Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Клаю, — сказав він. — Дістань револьвера.

Відьма так шалено зиркнула ліворуч, туди, де сидів на коні Клай, що Джонасові навіть не довелося перевіряти — він і так збагнув, що той виконав наказ.

— Рахую до трьох, — сказав Джонас. — Якщо на рахунок «три» вона не віддасть мені мішка, відстрель їй гидотну макітру.

— Добре.

— Один, — сказав Джонас, спостерігаючи, як на дні піднятого мішка гойдається маятник. Навіть крізь тканину він міг бачити, що кристал тьмяно світиться. — Два. Приємної подорожі до пекла, Реє, прощавай. Тр…

— Забирай! — вереснула вона, простягаючи йому мішок і затуляючи лице другою скоцюрбленою рукою. — На, вдавися! І будь проклятий так само, як була проклята я!

— Дякую, сей.

Він ухопив мішок під шворкою і смикнув до себе так сильно, що обідрав Реї кісточки пальців і зірвав ніготь. Відьма закричала від болю, проте Джонас цього навіть не почув. Його розум уже полонив кристал. Вперше за довгі роки роботи найманцем він забув про роботу, про всіх навколишніх і про сто тисяч інших речей, через які міг легко загинути. Йому до рук нарешті потрапив кристал, о всемогутні боги, він нарешті був у нього, чорт забирай!

«Моє!» — тільки й подумав він. Лише якимось дивом він втримався від спокуси розв’язати шворку на місці й встромити в мішок голову, як це робить кінь, щоб поїсти вівса. Але натомість двічі обв’язав шворку довкола луки сідла. Потім вдихнув настільки глибоко, наскільки зміг, і видихнув. Полегшало. Трохи.

— Рою.

— Еге, Джонасе.

«Добре буде забратися звідси», — вже не вперше подумав Джонас. Йому настобісіли ці селюки. Настобісіло їхнє «еге», дістало аж до печінок.

— Рою, цього разу ми дамо відьмі більшу фору. Якщо на рахунок «десять» вона не зникне з-перед моїх очей, дозволяю відстрелити їй зад. А тепер побачимо, чи вмієш ти рахувати. Я уважно слухаю, тому цифр не пропускай!

— Один, — радісно почав Діпейп. — Два. Три. Чотири.

Вивергаючи прокльони, Рея вхопила віжки і вйокнула на поні. Той прищулив вуха і так рвучко смикнувся з місця, що відьма звалилася з козел, гепнувшись на спину й задерши ноги. Над високими черевиками випирали білі кістляві щиколотки в розпарованих вовняних панчохах. Ковбої зареготали, та й Джонас не втримався від сміху. Кумедне було видовище: відьма лежить на спині й дриґає ніжками-сірниками в повітрі.

— П-п-п’ять, — від сміху Діпейп почав затинатися. — Ш-ш-шість!

З моторністю напівдохлої риби Рея вилізла назад на козла й обвела всіх присутніх важким презирливим поглядом.

— Проклинаю вас! — заверещала вона. Крик пронизав повітря й обірвав сміх на півноті. А візок уже котив до краю утоптаної галявини. — Усіх вас проклинаю! Тебе… і тебе… і тебе теж! — Останнім її скоцюрблений палець тицьнув у Джонаса. — Злодій! Мерзенний крадій!

«Можна подумати, кристал був твій, — подумав Джонас (хоча перше слово, яке спало на гадку йому самому, щойно скляна куля опинилася в нього, було „Моє!“). — Можна подумати, така дивовижна річ могла належати такій миршавій селючці, як ти».

Візок підстрибував на колесах, котячи в Погану Траву, поні, прищуливши вуха, швидко перебирав ногами. Верески старої правили ним краще, ніж будь-який батіг. Чорний візок занурився в зелень трави, змигнувши наостанок, неначе у фокусі штукаря, і зник з поля зору. Але ще довго над Поганою Травою розносилися Реїні прокльони: під Місяцем-Демоном вона накликала смерть на голови своїх кривдників.

— Їдь, — звелів Джонас Клаєві Рейнолдзу. — Відвези наше сонечко до Корал. Якщо раптом схочеш побавитися з нею в дорозі, то ні в чому собі не відмовляй. — Кажучи це, він скоса зиркнув на Сюзен, щоб пересвідчитися, що його слова мали належний ефект. Проте був розчарований. Вона заціпеніло дивилася поперед себе й не реагувала, так, ніби останній стусан Ренфру пошкодив їй мізки, принаймні, на короткий час. — А коли досхочу натішишся, обов’язково передай її Корал.

— Неодмінно. Переказати щось сей Торін?

