Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

«Не сердь їх, Сюзен, — подумки благав Шимі. — О боги, не роби цього, вони знов тебе битимуть! Ох, біднесенька! У тебе кров з носа юшить!»

— Маєш останній шанс, — сказав їй Джонас. — Де вони і що збираються робити?

— Іди до дідька, — відповіла вона.

Вузька зміїна посмішка з’явилася на його вустах.

— Поки я туди дійду, ти вже будеш там. — Він повернувся до іншого мисливця: — Ти все обшукав?

— Що б там у них не було, вони забрали це з собою, — відповів рудий. — Єдине, що залишилося, — Деаборнова підстилка.

Залізаючи на свого коня, Джонас голосно зловтішно розреготався.

— Поїхали, — сказав він. — Покатаємося.

І вони рушили в глиб Поганої Трави. Вона зімкнулася за їхніми спинами, наче їх ніколи там і не було… от тільки Сюзен забрали з собою і Капризного теж. Великий землевласник, що їхав поряд із Сюзен, вів на поводі мула.

Упевнившись, що вони не повернуться, Шимі повільно побрів на відкриту місцину перед хатою, дорогою застібаючи ґудзик на штанях. Він звернув погляд спершу в бік, куди попрямували Роланд із друзями, а тоді у той, куди повезли Сюзен. Який шлях обрати?

Після хвилинних роздумів збагнув, що вибору немає. Трава була шорсткою і пружною. Стежка, якою поїхали Роланд, Алан і старий-добрий Артур Гіт (так Шимі називав його подумки), вже зникла. Але та, якою викрадачі повезли Сюзен, ще була прим’ята і чітко видніла. І, можливо, якби він пішов слідом за нею, то зміг би бодай щось для неї зробити. Хоч чимось допомогти.

Попервах Шимі йшов кроком, але потім, коли страх від того, що вони можуть повернути назад і впіймати його, помалу почав відпускати, перейшов на біг підтюпцем. Більшу частину того дня він провів, простуючи слідом.

На світанку Катберт (котрий і за звичайних обставин не вирізнявся спокійним темпераментом) почав дедалі більше нетерпеливитися. Настали Жнива, а ми сидимо тут із нагостреними ножами і нам нема чого вирізьблювати.

Двічі він спитав Алана, що той «чує». Вперше Алан лише щось пробурчав. Удруге спитав, якої відповіді сподівається Берт, без угаву базікаючи в нього над вухом.

Два питання з інтервалом у чверть години Катберт не вважав базіканням, тож відійшов убік і похмуро всівся перед своїм конем.

— Очікування, — сказав Катберт. — На нього ми змарнували більшість часу, який провели в Меджисі. Чекати мені вдається найгірше.

— Чекати лишилося недовго, — запевнив Роланд.

Джонасів загін прибув до місця, де загін Френа Ленґіла став табором за годину до сходу сонця. Джонас задоволено відзначив, що Квінт, Рея і ковбої Ренфру вже були на місці й сьорбали ранкову каву.

Ленґіл вийшов їм назустріч, помітив Сюзен, яка їхала на коні, тримаючи поперед себе зв’язані руки, і відступив на крок назад, наче сподівався знайти куточок, де можна було б сховатися. Проте сховків тут не було, тож він просто став на місці, хоч вираз його обличчя свідчив про те, що йому це не надто до вподоби.

Коліньми Сюзен підштовхнула коня вперед, а коли Рейнолдз спробував ухопити її за плече, вона тимчасово уникла його, повівши плечем убік.

— Ба, Френ Ленґіл! Не сподівалася тебе тут зустріти!

— Сюзен, мені шкода бачити тебе в такому вигляді, — сказав Ленґіл. Рум’янець все ближче підбирався до його чола, як хвиля — до хвилерізу. — Ти потрапила в погану компанію, дівчинко… а розплачуватися за це, очевидно, доведеться тобі самій.

Сюзен розсміялася.

— Погана компанія? Авжеж. Кому, як не тобі, про це знати, Френе.

Він відвернувся, неповороткий і скутий від збентеження. Раптом Сюзен підняла ногу і, поки ніхто не встиг її зупинити, дала йому копняка точнісінько поміж лопаток. Він упав на живіт, округливши від шоку й подиву очі.

— Ах ти ж паскудо! — закричав Ренфру і вдарив її по голові зліва. Пізніше, коли свідомість Сюзен прояснилася й вона була спроможна думати, вона вирішила, що цей удар принаймні трохи врівноважив ситуацію. Вона гойднулася в сідлі, проте спромоглася втриматися і не впасти. На Ренфру вона навіть не глянула: її погляд був прикутий до Ленґіла, котрий уже спромігся зіп’ястися навкарачки. Вираз обличчя в нього був вражений до глибини душі.

