Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗

— Не знаю, — прошепотів він, йому і синя, і зелена нитки

видавались доречними.

Зараз до мами побіжить, подумала; однак малий не ворух-

нувся.

59

— Візьму синю та зелену, так гарніше, — сказала Кароліна.

Мамі того хлопчика коробка теж сподобалась. Попросила

так само запакувати парфуми, куплені для подруги.

Два хлопці-підлітки підійшли, заговорили наввипередки.

Хочуть підігнати другові на його днюху мощну флешку, але

так, щоб наколоти його, нехай подумає, ніби вони якусь бай-

ду непотрібну впарити хочуть. Газетну «ляльку» треба — та-

ку як ця, вгорі, щоб Сєрий розгорнув, а там тіпа ще згорток, другий розгорнув — а там ще один… Зробите таке? З газети

та синьої ізолєнти?..

Довелося скористатися Робертовим ноу-хау, крутити газет-

ний пакунок, перетягувати синьою ізоляційною стрічкою, що

її прихопила з дому для інших потреб, ще й зважати на коман-

ди: лишіть того кабана! цю фотку в газеті з тим рилом, нехай

вона буде згори! Пакуночок перетворився на пакунок, тоді —

на пакунище розміром з баскетбольний м’яч, і фото хряка опи-

нилось там, де треба, і хлопці пішли собі, пересміюючись, за-

доволені, у передчутті реакції з боку іменинника Сєрого.

За тим усім спостерігав якийсь чолов’яга, тоді підійшов, упаковку з високими келихами — грюк об стіл, загорніть для

дружини, тільки не в газету…

Пішли справи. А що тому причиною — невідомо. Чи то но-

ве оформлення ятки та сяючий усміх продавчині свою роль

зіграли, чи то в того першого хлопчика, з мамою та парфума-

ми, рука була легка, хоча скоріше б сказати — погляд легкий.

Кароліні крила за спиною тріпотіли, увесь торговий центр їй

зараз був милий, усі ці заклопотані люди — рідні, з покупка-

ми, що перетворювались під її руками на неповторні пода-

рунки.

Стрункій, чорнявій, як циганка, дівчині теж щось треба. Во-

на прискіпливо, спідлоба, оглянула Кароліну з ніг до голови:

— З якого задуп’я узялася фіфа?

Кароліні й мову відібрало. Несподівана брутальність за-

скочила так, що одразу й не знайшлась, що відповісти.

60

А тій, чорнявій, відповідь ні до чого.

— Чудо в пір’ї! — кинула й пішла як ні в чому не бувало, впевнено й розкуто.

В уніформі, лише тепер помітила Кароліна. Десь тут пра-

цює. Що за дуркецало?

Брат пояснив за обідом, хто така, але спочатку зажадав по-

дробиць:

— Яка вона? Як виглядає?

Кароліна опустила голову, глянула спідлоба, пирхнула:

— Чудо в пір’ї! — навіть інтонацію тої дівчини відтвори-

ла; продемонструвала, підвівшись, як та від неї пішла.

— Це гуцулка Ксеня, — зробив висновок брат. — З відділу

тканин.

— Не знаю, звідки. У зеленому костюмі, десь тут працює.

— Кажу тобі, гуцулка Ксеня. Вона сама себе так називає.

Я скажу їй, що ти моя сестра, і вона від тебе відчепиться, бан-

дитка.

— Скільки можна тобою прикриватися?

— Ні, ти не зрозуміла. Тут саме той випадок, коли варто

підкреслити, що ти моя сестра.

— Поясни.

— Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що

ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслі-

дувачка. Нікого до мене не підпускає.

— А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпус-

кати? До чого тут ти та вона?

— Ні до чого. Але вона думає, що її наполегливість не бу-

де даремною.

— А ти що думаєш?

Брат розвів руками, усміхнувся.

— Ти її відшивати не пробував?

— Ну й слово… Відшивати. Усе не так примітивно, як я то-

бі пояснив… Та й вона непогана дівчина, тільки от вбила со-

бі в голову дурниці… тут не варто реагувати дубово. Не мож-

61

на тут кавалерійською атакою, розумієш?.. Краще спустити

ситуацію на гальмах. І все владнається.

— Роберте! Ти унікум.

— Чого це раптом?

