Голова професора Доуеля - Беляев Александр Романович (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
Трупи винесли, поклали в автомобіль і швидко завезли на квартиру Керна.
Усе необхідне для операції було вже заздалегідь наготовлене. День — точніше, ніч воскресіння Бріке настала. Керн не хотів гаяти ані хвилини.
Обидва трупи було обмито й занесено до кімнати Бріке загорнутими в простирадла і покладено на операційний стіл.
Голова Бріке аж нетямилася з нетерпіння поглянути на свої майбутнє тіло, але Керн навмисне поставив стола так, щоб голова не бачила трупів, поки не буде закінчено всіх приготувань.
Керн швидко проробив відсічення голів трупів. Ці голови було загорнуто в парусину, І Джон їх виніс. Краї зрізів та стіл вимито, тіла приведені до ладу.
Ще раз критично оглянувши тіла, Керн заклопотано покрутив головою. Тіло з родимкою на плечі мало бездоганні форми й особливо вигравало в порівнянні з тілом «камеристки», — ширококостим, неоковирним, кепсько скроєним, зате міцно зшитим. Бріке, звичайно, обере тіло цієї аристократичної Діани. Однак, уважно оглядаючи тіло, Керн помітив у Діани, як він назвав її, один дефект: на ступні правої ноги була невеличка рана, зроблена якимсь залізним гостряком. Великої небезпеки це не являло. Керн припік рану, боятися зараження крові ще не було підстав. Та все ж за успіх операції з тілом «камеристки» він був значно певніший.
— Поверніть голову Бріке, — сказав Керн, звертаючись до Лоран. Щоб Бріке не заважала своїм пащекуванням під час приготувань, їй заткнули рота, тобто закрутили балон зі стиснутим повітрям. — Тепер можна пустити повітряний струмінь.
Коли голова Бріке побачила трупи, вона крикнула так, ніби зненацька опеклася. Очі її розширились від жаху. Один із цих трупів повинен стати її власним тілом. Уперше гостро, до болю відчула вона всю незвичайність цієї операції і почала вагатися.
— Ну, що ж ви? Як вам подобаються тру… ці тіла?
— Я… боюся… — прохрипіла голова… — Ні, ні, я не думала, що не так страшно… я не хочу…
— Не хочете? В такому разі я пришию до трупа голову Тома. Тома стане жінкою. Ви хочете, Тома, зараз же мати тіло?
— Ні, почекайте, — злякалася голова Бріке. — Я згодна. Я хочу мати он те тіло… з родимкою на плечі.
— А я вам раджу обрати ось це. Воно не таке гарне, але без жодної подряпинки.
— Я не прачка, я артистка, — гордо сказала голова Бріке. — Я хочу мати гарне тіло. І родимка на плечі… Це так подобається чоловікам.
— Хай буде по-вашому, — відповів Керн. — Мадемуазель Лоран, перенесіть голову мадемуазель Бріке на операційний стіл. Зробіть це обережно, штучний кровообіг голови не повинен припинятися до останньої хвилини.
Лоран робила останні приготування голови Бріке. На обличчі Бріке був вираз надзвичайного напруження і хвилювання. Коли голову перенесли на стіл, Бріке не витримала і раптом закричала так, як вона ще ніколи не кричала:
— Не хочу! Не хочу! Не треба! Краще вбийте мене! Боюсь! А-а-а-а!..
Керн, не перериваючи своєї роботи, різко гукнув до Лоран:
— Швидше закрутіть повітряний кран! Введіть до живильного розчину гедонал, і вона засне.
— Ні, ні, ні!
Кран закручено, голова змовкла, але продовжувала ворушити губами і дивитися з ви-і. разом жаху і благання.
— Пане професоре, чи можемо ми робити операцію проти її волі? — запитала Лоран.
— Зараз не час займатися етичними проблемами, — сухо відповів Керн. — Вона потім сама нам дякуватиме. Робіть свою справу або йдіть і не заважайте мені.
Але Лоран знала, що піти вона не може. — без її допомоги результат операції був би ще більш сумнівним. І вона, переборовши себе, продовжувала допомагати Керну. Голова Бріке так тіпалася, що трубки ледве не випали з кровоносних судин. Джон прийшов на допомогу і. притримував голову руками. Поступово посмикування голови припинилось, очі заплющилися: подіяв гедонал.
Професор Керн розпочав операцію.
