Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
В той час як одна група жерців ховала тіло побожного фараона, друга група, освітивши підземні покої, запросила живих на трапезу.
До трапезної зайшли: Рамзес XIII, цариця Нікотріс, верховні жерці Гергор, Мефрес і Сем та кільканадцять цивільних і військових сановників. Посеред кімнати стояли столи, заставлені стравами, вином і квітами, а під стіною сиділа вирізьблена з порфіру статуя померлого фараона. Здавалося, він дивиться на присутніх і з меланхолійним усміхом запрошує їх, щоб їли.
Трапеза почалася священним танцем, який супроводився співом однієї з верховних жриць:
«О, ловіть дні щастя, бо життя триває лише одну мить, пізнавайте щастя, бо як зійдете в могилу, спочинете там навіки, і дні ваші тягтимуться безконечно!..»
Після жриці виступив пророк і під супровід арф заговорив співучим голосом:
«Світ — це постійна зміна і постійне відновлення. Мудрий це уклад долі, гідна подиву ухвала Осіріса, що в міру того як тіло з бігом часу руйнується й гине, на зміну йому приходять інші тіла…
Фараони, ці боги, які були до нас, спочивають у своїх пірамідах; мумії і двійники їхні збереглися. А палаци, які вони збудували, вже не стоять на давніх місцях, немає їх зовсім…
Отже, не впадай у розпач, а віддайся своїм жаданням і щастю і не край свого серця, аж поки не прийде той день, коли ти будеш благати, а Осіріс, бог, серце якого вже не б’ється, не схоче вислухати просьб і благань…
Жалі всього світу не повернуть щастя тому, хто лежить в могилі; отже, лови дні щастя й не лінуйся втішатись. Воістину, нема людини, яка могла б забрати з собою добро своє на той світ; воістину, нема людини, яка пішла б туди і повернулась!..»
Трапеза скінчилася, і достойне зібрання, ще раз обкуривши пахощами статую небіжчика, повернулося до Фів. У храмі гробниці лишилися самі жерці, щоб приносити фараонові жертви, та варта, що мала стерегти гробницю від святотатців-грабіжників.
Відтоді Рамзес XII залишився сам у своїй таємничій оселі. Крізь невеличке, сховане в камені віконце пробивалося до нього тьмяне світло; замість страусових пер над фараоном шелестіли крила величезних кажанів; замість музики — лунало нічної пори тужливе завивання гієн та деколи могутнє рикання лева, який зі своєї пустелі вітав фараона в гробниці.
Розділ п’ятдесят дев’ятий
Поховавши фараона, Єгипет повернувся до звичного способу життя, а Рамзес XIII — до державних справ.
Новий володар у місяці епіфі (квітень— травень) відвідав міста, розташовані за Фівами вздовж Нілу. Він побував у Сні — місті промисловому й торговельному, де був храм бога Кнепха, або «душі світу», відвідав місто Едфу, храм якого з десятиповерховими пілонами мав величезну бібліотеку папірусів, а на його стінах була виписана й змальована начебто енциклопедія тодішньої географії, астрономії і теології. Заглянув молодий фараон у каменоломні в Хенну, в Нубі, або Ком-Омбо, приніс жертву Гору — богові світла, й Себеку — духові темряви. Був на острові Аб, який між чорними скелями виглядав як смарагд. Цей острів, де родили найкращі фініки, звався «столицею слонів», бо там зосереджувалась уся тодішня торгівля слоновою кісткою. Заїхав, нарешті, і до міста Сунну, розташованого біля першого нільського порога, і одвідав величезні гранітні й сієнітові копальні, де довбали скелі з допомогою клинів, просочених водою, й обтісували обеліски на десять поверхів заввишки.
Де б не з’являвся новий володар Єгипту, підданці вітали його з несамовитим захватом. Навіть злочинці, що працювали в каменоломнях і тіла яких покрилися невигойними ранами, були ощасливлені: фараон наказав звільнити їх на три дні від роботи.
Рамзес XIII міг бути вдоволений і гордий: жодного фараона, навіть під час тріумфального в’їзду, не вітали так, як його під час цієї мирної подорожі. Номархи, писарі й верховні жерці, бачачи безмежну любов народу до нового фараона, схилялися перед його владою і перешіптувалися:
— Чернь — як стадо биків, а ми — якрозважливі, хазяйновиті мурашки. Отож шануймо нового володаря, щоб тішитися здоров’ям і зберегти наші доми від знищення.
