Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Посередині гіпостилю стояв човен, з мумією померлого володаря, а по обидва боки від неї, один навпроти одного, — два трони однакової висоти. На одному сів Рамзес XIII, оточений полководцями й номархами, на другому — Гергор, оточений жерцями. Потім верховний жрець Мефрес подав Гергорові митру Аменготепа, і молодий фараон удруге побачив на голові Гергора золоту змію — символ царської влади.
Рамзес зблід від гніву і подумав: «Гляди, щоб я не зняв з тебе цей урей разом з твоєю головою!..». Але він змовчав, знаючи, що в цьому найвеличнішому єгипетському храмі Гергор — господар, рівний богам, і владика чи не вищий від самого фараона.
В той час, коли народ заповнював подвір’я, а за пурпуровою завісою, що відділяла від простих смертних, решту храму, забриніли арфи й почувся тихий спів, Рамзес розглядав
залу.
Цілий ліс могутніх колон, згори й донизу покритих малюнками, таємниче освітлення, склепіння, що, здавалося, повисло десь під самим небом, справляли на нього приголомшливе враження.
«Що таке, — думав він, — виграти битву під Содовими озерами?.. Збудувати таку споруду — оце подвиг!.. А вони ж її збудували!..»
В цю хвилину він відчув могутність жерців. Хіба ж він, його військо і навіть весь народ змогли б зруйнувати цей храм?.. А якщо не можна нічого вдіяти з будівлею, чи ж легше буде впоратися з її будівниками?..
З прикрих роздумів його вивів голос верховного жерця Мефреса.
— Святий володарю, — мовив старий, — і ти, найдостойніший повірнику богів (він уклонився Гергорові), і ви, номархи, писарі, воїни й простий люде! Найдостойніший верховний жрець цього храму Гергор скликав нас, щоб ми, за давнім звичаєм, обміркували земні вчинки померлого фараона і відмовили йому або визнали за ним право на поховання.
Кров ударила в голову фараонові. Мало того, що його тут зневажають, то ще й сміють судити про вчинки його батька, вирішувати, чи має він право на поховання. Та він заспокоївся. Це був зрештою тільки звичай — такий давній, як і єгипетські династії. Насправді не йшлося тут ні про який суд, а про вихваляння небіжчика.
На знак, поданий Гергором, верховні жерці посідали на табурети, але номархи та воєначальники, що оточували трон Рамзеса, не сіли, бо для них не було стільців.
Фараон запам’ятав і цю образу, але він так володів собою, що не можна було догадатись, чи він помітив цю зневагу до своїх близьких.
Тим часом святий Мефрес обмірковував життя покійного фараона.
— Рамзес Дванадцятий, — говорив він, — не вчинив жодного з сорока двох гріхів, отже, суд богів винесе йому милостивий вирок. А оскільки царська мумія, завдяки винятковій дбайливості жерців, має всі амулети, молитви, настанови й заклинання — немає сумніву, що померлий фараон уже перебуває в країні богів, сидить поруч з Осірісом, і сам є Осірісом. Божественна природа Рамзеса Дванадцятого виявилася вже в його земному житті. Він царював понад тридцять років, дав народові тривалий мир і збудував чи вивершив багато храмів. Крім того, він сам був верховним жерцем і найпобожніших жерців перевершував своєю побожністю. За його царювання на першому місці було шанування богів та піднесення священного стану жерців. За це й любили його сили небесні, а один з фіванських богів, Хонсу, уволивши прохання фараона, навіть побував у країні Бухтен і там зцілив царську доньку, вигнавши з неї злого духа. Мефрес передихнув і говорив далі:
— Оскільки я довів вам, найдостойніші, що Рамзес Дванадцятий був богом, ви спитаєте, з якою ж метою ця вища істота зійшла на єгипетську землю й провела на ній кілька десятків років? А з тією метою, щоб виправити цей світ, дуже зіпсутий внаслідок занепаду віри. Бо хто сьогодні думає про побожність, хто виконує волю богів? На далекій півночі ми бачимо великий ассірійський народ, який вірить лише в силу меча, а замість того щоб плекати мудрість і служити богам, прагне до підкорення народів. Ближче до нас живуть фінікійці, для яких богом є золото, а богослужінням — здирство й лихварство. Інші ж народи, як, наприклад, хетти на сході, лівійці на заході, ефіопи на півдні, греки на