Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗
– Єгоре Ігоровичу, – звернувся Модя, коли Лана підсіла до них. – А що, як ми в тебе трохи поживемо? Ліс, озеро, гриби, рибалка… Відпустку собі влаштуємо.
– З дорогою душею! Тебе хотів кликати, а з молодою дружиною – ще миліше старому буде. Хоч зараз ходімо.
– Та ні, трохи пізніше приїдемо, зараз робота не пускає.
– Обдурите старого… Ну, а якщо зберетеся, тільки радий буду.
Почувши шум автомобіля, Модест поцілував Лану в маківку, швидко погрузив ікони, підхопив книгу.
– Не журись…
Жабов привезеному зрадів, спробував було заїкнутися з приводу намиста, але Окунь відрізав:
– Умовимо бабу, сина підключимо.
– Думаєш?
– Не у баби, так у внучки викупимо, нікуди воно не дінеться. Правда, почекати доведеться.
– Так шефу і розкажеш.
– Сам розкажеш…
– Вранці виїжджаємо.
– А Лана?
– Шеф нас обох викликає!..
Валентин Валентинович усе ходив навколо ікон. Дивився з усіх боків, обережно торкав пальцями, чмокав.
– Ну, молодець! Дякую! Уважив! Книга теж цікава, потім із лупою подивлюся, матиму задоволення наодинці. Що там з іншим, хлопчики?
Сашко відрапортував, Модест кивнув.
– Чекати і доганяти невесело, – зібрав усмішку-гримасу шеф. – Будемо думати… А за роботу треба дякувати, відправлю я вас на день-другий відпочити за кордон!
– Валентине Валентиновичу! – стрепенувся Модест. – Мені в село треба!
– Картоплю копати?!
– Валентине Валентиновичу, – втрутився Сашко, – він не зрозумів, розгубився, він же за кордоном ніколи не був…
– Що ми сперечаємось? Завтра удвох супроводжуватимете Ганну. День там побудете і назад. Не відпочинок це, – робота, відрядження. Усвідомили?
Увечері Модест валявся в номері, переживаючи за Лану. «Дідько! Не подзвонити, не передати ніяк!..» Сашко, очевидно, зустрічався із шефом у своїх справах.
В аеропорт прибули трьома автомобілями якраз на посадку. Без черги пройшли паспортний контроль і митницю, ніхто нічого не питав і не перевіряв. Ганна, у шикарному білому брючному костюмі, з немислимою зачіскою, нахилившись, поцілувала чоловіка в щучі губи і, не озираючись, вирушила в черево «боїнга». Шеф потиснув обом руки.
– Подзвони відразу, Олександре, – мовив, – і контролюй все до кінця. Удачі вам!
Стюарди розвозили обід. Ганна замовила пляшку «Абсолюту». За трапезою продовжували мляво, по інерції, обговорювати рідну політичну тусовку, нікого не оправдовуючи. В аеропорту Сашко призупинив однокласника:
– Не поспішай. Бачиш високого блондина в жовтих черевиках?
– Бачу.
– Щойно він візьме багаж, підійдеш до нього і зробиш те, що він скаже. Нічого складного. Спокійно, розкутіше, усміхайся. Але… Озирайся.
Модест зрозумів, що все заздалегідь сплановано, потрібно виконувати і не задавати зайвих питань. Сашко з Ганною вийшли. Блондин одержав багаж, акуратно відставив кілька різного розміру коробок, озирнувся. Модест підійшов, став у двох метрах від багажу в полі зору блондина. Не дивлячись на нього, той мовив:
– Догляньте, будь ласка, за моїм багажем, мені треба відлучитися.
На коробках різними мовами було написано «Дипломатичний вантаж». Дві найбільші мали розміри ікон, придбаних тихим осіннім вечором у маленькому далекому селі… «Це дійсно відрядження. Супровід вантажу».
– Ось ці, – Сашко прийшов із носіями. – Все нормально! – це вже до Модеста: – Он у ті двері вийдеш, там у машині Ганна, зустрінемося завтра в готелі.
Спека. Добре, що прилетіли пізно ввечері. У відкритій машині з Ганною. Небо, пальми, море. Це було все, що запам’яталося Модесту. Ніч з Ганною не була незвичайною. Та й ночі не було, бо обоє втомилися. Ганна просто виконувала заплановану програму. Повела Окуня у свій номер, віддалася – як зґвалтувала, і відправила.
Жабов з’явився перед обідом. Задоволений – світиться Повіз усіх у рибний ресторанчик біля моря.
– До вечора вільний, – прошепотів Модестові. – Мені з Ганною поговорити треба. Зустрінемося в готелі. Візьмеш звідси таксі.