— Скажи, хай потримає цю дівку десь у надійному місці, поки хтось не передасть їй моїх подальших розпоряджень.

А ще… можеш залишитися з нею. Тобто з Корал. Про цю нам тепер нема чого хвилюватися, а от Корал… Ти маєш супроводжувати її до Рітці. Слугувати їй ескортом.

Рейнолдз кивнув. Справи йшли в гору. Він поїде до Будинку-на-набережній і там побавиться з дівчинкою. Але дорогою — ні. Рейнолдз не хотів робити це під страхітливим Місяцем-Демоном, від якого було видно, як удень.

— Вперед. Рушайте.

Рейнолдз повіз її через галявину. Вхід у Погану Траву він обрав подалі від того місця, де зникла Рея. Сюзен їхала мовчки, нерухомим поглядом прикипівши до зв’язаних зап’ясть.

Джонас повернувся обличчям до свого загону.

— Троє жевжиків з Внутрішнього світу врятувалися з в’язниці за допомогою цієї малої сучки, — сказав він, показуючи на спину Сюзен, за якою ще не встигла зімкнутися висока трава.

Серед чоловіків пройшов тихий гомін. Про те, що «Вілл Деаборн» та його друзі вже на волі, вони знали, але те, що допомогла їм у цьому сей Дельґадо, виявилося новиною… і, можливо, на краще, що тієї миті Рейнолдз саме заводив її в Погану Траву й вона зникла з-перед їхніх очей.

— Але це пусте! — закричав Джонас, і їхні голови знову повернулися до нього. Крадькома він простягнув руку і погладив опуклість на дні мішка на шворці. Лише один доторк до кристала — і він відчув, що йому до снаги здійснити будь-який подвиг, навіть із зав’язаними за спиною руками.

— Не зважайте ні на неї, ні на них! — Він переводив погляд з Ленґіла на Кройдона і з Кройдона — на Брайана Гукі й Роя Діпейпа. — Нас майже сорок, а невдовзі ми приєднаємося до іншого загону, чисельністю сто п’ятдесят вояків. А хлопців лише троє, і їм навіть шістнадцяти років ще нема. Ви боїтеся трьох підлітків?

— Ні! — хором закричали чоловіки.

— Якщо ми надибаємо їх, діти мої, що ми з ними зробимо?

— ВБ’ЄМО! — Крик був такий гучний, що наполохав вороння, і воно знялося в ранкове небо, каркаючи від невдоволення, та полетіло шукати собі тихішої місцини.

Джонас був утішений. Його рука досі лежала на приємному горбочку кулі, й він відчував, як з кристала поволі перетікає в його тіло сила. «Рожева сила», — всміхаючись, подумав він.

— Їдьмо, хлопці. Я хочу дістатися цистерн у лісі на захід від Каньйону Петлі, перш ніж тутешній люд запалить своє святкове багаття.

Чорний Реїн візок мало не наїхав на Шимі, котрий причаївся у високій траві й намагався роздивитися, що діється на галявині. Щось бурмочучи й раз у раз викрикуючи прокльони, відьма промчала так близько повз нього, що він відчув кислий сморід її шкіри й немитого волосся. Якби вона глянула вниз, то неодмінно побачила б його і перетворила на пташку чи пухнастика-шалапута, а можливо, навіть комара.

Хлопець бачив, як Джонас передав Сюзен чоловікові в плащі, й поповз довкруж галявини. Він чув, як Джонас промовляв до чоловіків (багатьох із них Шимі знав особисто, і йому соромно було усвідомлювати, що так багато ковбоїв у Меджисі слухаються наказів тих поганих мисливців за трунами), але не звертав уваги на його слова. Коли вони посідали на коней, Шимі закляк на місці, перелякавшись, що вони поїдуть саме в той бік, де він переховувався. Проте вони обрали інший напрям — західний. Неначе помахом чарівної палички, галявина спорожніла… чи точніше було б сказати — знелюдніла. Капризного залишили напризволяще, і його повід волочився втоптаною травою. Капик провів поглядом вершників, один раз крикнув, наче посилав їх усіх до дідька, а потім повернувся і помітив Шимі, котрий спостерігав за ним з трави. Мул вітально стріпнув вухами і спробував вщипнути трохи трави. Але, скуштувавши, підвів голову і з докором закричав на Шимі по-віслючому, наче хотів сказати, що це хлопчик-наймит винен у тому, що трава погана.

Шимі задумливо дивився на Капризного, зважуючи, як легше пересуватися — верхи чи пішки. Так, авжеж… проте коли мул закричав удруге, Шимі передумав. Він міг виказати хлопця, невчасно попередивши про його наближення чоловіка, який кудись повіз Сюзен.