— Ти один з небагатьох, хто піклується навіть про тих, хто

завдає тобі зайвого клопоту.

— Я краще по каву сходжу.

— Почекай з тою кавою. Ти не жалієшся, не чула жодного

разу, щоб ти на щось чи на когось жалівся. І всіх намагаєшся

зрозуміти. Усіх. Навіть таких дівчат, як ця задирака.

— Але це не означає, що мене все влаштовує. У собі та в ін-

ших.

— Я хочу бути на тебе схожою, — провадила далі Каролі-

на. — Не жалітися. Не копирсатись у минулому.

— Яке в тебе минуле…

— В усіх людей воно є. Але більшість з них весь час там ко-

пирсається, витягаючи назовні щось старе. Якісь образи, по-

биті цвіллю. А я не хочу. Зайшла в новий день, замкнула за

собою двері в попередній, усе, живу далі. І на сьогодні я жа-

літися не хочу. І майбутнього не хочу боятись.

— А ти хіба його боїшся?..

— Трошки є.

— Хоча страх — це нормально. Якщо його зовсім немає —

тоді в людини проблеми.

Роберт сходив по каву. Спитав, повернувшись:

— Слухай, Кароліно… Чому ти нікуди не вступаєш?

— Я вже пролетіла цього року. Здала тести з історії і тако-

го там понаписувала, що з інших предметів навіть не пробу-

вала, зійшла з дистанції.

— Не розумію, чому ти упівсили в школі вчилася.

— Було нецікаво.

Торкнулась братового зап’ястя, повернула до себе годин-

ник — час повертатись. Витягла з наплічника дзеркальце з ме-

реживним руків’ям, уважно і коротко обдивилась, чи все гаразд

62

в обличчі, поправила волосся. І боковим зором із задоволен-

ням зауважила, що брат милується нею, а може, просто задо-

волений тим, що вона користується його подарунком.

* * *

Різко й голосно дзенькали гральні автомати, наповнюючи про-

сторий хол кінотеатру монотонною штучною музикою; миго-

тіла відеореклама; міцний запах свіжого попкорну стояв у по-

вітрі. У квитковій касі, перед обличчям сяючого монітора, повернутого до відвідувачів, Кароліна розгубилась: як у цій

схемі глядацького залу орієнтуватись?.. Однак, поки Павло ви-

бирав їм місця, вже й зрозуміла: сірі клітинки означають, що

ці місця куплено чи заброньовано; жовті, зелені та червоні —

вільні, а кольором різняться залежно від вартості місць.

— Беру максі, — чи то запитав, чи то повідомив Павло, вса-

довивши Кароліну на одну з довгих отаманок з велюровим

верхом.

Вона чекала на нього, із задоволенням витягнувши ноги

в Марининих босоніжках, на піврозміру менших, ніж треба.

Працювала нині від ранку до вечора, бо Віта-Їжачок залиши-

лася вдома з хворим малим.

Павло повернувся з двома пляшками кока-коли і паперо-

вим відром смаженого попкорну.

— Це для кого? — засміялась вона.

— Для нас. Максі-порція. Фільм довгий…

Одна пара, приблизно ровесники Кароліни, обіймалися по-

руч, ні на кого не звертаючи уваги. Хлопець мружив очі, при-

ймаючи доторки дівчини до свого обличчя та шиї, раз у раз, нахилявся, торкався губами її губ. Старша жінка робила ви-

гляд, що уважно роздивляється навсібіч, насправді ж затри-

мувала погляд лише на тих двох закоханих. У неї на обличчі

було написано, що вона почуває себе ніяково, вторгається на

чужу територію, але нічого зі собою зробити не може, бо ці-

кавість бере гору.

63

Фільм теж був про кохання, але артисти не давали можли-

вості забути, що це лише фільм. Якби Кароліна була режисе-

ром, вона б у найважливішій сцені сказала актрисі: ні, усе не

так! Зроби те саме, але по-іншому; не обертайся так театраль-

но, не роби такі великі очі, будь природною. Вона б навіть по-

казала, як цю сцену варто зіграти. І їй бракувало в цьому філь-

мі чуттєвості, справжньої, прихованої, таємної, бо ті екранні

закохані більше нагадували брата і сестру, нічого магнетично-

го між ними не відбувалося, жодної іскри не проскакувало.