Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Невже ти, володарю, зважишся, — закінчив верховний жрець, — будувати в нас ассірійські башти, наслідувати народ, що його Єгипет ненавидить і зневажає?..
Рамзес замислився. Незважаючи на міркування Сема, він і зараз вважав, що ассірійські палаци куди кращі, ніж єгипетські. Але він так ненавидів ассірійців, що в його душі прокинулося вагання.
— В такому разі, — відповів він, — я почекаю з будівництвом храму і своєї гробниці. Ви ж, мудреці, які хочете мені добра, обміркуйте плани таких будівель, які донесли б моє ім’я до найдальших поколінь.
«Нелюдська гординя сповнює душу цього юнака», — сказав сам до себе верховний жрець і, засмучений, попрощався з фараоном.
Розділ шістдесятий
Тим часом Пентуер збирався назад до Нижнього Єгипту, щоб, з одного боку, відібрати для фараона по тринадцять представників від хліборобів та ремісників, а з другого — щоб заохотити трудящий люд домагатися пільг, які обіцяв новий володар. На його глибоке переконання, найважливішою справою для Єгипту було усунути кривду і зловживання, яких зазнавали трударі.
Та Пентуер був жерцем і не тільки не прагнув занепаду свого стану, але навіть не хотів поривати зв’язків, які з ним його єднали.
Тому, щоб підкреслити свою вірність, Пентуер пішов попрощатися з Гергором.
— Нечастий гість… нечастий гість! — вигукнув Гергор. — Відколи ти сподобився стати радником його святості, ти й на очі не показуєшся… Щоправда, не ти один!.. Але, що б не було, я не забуду твоїх колишніх послуг, хоч би ти уникав мене ще більше, ніж тепер.
— Я не радник нашого володаря і не уникаю тебе, достойний отче, бо з твоєї ласки я став тим, чим зараз є, — відповів Пентуер.
— Знаю, знаю, — перебив Гергор. — Ти не прийняв цього високого звання, щоб не сприяти загибелі храмів. Знаю, знаю!.. Хоч, може, й шкода, що ти не став радником розбещеного молокососа, який нібито править нами… Ти б, певно, не дозволив йому оточувати себе зрадниками, які приведуть його до згуби.
Пентуер, не бажаючи говорити про такі дражливі речі, почав оповідати Гергорові, чого він їде до Нижнього Єгипту.
— Що ж, — відповів Гергор, — нехай Рамзес Тринадцятий скличе зібрання всіх станів… Він має на це право. Але, — додав він раптом, — жаль мені, що ти встряєш до цього… Ти дуже змінився!.. Пам’ятаєш, що ти казав тоді, на маневрах під Пі-Баїлосом, моєму ад’ютантові? Я тобі нагадаю: ти казав, що треба обмежити надмірні видатки та розбещеність фараонів. А зараз… сам підтримуєш дитячі забаганки найбільшого з розпусників, яких будь-коли знав Єгипет.
— Рамзес Тринадцятий, — перебив його Пентуер, — хоче поліпшити долю народу. Я був би дурнем і негідником, якби я, син селянина, не сприяв йому у цій справі.
— Однак ти не питаєш, чи не зашкодить це нам, жерцям?.. Пентуер здивувався.
— Адже ви самі даєте великі пільги селянам, що належать храмам! — вигукнув він. — І я зрештою маю ваш дозвіл…
— Що?.. Який?.. — здивувався Гергор.
— Пригадай собі ту ніч, коли ми в храмі Сета вітали найсвятішого Бероеса. Мефрес казав тоді, що Єгипет занепав, бо жерці не мають колишнього впливу на народ, а я доводив, що причиною занепаду держави є злидні народу. На це ти, наскільки я пригадую, відповів: «Нехай Мефрес займеться піднесенням віри в жерців, а Пентуер поліпшенням долі селян… А я запобігатиму згубній війні між Єгиптом і Ассірією…»
— От бачиш, — перебив його верховний жрець, — ти повинен діяти з нами, а не з Рамзесом.
— А хіба він хоче війни з Ассірією?.. — енергійно заперечив Пентуер. — Чи, може, він перешкоджає жерцям набувати мудрість?.. Він лише хоче дати селянам відпочинок на сьомий день і подарувати кожній селянській родині невеличкий шматок землі. І не кажи мені, що фараон хоче зла, бо ми в маєтках храмів уже давно пересвідчились, що вільний селянин, який має шматок власної землі, працює куди краще, ніж невільник.