— Ти вбив мого батька! — закричала йому Сюзен. — Вбив мого тата, боягузе! — Вона перевела погляд на землевласників і ковбоїв, що тепер усі дивилися на них. — Ось він, Френ Ленґіл, голова Асоціації конярів, низький, гидкий і підлий боягуз! Гидкий, як койотяче лайно! Гидкий, як…

— Годі вже, — сказав Джонас, з неприхованою цікавістю спостерігаючи, як Ленґіл, підібгавши хвоста, тікає до своїх людей. Так, це принижена втеча з опущеними плечима, вдоволено відзначила про себе Сюзен. Рея захихотіла, хитаючись з боку в бік. Звук її сміху нагадував шкряботіння нігтів об грифельну дошку. Зачувши цей сміх, Сюзен була вражена, проте присутність Реї в цій компанії анітрохи її не здивувала.

— Для нього не досить, — сказала вона, переводячи з Ленґіла на Джонаса погляд, у якому було стільки презирства, що в ньому можна було втопитися. — Він заслуговує чути це довіку.

— Можливо. Але ви, леді-сей, непогано впоралися за той час, що був у вашому розпорядженні. Мало хто зміг би вас перевершити. Послухайте відьмин сміх! Як сіль на його рани… але невдовзі ми її заткнемо. — Він повернув голову: — Клаю!

Рейнолдз під’їхав до нього.

— Відвезеш це сонечко до Будинку-на-набережній?

— Авжеж. — Рейнолдзові ледве вдалося приховати полегшення від того, що його відсилають на схід, а не на захід. У нього з’явилося погане передчуття щодо Скелі Вішальників, Латіґо, цистерн із нафтою… щодо всієї тієї катавасії. — Зараз?

— Ще хвилину зачекаємо, — відповів Джонас. — Можливо, на наших очах розіграється драма вбивства. Хтозна? Проте саме заради питань, що потребують відповідей, варто вставати вранці з ліжка. Навіть якщо твоя нога ниє, наче гнилий зуб. Як ти гадаєш?

— Не знаю, Елдреде.

— Сей Ренфру, нагляньте трохи за нашим сонечком. Мені тут треба забрати одну річ для її власника.

Його голос було добре чути (він про це подбав), тож Реїн сміх обірвався, наче його перерізали в її горлі гострим гачкуватим ножем. Усміхаючись, Джонас спрямував свого коня до чорного візка, на боках якого тіснилися виведені золотом рунічні символи. Рейнолдз на коні супроводжував його ліворуч, і Джонас радше відчув, ніж побачив, що по праву руку від нього Діпейп. Рой таки молодчина. Трохи недоумкуватий, але часом він без слів розумів, що треба робити.

З кожним кроком Джонасового коня Рея все більше зіщулювалася у своєму візку. Її очиці забігали в глибоких проваллях очниць, шукаючи порятунку, якого не було.

— Не підходь до мене, згубо! — прокричала вона, затуляючись від нього однією рукою, а в другій стискаючи мішок із кристалом. — Не наближайся, бо я нашлю на тебе громовицю і вона вб’є тебе просто на коні! І твоїх друзяк-розбійників разом із тобою!

Джонасові здалося, що після цих слів Рой трохи завагався. Проте Клай, як і сам Джонас, не втратив рішучості. Він не сумнівався, що відьма володіє могутніми чарами… чи то пак колись володіла. Але то було ще до того, як у її житті з’явився зажерливий кристал.

— Віддай кулю мені, — сказав він, під’їхавши до її візка впритул і простягаючи руку. — Вона тобі не належить і ніколи не належала. Одного дня Добрий Чоловік обов’язково подякує тобі за те, що ти так добре дбала про його власність, але зараз ти маєш повернути її мені.

Відьма зчинила такий лемент, що дехто з ковбоїв впустив бляшані чашки з кавою і затулив вуха долонями. Водночас Рея намотала шворку мішка на руку і підняла його над головою. На його дні гойдалася, мов маятник, куля.

— Не віддам! — страшно завила вона. — Краще я розіб’ю його на друзки, ніж віддам такому, як ти!

Джонас сумнівався, що куля, випавши з її рук на утрамбований пружний килим Поганої Трави, розіб’ється. Та все одно, так чи інакше в нього не буде нагоди це перевірити.