Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Керя може бути тюркського походження. Хтось з моїх пра-
щурів міг прийти сюди разом з татаро-монгольською навалою.
Усе може бути.
46
— Ти з батьком бачишся?
— Рідко.
Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, від-
правив до рота.
— У мами, — сказав, прожувавши, — було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.
— Вперше чую.
— Кажу тобі. Я точно знаю… Я їй нещодавно нагадав, хо-
тів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла…
Озвалась мобілка Кароліни.
Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвав-
ся, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмов-
ляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що
невчасно. Коротко запропонував піти в кіно. Завтра ввечері.
Вона погодилась.
Буденна вийшла розмова.
— То що, завтра ввечері підеш у кіно? — зрозумів з її від-
повідей брат.
— Піду.
Він кивнув.
— Про що ти говорив перед тим? — нагадала Кароліна.
— Говорив, що… Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула… Сумно, коли власна мрія вже нічо-
го не значить… Чий то голос у тебе звучить, знаєш?
— Де?
— Рингтон на твоїй мобілці.
— Не знаю. Мені хлопець один закачав. Зі школи. Просто
дав послухати різне, я цю вибрала.
— Це Антонелла Руджеро. «Римські канікули». Хороший
вибір. Ходімо, покажу, де можна попрацювати в Інтернеті.
В офісі торгового центру ніхто не звертав уваги одне на од-
ного. Роберт допоміг сестрі за вільним комп’ютером, переко-
нався, що все гаразд. Не хвилюйся, усміхнулась Кароліна, 47
принаймні гуглити я вмію. І брат зник за дверима. Щойно во-
на занурилась у потрібні сайти, як згадала: яке завтра?.. Геть
забула. Вона ж обіцяла Марині посидіти з дітьми, відпустити
їх з Робертом на концерт.
Зателефонувала братові.
— Передзвоню, — холодно озвався він. Зайнятий.
Набрала номер Марини.
— Марино, нагадую: завтра ввечері — як домовлялись.
— Ти про концерт? Мене вже нетерплячка бере. А у вас
там що?
— Нормально.
— А ми, уяви, застрягли на дні народження у дитячому ка-
фе. Крістиній подружці — чотири роки. Діти розгулялись, не
можемо розтягти по домах. Тож на вечерю сьогодні — смаже-
ні яйця та канапки, вибачайте.
— Обожнюю смажені яйця.
— Тоді до вечора!
Так, тепер Павло. Де його номер?
— Павле, це Кароліна, я не зможу завтра.
— А сьогодні? — він ніби був готовий до такого варіанта.
— Сьогодні?.. Сьогодні мені… теж не підходить. Краще
післязавтра…
— Гаразд. Зідзвонимось.
Вона подумки побачила його усмішку, коли він розгортає
газету. Як тоді, у купе. Мовляв, ні то ні.
Сьогодні в неї вечір у сім’ї. У кіно з Павлом вона піде ін-
шим разом.
Поки порпалась в Інтернеті, зауважила, що хтось зупинив-
ся біля неї. Підвела погляд: хлопець із запитанням в очах. Хто
така, мовляв, на його робочому місці.
— Я сестра Роберта Кері, — поспішила пояснити вона, —
вам комп’ютер потрібний?
— Працюйте-працюйте, — він навіть долоню виставив пе-
ред собою, все гаразд, мовляв.
48
— Ще хвилин двадцять, — це вона вже йому навздогін,
у спину.
Дівчина з короткою зачіскою-їжачком знову нудилась за сво-
єю яткою. Кароліна пройшлася повз неї, ноги самі завели до
книгарні.
Оля кивнула їй як давній знайомій, не відволікаючись
від книжок та покупців. Кароліна не відчувала тут піднесе-
ного неспокою, як біля взуття, сумок чи білизни — їй було
затишно за парканом з книжок, вона могла тут думати про
головне.
— «Сестру Кері» шукаєте? — весело озвалась Оля. У неї ви-
далось «віконечко», одні покупці йшли на вихід, інші щойно
лиш заходили.
Кароліна здивовано поглянула на неї: про що вона?
— Роман Драйзера, «Сестра Кері», — повторила Оля.
— Ми вдома маємо, — знайшлася із відповіддю Кароліна.