З Ганною попрощалися там же, в готелі. Зворотний переліт видався довгим і нудним. Обидва спали.
В аеропорту не затрималися.
– З шефом зустрічатися будеш?
– Ми вже про все по телефону переговорили, та й немає його в місті. Хотів запропонувати тобі зараз виїхати, мені треба швидше повернутися, – заклопотано сказав Сашко.
– Мені теж, – засяяв Модест.
Сашко покрутив пальцем біля скроні.
– Домчу до світанку, Ромео! До речі, твій гонорар, – зважив на руці важкий шкіряний гаманець. – Шеф не скривдив.
Перше ж таксі у пустельному досвітньому місті виявилося знайомою «Волгою». Водій усміхнувся:
– Маршрут не змінився?
– «Каждый выбирает для себя женщину, религию, дорогу…» – продекламував Окунь. – Пригости сигаретою.
Курив одну в рік, а тут закортіло…
Двері були не замкнені! Тихенько… Мила… Розкидала руки… По-дитячому сопе…
– Де ж ти був?… Я чекала тебе цілу вічність… Холодний… Йди, зігрію… Господи, як же я тебе люблю!..
– Якого біса ми їдемо на цю звіроферму? – обурювався Болік, ледь гальмуючи на поворотах. – Ну, домовився Саня з Бергамотом, ну, заштопали дірку, чого ще до цього Бергамота на поклон їхати?!
Поруч із Боліком сидів Пастух. Зо два роки він випасав, тобто контролював на трасі проституток. Прізвисько з того часу до нього і прилипло. На задньому сидінні зручно розмістив свою улюблену гепу Льолік. Ворота відчинилися, щойно вони під’їхали до звіроферми, дзенькнула мобілка.
– Під’їжджаємо до жовтого двоповерхового будинку, – оголосив вказівку шефа Льолік.
– Шанують, мля, ні зупинок, ні перевірок, – зауважив Пастух.
Коли вибралися з машини, Льолік скомандував:
– На другий поверх у більярдну.
На величезному адміральському більярдному столі ліниво ганяв кулі Сашко Жабов.
– Пастух, бери кий, – вибрав собі партнера шеф. – А ви, пацани, сідайте. Там, у холодильнику, пиво, сік.
– Ми шо, тут зал орендували? – вивалив очі Болік.
– Нас запросили в гості. Якщо нам тут сподобається, можемо приїздити хоч щодня.
– Нічого, – відкриваючи пиво, оцінив Болік, – навіть дуже нічого.
– А де ж господарі? – виставляючи кулі, запитав Пастух.
– Зараз будуть. Для початку ми між собою дещо перетремо… – Жабов різким ударом розбив піраміду і поклав кий на стіл. – Я відправляю Модьку і Лану в село, вони будуть там у лісах дещо шукати, ви утрьох поїдете слідом…
– На фіга? – мляво запитав Болік.
– Так треба! Може, доведеться Модесту допомагати, а може, відібрати те, що він знайде… До вас під’їдуть ще троє від Бергамота. Модя і дівка знати про них не повинні. Всю брудну роботу будуть виконувати вони. Конкретні вказівки в деталях одержить Льолік, він буде за головного. І щоб ніякої самодіяльності…
– А я б цю жовтошкіру трахнув… – мрійливо потягнувся Болік.
– От і трахнеш! – одразу ж відповів Жабов.
Болік поперхнувся пивом.
– Коли все необхідне буде у вас на руках, Модеста… приберете! Тільки не самі, нехай це зроблять люди Бергамота, у нього є професіонали. А Лана буде вам у подарунок… Потім віддасте її партнерам…
– …якщо буде що віддавати, – закінчив Пастух.
– Усе, я пішов, люди Бергамота зараз будуть. У принципі, ви один одного знаєте, бачилися. Переговорите і вперед. Там є один тихий хутір, Льолік знає. Ваша база. Я, може, туди під’їду.
Сашко Жабов вдавлював педаль газу, не звертаючи уваги на знаки і повороти.
«Так, разом училися! Так, разом виросли! Так, у друзях ходили! Так! Так! Так!!! Ну і що?! Мене ніхто не пожаліє! Тільки розслаблюся – зжеруть з потрохами! Чому я повинен жаліти Модю? Лану потрібно прибирати? Потрібно! А Лану він ніколи не простить. Та й сам він знає багато, він і учасник, і свідок. А це ті, кого… Шеф правий!»
Єгор Ігорович ішов легко, незважаючи на свої шістдесят дев’ять, Модест і Лана ледь встигали за ним. Стояли перші дні осені. Ліс не поспішав розставатися з листям, хоча в багатьох місцях уже перефарбувався. Модя задивився на Лану і наткнувся шиєю на гілку. Боляче…
