тієї триклятої кулі.

«Невже? — прошепотів хитрий, напівбожевільний голос десь із найтемніших глибин душі. — Справді не можеш?»

Джонас не звертав на голос уваги, тож через деякий час той замовк. А ще за півгодини вони звернули зі шляху на Крутояр. Лише кілька миль відділяло їх від Поганої Трави, що срібним морем хвилювала на вітрі.

Приблизно о тій самій порі, коли Джонас із супутниками спускалися Крутояром, Роланд, Катберт і Алан сідали на коней. Сюзен і Шимі, тримаючись за руки, стояли в дверях хатини і спостерігали за ними з серйозними обличчями.

— Коли ми підірвемо цистерни, ви почуєте вибухи і відчуєте запах диму, — проінструктував їх Роланд. — Хоч вітер віє і не в цей бік, ви все одно відчуєте дим. А потім, не пізніше ніж за годину, дим з’явиться знову. Там. — Він показав рукою, де саме. — Займеться гілля перед входом до каньйону.

— А якщо ми не відчуємо диму?

— Тоді їдьте на захід. Але дим буде, Сью. Клянуся тобі, буде.

Вона підійшла до нього, поклала руки йому на стегно і в світлі пізнього місяця подивилася вгору, на його обличчя. Він нахилився, лагідно притримав її потилицю і поцілував в губи.

— Простуй своїм шляхом у безпеці, — сказала Сюзен, відступаючи назад.

— Еге ж, — несподівано озвався Шимі. — Тримайтеся і не сходьте зі шляху, всі троє. — Він теж вийшов уперед і несміливо торкнувся Катбертового чобота.

Нахилившись, Катберт потис Шимі руку.

— Подбай про неї, друзяко.

Шимі поважно кивнув.

— Обов’язково.

— Їдьмо, — сказав Роланд, відчуваючи, що от-от розплачеться, якщо не перестане дивитися на її звернуте вгору до нього обличчя. — Вперед.

Вони повільно рушили дорогою. Поки трава не зімкнулася за їхніми спинами, відрізаючи від них хатину, він озирнувся востаннє.

— Сюзен, я кохаю тебе.

Вона чарівливо всміхнулася йому. І мовила:

— Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка.

Наступного разу Роландові судилося побачити її вже в магічному кристалі.

На заході від Поганої Трави Роланд і його друзі побачили пронизливо-самотню красу. Вітер здіймав над камінно-твердою пустелею величезні простирадла піску, а місячне сяйво перетворювало їх на фантомів, що змагалися в спортивній ході. Часом Скелю Вішальників було видно на відстані двох коліс, а вхід до каньйону — ще на два колеса далі. А потім вони враз зникали з поля зору, сховавшись за хмарою куряви. За спинами шелестіла й співала висока трава.

— Як ви? — спитав Роланд у друзів. — Усе нормально?

Обидва кивнули.

— Думаю, стрілянина буде чимала.

— Ми пам’ятатимемо лиця наших батьків, — відказав Катберт.

— Так, — з дещо відсутнім виразом обличчя погодився Роланд. — Дуже добре пам’ятатимемо. — Він випростався в сідлі. — Вітер — наш союзник, а не їхній. Хоч це добре. Ми почуємо, коли вони під’їжджатимуть. Треба оцінити величину загону. Згода?

Вони знову кивнули.

— Якщо Джонас досі не втратив упевненості в своїх силах, він скоро з’явиться, з купкою головорізів, яких зможе назбирати за такий короткий час. І в нього буде з собою куля. Тож ми нападемо на них із засідки, вб’ємо всіх і заберемо чародійську веселку.

Алан і Катберт мовчки слухали. Вітер налітав поривами, тож Роландові доводилося притримувати капелюха рукою, щоб його не зірвало з голови.

— А якщо він боїться, що ми ще завдамо йому клопоту, то поїде пізніше, в супроводі більшого числа вершників. У такому разі ми їх пропустимо… а потім, якщо вітер не відмовиться бути нашим другом, впадемо їм на хвіст.

Катберт заусміхався.

— О Роланде, — сказав він. — Твій батько пишався б тобою. Тобі лише чотирнадцять, а ти вже підступний, як сам диявол!

— Наступного місяця буде п’ятнадцять, — серйозно відповів Роланд. — Якщо ми вчинимо так, то зможемо знищити вершників, що прикривають тили. Пильнуйте за моїми сигналами, гаразд?