— Але ж і я нічого не маю проти пільг простому народові! — вигукнув Гергор. — Я тільки переконаний, що Рамзес нічого не зробить для народу.
— Звичайно, не зробить, якщо ви не дасте йому грошей…
— Хоч би ми дали йому піраміду золота й срібла, а другу — коштовностей, він однаково нічого не зробив би, бо це розбещений хлопчисько, якого навіть ассірійський посол Саргон ніколи не називав інакше, як жевжиком…
— Фараон має великі здібності…
— Але нічого не знає, нічого не вміє! — наполягав Гергор. — Трохи повчився у вищій школі і відразу втік звідти. Тому зараз у справах правління він сліпий, мов дитина, що сміливо переставляє шахи, але навіть уявлення не має, як треба грати.
— Однак він править…
— Що то за правління, Пентуере, — усміхнувся верховний жрець. — Повідкривав нові військові школи, збільшив кількість полків, озброює народ, обіцяє селянам свята… Але як він усе це здійснить?.. Ти стоїш на відстані від нього, тому нічого не знаєш, але я запевняю тебе, що він, віддаючи накази, зовсім не думає, хто це зробить, чи є засоби для цього і які будуть наслідки… Тобі здається, що він править… Це я правлю, я не покидаю правити, я, якого він прогнав від себе… Це я роблю так, що зараз майже не надходять податки до скарбниці, але ж я тамую селянський бунт, який давно б уже вибухнув; я змушую селян не кидати роботу на каналах, греблях і шляхах. Я, зрештою, уже двічі утримав Ассірію, щоб вона не оголосила нам війну, яку цей безумець викликає своїми військовими розпорядженнями. Рамзес править!.. Він тільки робить безладдя. Ти вже бачив, як він господарював у Нижньому Єгипті: пив, гуляв, заводив щораз нових дівчат і нібито займався управлінням номами, але насправді нічого, зовсім нічого не розумів. І що найгірше — заприязнився з фінікійцями, із збанкрутілою знаттю та всякими зрадниками, які штовхають його до згуби…
— А перемога під Содовими озерами?.. — спитав Пентуер.
— Я визнаю за ним завзяття та знання військової справи, — відповів Гергор. — Це єдине, що він уміє. Але скажи сам, чи виграв би він битву під Содовими озерами без допомоги твоєї та інших жерців?.. Адже я знаю, що ви повідомляли його про кожний рух лівійської зграї… А зараз подумай сам, чи Рамзес, навіть з вашою допомогою, міг би виграти битву хоча б і проти Нітагера?.. Нітагер — майстер, а Рамзес — ще тільки челядник.
— Але до чого приведе твоя ненависть? — спитав Пентуер.
— Ненависть!.. — повторив верховний жрець. — Хіба я можу ненавидіти жевжика, який до того ж нагадує оленя, загнаного мисливцями в ущелину? Мушу, однак, визнати, що його правління таке згубне для Єгипту, що, якби він мав брата або якби Нітагер був молодший, ми б уже скинули нинішнього фараона…
— А ти став би його наступником?.. — спалахнув Пентуер. Але Гергор зовсім не образився.
— Ти, Пентуере, на диво подурнішав, — відповів він, знизавши плечима, — відколи вдався в політику. Звичайно, якби ми лишилися без фараона, я мусив би його заступити, як верховний жрець Амона Фіванського і голова найвищої ради жерців. Але нащо мені це? Хіба я вже кільканадцять років не маю влади, більшої ніж фараони?.. Чи хіба зараз я, усунутий військовий міністр, не роблю в державі того, що вважаю за потрібне?..
Ті самі верховні жерці, скарбники, судді, номархи й навіть воєначальники, які мене зараз уникають, мусять, однак, виконувати кожен таємний наказ найвищої ради жерців, скріплений моєю печаткою. Чи є в Єгипті людина, яка б таких наказів не виконала?.. Чи ти сам насмілився б їм опиратись?..
Пентуер опустив голову. Якщо, незважаючи на смерть Рамзеса XII, збереглася таємна найвища рада жерців, то Рамзес XIII або мусить їй скоритись, або почати з нею боротьбу не на життя, а на смерть.
Фараон мав за собою весь народ, усе військо, багатьох жерців і більшість цивільних чиновників. Рада могла розраховувати ледве на кілька тисяч прибічників, на свої кошти і на нечувано мудру організацію. Сили зовсім нерівні, але наслідок боротьби дуже сумнівний.
— Отже, ви вирішили погубити фараона?.. — тихо мовив Пентуер.