Книжок вона майже не читала. Іноді щось до рук потра-
пить, розгорне — й за дві сторінки згорне. Журнали, Інтер-
нет — інша річ.
Майже всю дорогу додому брат зосереджено говорив по
мобілці. Щось там у нього не сходилось, йшлося про якісь по-
ставки, вивантаження, завантаження. Кароліна мовчала. Їй
треба було подумати про своє. Ідея крутилась у голові, скелет
обростав м’ясом, у щойно порожніх жилах починала пульсу-
вати жива кров.
Марина з порога глянула на чоловіка — і нічого не запита-
ла. Після вечері пішла за ним до кімнати, з-за прочинених две-
рей було чути їхні стишені голоси. А Кароліна узялась читати
дітям, Кріста спровокувала, вклавши до рук книжку: почитай!
Слово по слову — і Кароліна почала бавитись голосом, тоді
підключила жести, випросталась — і нумо сценки розігрувати.
Крісталіну до дійства залучила, ще й Амалію, яка зосереджено
спостерігала за ними. Пояснили їй удвох: ти, Амаліє, цієї хвили-
49
ни — веселе маленя, таке собі жабенятко-жабеня, зрозуміло?
Мала ствердно хитнула головою. Коли про тебе йдеться, почи-
най стрибати, зрозуміло? — Амалії усе зрозуміло. І як тільки про
жабенятко-жабеня зачула, стриб та й стриб, ледве відриваючись
від підлоги. Кріста з Кароліною регочуть, батькам малої артист-
ки, що вийшли зі своєї кімнати, пояснюють, що тут робиться.
Присутність глядачів ще більше надихає. Спочатку! Спочат-
ку! — командує Кріста. Хто хоче бути дідом та бабкою? Залуча-
ють глядачів до вистави і знову починають, вже впевненіше. Про
хатку, де жила родина, не велика, не мала: жабка-дід і жабка-баб-
ка, мама-жабка, тато-жабка і веселе-маленя жабенятко-жабеня.
За помахом руки вступають у дійство одне за одним, і Амалія, дочекавшись свого виходу, додає реалістичних деталей — при-
сідає навпочіпки, спершись руками в підлогу, пробує стрибати
по-справжньому, по-жаб’ячому. Комедія! У Роберта навіть сльо-
зи на очах виступили, а вся жіноча частина полягала від сміху.
Ледве заспокоїли малих, ледве спати вклали. А тоді Марина
показала Кароліні свій сайт. Вона його створила два роки тому, і він був тепер її місцем роботи. «Поки діти малі», — пояснила
вона. На цьому сайті молоді мами обмінювались інформацією, продавали чи віддавали задурно речі з дітей — одяг, візочки, крі-
селка, ліжечка, усе дитяче причандалля. Ще й виставляли на про-
даж свої роботи — плетені з ниток іграшки, торби-тайстри, кар-
тини з сухоцвіту, власноруч пошиті слінги для носіння дітей за
африканським методом та багато чого іншого.
Сайт надихнув Кароліну на ідею. Вона витягла яскравий
смугастий шалик з китицями, попросила голку та нитки.
— І що це буде? — глянула Марина.
— Зроблю собі накладні манжети. Вони охоплюватимуть
руку, застібатимуться на ґудзик, а китиці причеплю на швор-
ку, ось так — і на шию. Таке собі доповнення — хоч до фут-
болки, хоч до гольфа. Мені треба виглядати нестандартно.
І вона розказала Марині, що хоче пакувати подарунки, і за-
втра попроситься до дівчини-їжачка в помічниці.
50
— Там що, великий попит на пакування подарунків?
— Взагалі немає, — і, перехопивши здивований погляд Ма-
рини, додала впевнено: — Але буде.
— Ти мені подобаєшся, — тільки й сказала Марина. — Ти
знаєш, що хтось з письменників вважав подарунки живими іс-
тотами? Ось тільки хто?..
Кароліна лише плечима знизала. Спитають же таке…
Місце для пакування подарунків — найкраще в торговому цен-
трі, хоча з цим твердженням ніхто не погодився б. Заходиш —
погляд обов’язково чіпляється за цю шпаківеньку у вузькому за-
кутку біля дзеркальної колони, виходиш — знову вона на очі
потрапляє. Хоча одразу й не второпаєш, для чого тут стоїть дів-