— Ми поїдемо до Скелі Вішальників у складі їхнього загону? — спитав Алан. Він завжди на крок чи два відставав від Катберта в кмітливості, проте Роланд не мав нічого проти. Часом надійність була кращою за метикуватість. — Я правильно зрозумів?

— Як карта ляже.

— Якщо рожева куля у них, то можна лише сподіватися на те, що вона нас не викаже, — промовив Алан.

В Катбертових очах з’явився здивований вираз. Роланд закусив губу й подумав, що часом Алан буває дуже тямущим. Авжеж, бо ця неприємна думка першому спала Аланові, а не Берту… і не самому Роланду.

— Цього ранку нам є на що покладати великі надії, але діяти ми будемо поступово.

Вони злізли з коней і посідали коло них на землю на межі поля. Майже не розмовляли. Роланд спостерігав, як ганяються одна за одною сріблясті хмарки куряви в пустелі, й думав про Сюзен. Він уявляв, як вони одружаться і житимуть десь у маєтку на півдні Ґілеаду. На той час Фарсон уже зазнає поразки, дивний занепад світу припиниться (його дитяче «я» вірило, що кінець Джона Фарсона якимось магічним чином просто покладе край цьому неприємному явищу) і його стрілецтво теж скінчиться. Менше року минуло, відколи він здобув право носити на стегнах шестизарядні револьвери — і великі револьвери батька, коли Стівен Дескейн вирішить передати їх синові, — але він уже втомився від них. Поцілунки Сюзен пом’якшували його серце і надихали на краще. Ці поцілунки говорили про те, що він може жити інакше. Краще. У цьому новому житті буде домівка, дітлахи і…

— Вони їдуть, — вирвав його з глибокої задуми голос Алана.

Стрілець підвівся, тримаючи в кулаці Вітрові поводи. Катберт став поряд, напружено чекаючи.

— Їх багато чи мало? Ти відчуваєш?

Алан дивився на південний схід, тримаючи руки піднятими долонями вгору. Понад його плечем Роланд бачив Стару Зорю, що вже спускалася за обрій. До світанку лишалася якась година.

— Поки що не можу сказати, — відповів Алан.

— А хоч про кулю можеш…

— Ні. Цить, Роланде, дай послухати!

Роланд і Катберт тривожно спостерігали за Аланом, водночас силкуючись почути цокіт кінських копит, скрип коліс чи гомін людей, який доносив би вітер. Час тягнувся нескінченно. Зі зникненням з небосхилу Старої Зорі й наближенням ранку вітер не вщух, а навпаки, подужчав. Роланд глянув на Катберта, котрий дістав рогатку і нервово смикав за джгут. Берт стенув плечем.

— Загін маленький, — зненацька озвався Алан. — Хтось із вас його відчуває?

Його друзі лише похитали головами.

— Не більше десяти, можливо, лише шестеро.

— О Боги! — пробурмотів Роланд і погрозив небу кулаком. — А куля?

— Я її не відчуваю, — голос Алана звучав немов уві сні. — Але вона з ними, правда ж?

Роланд теж так вважав. Шестеро чи семеро людей, і кристал з ними. Чудово.

— Готуйтеся, хлопці, — сказав він. — Ми заскочимо їх зненацька.

Джонасів загін доволі швидко просувався Крутояром униз і заглибився в Погану Траву. Провідні зорі чітко вирізнялися в осінньому небі. Ренфру знав їх усі. Щодвадцять хвилин він зупиняв загін, щоб перевірити відстань між тими двома, які він називав Близнюками. Джонас ані на мить не сумнівався, що старий ковбой виведе їх з високої трави прямісінько на Скелю Вішальників.

Але потім, приблизно за годину після того, як вони за'іхали в Погану Траву, з ним порівнявся Квінт.

— З вами хоче поговорити стара, сей. Каже, що це важливо.

— Що, зараз? — насупився Джонас.

— Еге ж, — Квінт стишив голос. — Куля в неї на руках уся світиться.

— Та невже? Слухай сюди, Квінте. Я подивлюся, що до чого, а ти поки що склади компанію моїм старим фронтовим друзям. — Він осадив коня і чекав, поки чорний візок під’їде ближче. Рея підвела від кулі обличчя, яке омивало рожеве сяйво, й глянула на нього, і на якусь мить Джонасові здалося, що це молоденька дівчина.