Таким чином, опозиція Сановників, дуже сильна ще кілька місяців тому, зараз поступилася місцем безмежній покорі. Вся знать, усі жерці впали ниць перед Рамзесом XIII, тільки Мефрес і Гергор зосталися непохитні.
Тим-то, коли фараон повернувся з Сунну до Фів, першого ж дня головний скарбник приніс йому недобрі вісті.
— Усі храми, — сказав він, — відмовилися позичати нам і покірно просять вашу святість протягом двох років повернути позичені в них гроші.
— Розумію, — відповів фараон, — це робота святого Мефреса!.. Скільки ж ми їм винні?
— З п’ятдесят тисяч талантів.
— П’ятдесят тисяч талантів ми маємо сплатити протягом двох років!.. — повторив фараон. — Ну, а ще що?..
— Податки надходять дуже повільно, — сказав скарбник. Уже три місяці ми одержуємо ледве четверту частину того, що нам належить…
— Що ж сталося? Скарбник був збентежений.
— Я чув, — сказав він, — що якісь люди тлумачать селянам, що за твого царювання, святий володарю, вони можуть не платити податків…
— Ого-го! — вигукнув, сміючись, Рамзес. — Ці Якісь люди здаються мені дуже схожими на достойного Гергора… Чи не хоче він заморити мене голодом? Чим же ви покриваєте щоденні видатки? — запитав він скарбника.
— За вказівкою Гірама, нам позичають фінікійці, — відповів скарбник. — Ми взяли в них уже вісім тисяч талантів…
— А розписки даєте їм?
— І розписки, і застави, — зітхнув скарбник. — Вони кажуть, що це звичайна формальність; проте оселяються в твоїх маєтках, володарю, і забирають у селян, що тільки можна…
Захоплений привітаннями люду та покорою сановників, фараон уже навіть не гнівався на Гергора й Мефреса. Період обурення минув, настав час діяти, і Рамзес того ж самого дня склав план.
На ранок він покликав людей, яким найбільше довіряв, — верховного жерця Сема, пророка Пентуера, свого улюбленця Тутмоса і фінікійця Гірама. Коли вони зібралися, фараон звернувся до них:
— Ви, певно, знаєте, що храми зажадали, щоб я повернув їм гроші, які позичив у них мій вічно живий батько. Всі борги треба віддавати, а цей борг, що належить богам, я радий був би віддати найпершим. Але скарбниця моя порожня, бо навіть податки до неї надходять нерегулярно.
Тому я вважаю, що держава в небезпеці, і змушений звернутися по кошти до скарбів, захованих в Лабіринті…
Двоє жерців неспокійно ворухнулись.
— Я знаю, — говорив далі фараон, — що за нашими священними законами мого наказу не досить, щоб відчинили нам підвали Лабіринту. Але тамтешні жерці пояснили мені, що я повинен зробити. Отже, я повинен скликати представників усіх станів Єгипту, по тринадцять чоловік від кожного стану, й зажадати від них підтвердження моєї волі… — Фараон у цьому місці усміхнувся і закінчив: — Сьогодні я запросив вас для того, щоб ви допомогли мені скликати таке зібрання представників станів, і ось вам моє повеління: ти, достойний Семе, вибереш мені тринадцять жерців і тринадцять номархів… Ти, побожний Пентуере, приведеш мені з різних номів тринадцять хліборобів і тринадцять ремісників… Тутмос знайде мені тринадцять офіцерів і тринадцять чоловік із знаті, а князь Гірам — тринадцять купців.
Я хотів би, щоб це зібрання якнайшвидше відбулося в моєму палаці в Мемфісі і, не гаючи часу на зайву балаканину, визнало, що Лабіринт повинен дати частину своїх запасів моїй скарбниці…
— Я насмілюся нагадати тобі, святий володарю, — зауважив верховний жрець Сем, — що на цьому зібранні повинні бути достойний Гергор і достойний Мефрес і що вони мають право й навіть зобов’язані заперечувати проти того, щоб брати скарби в Лабіринті.
— Звичайно, я охоче пристану на це, — жваво відповів фараон. — Вони хай скажуть свої причини, а я — свої. Нехай зібрання розсудить, чи може існувати держава без грошей і чи розумно душити скарби в підвалах, в той час коли урядові загрожує банкрутство?