Тишу порушували тільки короткі накази Керна, який вимагав того чи того хірургічного інструменту. Від напруження у Керна на лобі спухли жили. Він пустив у хід усю свою блискучу хірургічну техніку, поєднуючи швидкість із надзвичайною ретельністю й обережністю. При всій своїй ненависті до Керна Лоран не могла цієї хвилини не захоплюватися ним. Він працював, як натхненний артист. Його спритні чутливі пальці творили чудеса.
Операція тривала годину І п’ятдесят п’ять хвилин.
— Усе, — нарешті сказав Керн, випростуючись, — віднині Бріке перестала бути головою, відділеною від тіла. Залишається тільки вдихнути в неї життя: примусити битися серце, запустити кровообіг. Але з цим я впораюся сам. Ідіть відпочиньте, мадемуазель Лоран.
— Я ще можу працювати, — відповіла вона.
Незважаючи на втому, їй дуже хотілось подивитися на останній акт цієї незвичайної операції. Але Керн, певне, не хотів відкривати їй таємниці воскресіння. Він ще раз настійно запропонував їй відпочити, і Лоран скорилась.
Керн знову викликав її через годину. Був він іще стомленішим, але обличчя його виявляло глибоке самовдоволення.
— Перевірте пульс, — наказав він Лоран.
Дівчина не без остраху взяла за руку Бріке, за ту руку, яка лише три години тому належала холодному трупові. Рука була вже теплою, і відчувалося слабке биття пульсу. Керн приклав до обличчя Бріке дзеркало. Поверхня дзеркала запітніла.
— Дихає. Тепер треба як слід сповити нашу новонароджену. Кілька днів їй доведеться полежати абсолютно нерухомо.
Поверх бинтів Керн наклав на шию Бріке гіпсовий лубок. Усе тіло було сповите, а рот міцно зав’язаний.
Бріке перенесли до кімнати, суміжної з кімнатою Лоран, обережно поклали в ліжко і піддали електронаркозу.
— Харчувати ми її будемо штучно, поки не зростуться шви. Доведеться вам доглянути її.
Тільки на третій день Керн дозволив Бріке «прийти до тями».
Була четверта година дня. Косий промінь сонця пронизав кімнату й освітив обличчя Бріке. Вона легенько повела бровами і розплющила очі. Ще мало що усвідомлюючи, поглянула на освітлене вікно, потім перевела погляд на Лоран і, нарешті, опустила очі донизу. Там уже не було порожнечі. Вона побачила груди, що слабко здіймалися та опускалися, й тіло, — її тіло, прикрите простирадлом. Легенький усміх засяяв на її обличчі.
— Не пробуйте говорити і лежіть тихо, — сказала Лоран. — Операція пройшла дуже добре, і тепер усе залежить від того, як ви будете поводитися. Чим спокійніше ви будете лежати, тим швидше одужаєте. Поки що ми будемо розмовляти з вами за допомогою міміки. Коли ви опустите повіки вниз, це буде означати «так», піднімете вгору — «ні». Відчуваєте ви де-небудь біль? Тут? Шия і нога. Це мине. Хочете ви пити? Їсти?
Бріке не відчувала голоду, але хотіла пити. Лоран подзвонила Кернові. Він зразу ж прийшов зі свого кабінету.
— Ну, як почувається новонароджена? — Він оглянув її і лишився задоволений. — Усе гаразд. Терпіння, мадемуазель, і ви скоро танцюватиме. — Він зробив кілька розпоряджень і вийшов.
Дні «одужання» тяглися для Бріке дуже повільно. Вона була зразковою хворою: стримувала свою нетерплячість, лежала спокійно і виконувала всі приписи. Настав день, коли її, нарешті, розповили, але говорити ще не дозволяли.
— Чи відчуваєте ви своє тіло? — трохи хвилюючись, запитав Керн.
Бріке опустила повіки.
— Спробуйте дуже обережно порухати пальцями ніг.
Бріке, певно, спробувала, тому що на її обличчі відбилось напруження, але пальці не рухались.
— Певно, функції центральної нервової системи ще не повністю відновилися, — авторитетно мовив Керн. — Але я сподіваюсь, що вони швидко відновляться, а разом із ними відновиться і рух. — Про себе ж подумав: «Коли б ця Бріке й справді не закульгала на обидві ноги».
«Відновиться — як дивно звучить це слово», — подумала Лоран, згадавши холодний труп на операційному столі.
У Бріке з’явився новий клопіт. Тепер вона годинами пробувала ворушити пальцями на ногах. Лоран також із не меншою зацікавленістю стежила за цим.
І от якось Лоран радісно вигукнула:
— Ворушиться! Великий палець на лівій нозі ворушиться!
