Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
«Чорт! Гіршого часу для відбиття атаки годі вигадати!»
—Вікторе, — ледь не благально окликнув Х’юз-Коулман.
Пілот заглянув Джейсону у вічі. Він міг пояснити, що в баках не¬достатньо палива. Міг повідомити, що не може заправити «Мі-17», оскільки той стоїть не на стоянці, а біля пірамід (підігнати вертоліт до заправних насосів не є проблемою, проте перед заправкою дове¬деться знову глушити двигуни і вижидати п’ять хвилин... в такому ра¬зі незваний гість встигне зробити почесне коло навкруг Паїтіті і вши¬ється, а Джим і Гордон Лі все ще накачуватимуть «Мі -17» паливом). Віктор міг би поскаржитись, що заповнений барахлом вантажний відсік робить неможливим маневрування і прицільний вогонь не са¬монавідними ракетами (хай там скільки палива буде у вертольоті).
Проте чоловік нічого цього не сказав. Вистачило одного-єдиного слова:
—Лайно.
І Джейсон відчув, як серце, що гулко вдарялось об ребра, вкрива-ється кіркою льоду. Вперше вжитті він по-справжньому перелякався.
CLVIII
20 серпня 2012 ронц. 12:25 [UTС-5]
Паїті
—Ненавиджу! — кричала Сатомі. — Ненавиджу вас усіх!
Ґрем сидів віддалік, безвольно схиливши голову на плече. Левко намагався обійняти дівчину, одночасно борючись із потрясінням від усвідомлення, що вона осліпла. Ослаблені отрутою руки не слухались, японка пручалась.
—Це через вас! — ридала Сатомі, і українець не мав що заперечи¬ти. Не полишаючи спроб пригорнути дівчину, він кидав злостиві погля¬ди на скоцюрблену фігуру мулата. «Це твоя вина, ніґере. Винен ти. Не Сьома, а ти. І ти за це заплатиш». — Якби ви не примусили... якби я не...
Переляк від того, що Сатомі з розпуки вибовкає про бруґмансію і спробу втечі, додав Левку сил. Він притиснув дівчину до себе і зри-висто зашепотів їй у вухо:
—Сатомі, дорога моя, я співчуваю тобі... уявляю, як ти зараз по-чуваєшся. — Нічого він, звісно, не уявляв, просто розумів, що, хай як це грубо звучить, мусить заткнути їй рота. — Але довкола нас повно чоловіків з банди Амаро і один з людей Джейсона. Благаю, опануй се¬бе і... не говори зайвого.
—Яке це має значення? Я сліпа, Лео! Зовсім нічого не бачу! Я... — Вигуки заглушила низка безутішних схлипів.
Морщачись від волосся, яке лоскотало носа й губи, Левко вів далі:
—Я витягну тебе звідси. Чуєш? Присягаюся. І зір повернеться. Просто потерпи. Будь ласка, заспокойся і перестань ридати.
Промовляючи ці слова, хлопець почувався огидно. І річ навіть не в тому, що він не вірив у те, що говорить. Просто відчував, як Сатомі несильно, але настійливо відштовхує його руки, і розумів, що стіна між ними тільки товщає.
—Я не можу, Лео... Це вже занадто.
Його увагу привернув шум, що доносився із західного боку тераси. Хлопець повернув голову і побачив Джейсона, Віктора Шако і довго¬телесого стрільця, які неслись — чесали, як очманілі — в його на¬
прямку. Пробігаючи повз велику піраміду, Віктор щось прокричав, і до гурту приєднались другий пілот і штурман «Мі-17». Левко ніко¬ли не бачив, щоб чоловіки так бігли: лиця перекошені, очі широко розкриті, земля летить з-під ніг — геть тобі енсьєрро з Памплони Спершу він злякався, що аферу з бруґмансією розкрили і чоловіки мчать, щоб розправитися з ним і японкою. Хлопець затамував подих і міцніше обійняв Сатомі.
За десять метрів від Левка чоловіки завернули й забігли під навіс; зі¬брались навколо радара. «Радар!» — стрепенувся хлопець. Втішаючи Сатомі, він забув про сигнали тривоги, що сповіщали про наближення до Паїтіті невідомого літального апарата, а тепер з гіркотою усвідомив, що незнайомця засікли. Відсторонившись від дівчини, Левко гіробігся очима по горизонту. Літака не було видно. Значить, він усе ще далеко. Шкода. Якже шкода!.. Хлопець став стежити за чоловіками, перебува¬ючи достатньо близько, щоб чути, про що розмовляють під навісом.
—Holy shit! — випалив Джим Ломбарді, зиркнувши на екран ра-діолокатора.
