Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
вшивалися з хати, затискаючи сміх, шикаючи одне до одного —
тихо! — та наступаючи на п’яти. Поки Кароліна зібрала малих
на прогулянку, поки знайшли іграшки, що конче мали бути
з ними на вулиці, на верхній губі виступили крапельки поту.
На набережній хазяйнував легенький вітерець, під вечір тут
55
було ще більше жінок з візочками, аніж зранку. Кароліна вже
знала, що не всі тут — мами чи бабусі, є й няньки, середнього
та старшого віку жінки, що доглядають за малими. Трохи на
відстані від усіх відокремились від загального тлуму троє чо-
ловіків з дітьми, розмовляли, погойдуючи візочками, двоє —
з крихітними немовлятами, один — з «великою» дитиною, од-
норічною з вигляду, швидше за все — хлопчиком. Малюк не
спав, спостерігав за всім, що робиться довкола, перехиляючись
через руків’я візочка та напинаючи паски на своїх плечиках.
Діти різного віку ганяли на велосипедах та самокатах, зупи-
нялись біля кавомашин — їх тут, вздовж Дніпра, було кілька. До
піднятих угору задніх чи бокових дверцят тулились невеличкі
черги з бажаючих випити кави, чаю, шоколаду з агрегатів, вста-
новлених у нутрощах маленьких автомобілів. Племінниці теж
потягнули до кав’ярні на колесах. Там, обхопивши паперові
стаканчики обіруч, вже гомоніли їхні подружки — така сама
дрібота від двох до шести років. Сестрам закортіло чаю: од-
ній — фруктового і другій фруктового. І щоб у кожної був свій
стаканчик, хоча обом вистачило по кілька ковтків. Кароліна до-
пила за обома. Переконалася: справді смачний. Однак у тому, що
покупців не бракувало, були й інші причини, одна з яких — чу-
дове місце для пропозиції. Попри ці кавомашини проходили всі, біля них панувала атмосфера піднесеного очікування, у неї втя-
гувались і діти, і дорослі, спостерігали, вдихаючи аромати, за
вправними діями хлопців-продавців. Усе працювало на бажан-
ня негайно замовити горнятко гарячого напою.
Знайомі Марини, мами маленьких дітей, узялися розпиту-
вати Кароліну: чи надовго в Києві? І як їй тут ведеться? Чи по-
добається?
— Подобається, — коротко відповіла і несподівано для се-
бе додала: — Але в нас теж непогано.
Захистила свою Висіч.
Вона трималася дітей, їй з ними було цікавіше. Спустились
гуртом до Дніпра — і вже там нагулялись досхочу. Мами
56
говорили про своє, зупинившись на тротуарній доріжці, тим-
часом як п’ятеро дівчаток та два хлопці під орудою Кароліни
обшукали всі прибережні кущі з лозиняками в руках і, на-
штовхнувшись на купку зрізаних гілок, побудували з того віт-
тя хатку. Не з першої і навіть не з третьої спроби вдалося ма-
мам розтягнути дітей по хатах, коли почало сутеніти.
Повернулись додому брудні й голодні.
— Поїли? — зателефонувала Марина.
— Їмо! Чуєш, як виделки стукотять? — наблизила телефон
до племінниць — ті жадібно поглинали плов.
— Ти геній, Кароліно! Геній виховного мистецтва!.. А в нас
тут, знаєш, таке діло… Нас Шехови кличуть закінчити вечір
на відкритій терасі нового ресторанчика…
— Та йдіть! Чого ти? У нас тут порядок та злагода. Скажи
тільки, чи потрібні тобі коробки з-під кремів… у тебе два кре-
ми стоять нерозпаковані у ванній, вони тобі потрібні?
— Креми?
— Коробочки.
— Та ні, звичайно. А що?
— Мені ті коробки треба.
— Бери.
— А де можна взяти клей?.. І кольоровий папір, якщо маєте…
— А-а-а! — Марина вирішила, що бавитимуться в апліка-
ції. — Тобі Кріста покаже, усе у верхній шухлядці в їхній кімна-
ті. Там ще є глянцеві журнали — беріть. Вирізайте, що треба.