Середземному морі, — все це варвари й грабіжники. Замість того щоб працювати, вони грабують, а замість того щоб вправлятись в мудрості, п’ють, грають в кості або вилежуються, як стомлена худоба. На світі є тільки один народ, справді побожний і мудрий — єгипетський; але подивіться, що діється й тут! Внаслідок напливу чужоземців, які не вірять у богів, віра в нас занепала. Знать і сановники за келихом вина кепкують з богів та вічного життя, а простий люд обкидає болотом святі статуї й не приносить жертв храмам. Місце побожності заступила розкіш, місце мудрості — розпуста. Кожен хоче носити велику перуку, маститися особливими пахощами, мати ткані золотом сорочки й фартушки, прикрашати себе ланцюгами й зап’ястями з коштовними каменями. Пшеничного коржа йому вже мало: він хоче тістечок з молоком і медом; пивом миє ноги, а спрагу гамує заморськими винами. Через це вся знать у боргах, народ знемагає від роботи і терпить побої, а тому то тут, то там вибухають бунти. Що я кажу — «то тут, то там»?.. З певного часу по всьому Єгипту, завдяки невідомим підбурювачам, ми чуємо вигуки: «Дайте нам відпочинок кожного сьомого дня!.. Не бийте нас без суду!.. Дайте нам у власність шматок землі!..» Адже це початок руїни нашої держави, руїни, проти якої треба знайти порятунок! А цей порятунок можна знайти тільки в релігії, яка навчає нас, що народ повинен працювати, святі мужі, як знавці волі богів, — вказувати йому путь, а фараон і його сановники — стежити, щоб працювали ретельно. Цього нас навчає релігія; на її засадах правив рівний богам Осіріс-Рамзес Дванадцятий. Ми, верховні жерці, визнавши його побожність, вирізьбимо такий напис на його гробниці і в храмах:
«Бик Гор, дужий Апіс, що поєднав корони царства, золотий яструб, що править мечем, переможець дев’яти народів, цар Верхнього й Нижнього Єгипту, володар двох світів, син сонця Мер-Амон-Рамзес, улюбленець Амона-Ра, господар і володар Фіваїди, син Амона-Ра, названий син Гора, народжений Гормахісом, цар Єгипту, володар Фінікії, владика дев’яти народів».
Коли присутні ствердили цей напис схвальними вигуками, з-за завіси вибігли танцівниці і протанцювали перед саркофагом священний танець, а жерці запалили курильниці. Потім мумію зняли з човна і внесли до святилища Амона, куди Рамзес XIII уже не мав права заходити.
Незабаром служба скінчилась, і всі, зібрані сюди, покинули храм.
Повертаючись до Луксорського палацу, молодий фараон так поринув у свої думки, що майже не помічав величезної юрби й не чув її вигуків.
«Я не можу обманювати сам себе, — думав Рамзес — Верховні жерці зневажають мене, чого не знав досі жодний фараон, і навіть підказують мені, як я можу здобути їхню ласку. Вони хочуть правити державою, а я маю стежити, щоб народ виконував їхні накази… Але буде інакше: я наказуватиму, а ви будете виконувати. І або я загину, або поставлю на ваші шиї свою царську ногу…».
Два дні священна мумія Рамзеса XII пробувала в храмі Амона-Ра, в місці такому божественному, що, крім Гергора й Мефреса, навіть верховні жерці не мали права туди входити. Перед мертвим горіла лише одна лампада, вогонь якої, підтримуваний чудесним способом, ніколи не згасав. Над небіжчиком висів у повітрі символ людської душі — яструб з людською головою. Чи це був механізм, чи справді жива істота, ніхто не знав. Але певним було те, що жерці, які зважувались крадькома зазирнути за завісу, бачили, що ця істота висіла в повітрі, не спираючись ні на що, ворушила устами й поводила очима.
Поховальний обряд тривав далі. Золотий човен перевіз мумію на той бік Нілу. Але спершу він, оточений величезним почтом жерців, плакальниць, воїнів і люду, обкурюваний пахощами, під музику, голосіння і співи, проїхав головною вулицею Фів.
Це була, мабуть, найкраща вулиця в усьому єгипетському царстві: широка, рівна, обсаджена деревами. П’ятиповерхові і навіть шестиповерхові будинки були згори донизу викладені мозаїкою або покриті, кольоровими барельєфами. Здавалося, що на цих будинках розвішені величезні барвисті килими чи картини, які зображають працю купців, ремісників, моряків, а також далекі країни та їхні народи.