Джейсон нахилився над монітором, обіпершись руками об стіл. Йо¬го обличчя набуло сірого відтінку, такого ж моторошного, як перед¬світанковий туман. Віктор Шако виглядав не краще: пілот «Мі-17», вперши руки в боки, стримів поруч з Джейсоном, морщив лоба і ку¬сав нижню губу.
—Двадцять п’ять миль! — нервував молодий Ломбарді. — Джей-соне! Віку! Чого ми чекаємо?
Гордон Лі Купер, другий пілот, як і Левко, виїдав очима небокрай.
—Мали б уже його бачити, — зронив він.
—Йде низько, — не своїм голосом (цілком механічно) відгукнув-ся Віктор. — Понад самими кронами.
—? Можеш щось зробити? —Джейсон повернув голову до лівого плеча і подивився на Віктора. Через мертвецько-сірий колір обличчя Х’юз-Коулман скидався на актора, що наклав забагато тонального крему, причому не лише на шкіру, але й на губи.
—Треба розвантажити вертоліт! — змахнув руками Джим Лом-барді.
Штурмана проігнорували. І Віктор, і Гордон Лі, і Джейсон чудово усвідомлювали, що не встигнуть витягти з черева «Мі-17» навіть де-
1 Енсьерро (ісп encierro, від ісп. encerrar — замикати) — іспанський звичай, що
полягає в утіканні від спеціально випущених на вулиці міста биків. Найвідоміше в Іспанії енсьєрро відбувається в місті Памплона, столиці автономної області На¬варра, під час свят Святого Фермїна (7— 14 липня).
сяту частину вантажу. До Джима Ломбарді поволі дійшло, наскільки серйозні у них проблеми.
Віктор тер скроню, дивлячись на круглий локатор і не бачачи його.
—Треба піднімати, як є, — запропонував Гордон Лі.
—Тоді ми його не зіб’ємо, — розпачливо заперечив Джим, пока¬зуючи рукою в той бік, звідки наближався незваний гість. — Якщо «пташка» вціліє після першого залпу, дідька лисого ми за нею вже¬немося!
Хлопець мав рацію. «Мі-17» непогано озброєний — два блоки Б-8В20А по двадцять 80-міліметрових реактивних ракет у кожному. Цього більш ніж достатньо, щоб перетворити на металобрухт десяток найсучасніших танків. Штука в тому, що ракети С-8 призначені для знищення малорухомих точкових чи площинних цілей на землі; вер¬тольоти майже ніколи не оснащуються самонавідними ракетами для повітряного бою. Некерованою С-8 можна збити порівняно повіль¬ний літак (яким є, скажімо, «СевБпа 172»), хоча зробити це напрочуд важко, оскільки доводиться «чіпляти» ціль, що є на порядок манев- ренішою за техніку на землі, і яка до того ж рухається не по площині, а в тривимірному просторі. По суті знищити літак можна, накривши його потужним залпом з близької відстані. Джим Ломбарді правиль¬но зміркував: з першого разу вони можуть не влучити (майже напев¬но не влучать), після чого літа к-заблуда кинеться навтьоки, ухиляти¬меться, і ганятися за ним з трьома тоннами харчів у вантажному відсіку — винятково безглузда затія.
Джейсон Х’юз-Коулман не слухав другого пілота і штурмана, чека¬ючи, що скаже Віктор. Він не підганяв пілота, знаючи, що той зробить усе правильно. Якщо взагалі ще можна щось зробити.
Спливло кілька секунд, і Левко помітив, що Віктор Шако поворух¬нувся. Пілот поклав руку на плече Джейсону, криво всміхнувся і впів¬голоса промовив:
—Будеш моїм боржником.
Розвернувся і рішуче закрокував до вертольота, на ходу віддаючи команди:
—Джиме, розчохляй пускові блоки! Гордоне, розкручуй двигуни! Роде, бери щось гостре і давай за мною!
—Що ти придумав? — на бігу спитав Джим.
—Стули пельку і роби, що кажуть! — обрубав його Віктор.
—Він же порожній, — ввернув Гордон Лі, маючи на увазі палив¬ні баки «Мі-17».
—Довірся мені...
Останніх слів Віктора Левко вже не почув. На його очах четверо чоловіків підбігли до затиснутого між пірамід велетенського вертольо¬та і стали квапливо готувати його до зльоту (Джейсон лишився біля радара, загіпнотизовано спостерігаючи за світло-зеленою, розмитою по краях цяткою, що невблаганно підсувалась до центру екрана). Джим Ломбарді позривав чохли з пускових блоків і повиймав запо¬біжні чеки, підготувавши ракетні бокси до стрільби. Гордон Лі ввів у дію двигуни — головний ротор почав плавно набирати оберти. Ві¬ктор і Род розчахнули задні дверцята і щось робили з клумаками у ван¬тажному відсіку (що саме Левко не бачив, оскільки «Мі-17» був роз¬вернутий носом на схід, задньою частиною від нього).