Усіх трьох накрив шквал творчої активності. Кожна, пози-
раючи в бік сусідок, працювала над своєю коробкою, бо звіль-
нили ще й прозорий заварник з упаковки і знайшли в стінній
шафі взуттєву коробку, діставши з неї нові Робертові кросів-
ки. Набридли Марині своїми дзвінками. «Відчепіться! — була
їм відповідь. — Беріть усе, окрім шкатулки з документами!»
Амалія вже засинала за столом, сиділа, похитуючись, над
картонною хаткою, з написаним сестрою словом: «Мамусі!»
Малій протерли руки вологими серветками, занесли її до лі-
57
жечка, навіть не перевдягли в піжаму, щоб сон не відігнати, а самі повернулись закінчувати свої творіння. Старша доче-
калась батьків — похвалилась коробкою у жовтому папері, обклеєною вирізаними з журналів фігурками звірів. Каролі-
на за цей час зробила два пакунки, призначені для оформлен-
ня ятки. Братові весь творчий доробок сподобався, покупці
оцінять ваші зусилля, пообіцяв він.
— Я свій подарунок не віддам, — попередила Крісталіна.
— Але чогось бракує… — провадив Роберт. — Якогось від-
вертого приколу, чогось іронічного, несподіваного. Марино, де в нас старі газети?
За дві хвилини скрутив жмутом папір, загорнув іншою га-
зетою, як-небудь перетягнув ізоляційною стрічкою яскраво-
синього кольору, викликавши дружні жіночі насмішки: але
й подарунок! Однак Роберт не вступався, уявіть, закликав, що
там може ховатися, у тому газетному згортку. Від десятка
азовських тараней — до старого альбому з хлоп’ячими мар-
ками, знайденому на горищі. Чим не сюрприз для дорослого
чоловіка!
Вечір і на цьому не закінчився. Марина покликала Кароліну
до великої шафи в спальні, завдовжки на всю стіну. Поставила
на тумбочку приймач радіоняні, прислухалась — з пристрою ли-
нуло рівне дихання дітей. І почала витягати речі на ліжко.
— Ревізія! — зрозумів Роберт. — Піду я, дівчата, до телеві-
зора.
Йому не відповіли — були вже на своїй хвилі.
— Подивись на цю спідничку, я з неї виросла.
— Як виросла? Ти така сама, як була.
— Трошки поправилась. І психологічно виросла, хочеться
нового. А вона пречудова… Люблю її дотепер. І на цю коф-
тинку глянь. Як вона тобі?
Натхненно поповнили в чотири руки гардероб Кароліни,
зійшовшись на думці: та, що оформлює подарунки, має бути
яскравою та помітною.
58
* * *
Ідея прикрасити ятку припала до душі Віті-Їжачку. Вона
сприйняла пропозицію одразу — лиш глянула на домашні за-
готовки Кароліни. Навіть Робертів газетний пакунок сама
прилаштувала над головою. Вчорашня невдача партнерки її
не відлякала, таких днів, із трьома замовленнями, трапляло-
ся вже сила-силенна.
Домовились так: Кароліна працює — Віта їде на гуртівню
по нові пакувальні матеріали, все одно удвох їм за прилавком
не поміститися. «Наступного разу, — запропонувала Каролі-
на, — на гуртівню я піду, свіже око в цій справі не завадить».
Глянула на своє зображення у вітрині із книжками — сму-
гаста пишна спідничка, блакитна футболка, яскраві самороб-
ні манжети та прикраса з китиць на шиї. І обличчя радісне.
Від чого радісне? Без причини, від надміру життєвої енергії.
Теплі порухи повітря торкаються вчорашніх саморобних «по-
дарунків», ледь помітно погойдують їх на перетинках ятки.
Ще вище — транспарант, напнутий на яскравих стрічках:
«Справжній подарунок відкривається не одразу!»
Щоб не стояти, склавши руки, заходилась перетворювати на
звабливий реквізит коробку з-під вівсянки, викладати малю-
нок з ниток та ґудзиків на папері-рогожці. За її руками за кіль-
ка хвилин вже спостерігав хлопчик років семи-восьми. Почув, що його гукають, озирнувся — помахав мамі, що повернула
у відділ парфумів: я тут залишусь, і знову завмер, не зводячи
очей з миготіння паперу, ниток та дрібного причандалля.
— Як ти думаєш… — звела на нього очі Кароліна, — з зе-
леною краще? Чи з синьою?
Хлопчик зніяковів від того, що до нього звертаються за по-
радою.