Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
CLV
Марко перевернувся на спину і сів, підтягнувши коліна до грудей, коли шум лопатей «Мі-17» став затихати. Він глипав по сторонах, не зовсім усвідомлюючи, де перебуває, поки не втямив, що сидить на терасі шос¬того рівня спиною до прірви і обличчям до стіни. Поряд, увіткнувшись носом у траву і витягнувши руки вздовж тіла, лежав мачігуенга. Очі від¬криті. Його поза викликала асоціації з боксером у глибокому нокауті. Італієць придивився до очей індіанця і несвідомо відсунувся, подумав¬ши, що той мертвий, та через секунду мачігуенга кліпнув. Живий.
Провалів у пам’яті Молінарі щасливо уникнув. Кухар вмить згадав усе, що сталося до того, як знепритомнів,
і прекрасно усвідомлював, чому опинився на рівень нижче верхньої тераси. «Кляті шмаркачі пе-рехитрували мене», — розпачливо зміркував він. Перемкнувшись на стугін двигунів, що затихали, італієць зрадів, здогадавшись, що то Джейсон повернувся з вилазки.
Допомагаючи руками, чоловік звівся на задерев’янілі ноги. В голові наморочилося; він підійшов до скелі і вперся об неї рукою, побоюючись, що звалиться в прірву. «Швидше! Треба поспішати, треба розповісти Джейсону, можливо, ще не пізно піймати студентів, поки вони не загубились у сельві... Вони не могли далеко зайти, росіянин же зі зламаною ногою»:
Ковзаючись, двічі з’їжджаючи назад до тераси, Марко подерся на найвищий рівень Паїтіті. Схил був пологий, шерехатий і сухий (за кіль¬ка метрів від того місця, де стояв намет-їдальня ), за інших умов під¬йом не викликав би значних труднощів, але руки й ноги кухаря пога¬но слухалися сигналів мозку. М’язи нагадували стару задубілу гуму, що давно втратила здатність пружно згинатись. Останні кілька метрів він плазував немов ящірка — на животі.
Діставшись верхньої тераси, Марко побачив, як Род Холмґрен і Джейсон, підхопивши на руки, несуть когось до котеджу. їх розділя¬ло більше півсотні метрів, тож італієць не міг бачити, хто саме на ру¬ках чоловіків.
Кухар спробував піднятись, але переоцінив свої сили. Підйом ви-смоктав рештки сил, що лишились у організмі після отруєння, через що м’язи трусились, мов желе, тарілку з яким поставили на пральну машинку, котра працює на максимальних обертах. Молінарі лантухом повалився на землю. Він розкрив рота, наміряючись закричати, але видав лиш незрозуміле булькання, з подивом виявивши, що язик під-коряється голові ще менше, ніж ноги.
—А-гу-га! Е-е’е! Гу-у!
Віктор Шако, який стояв біля «Ми-17», виконуючи післяполітний огляд гелікоптера, бачив кухаря, але не звернув на нього уваги: до-вкола було повно інших мешканців Твердині, які ворушилися, нама-галися звестись на ноги і щось натужно белькотіли. І тоді італієць став навкарачки і поповз.
Позаду Марко один зі стрільців Джейсона, Лу Данкович, виводив з підземелля Сатомі і Ґрема. Дівчина скімлила, шарахаючись від най-меншого звуку, і чіплялась пальцями за футболку мулата. Кілька вчених сиділи біля виходу на поверхню, ляскаючи себе по щоках, тручи лоби і хмурячи брови. Вони понуро глипали один на одного і тихо перемовлялися, почуваючись так, наче оклигували після сто-річної сплячки.
Біля бараків приходили до тями перші мачігуенга.
Поволі серед жителів Паїтіті розносились перші здогадки і скупі уривки інформації про масштаби вчорашнього інциденту: їх отруїли невідомим галюциногеном... двоє хлопців Амаро розстріляні... один із учених лежить у галереї з розпоротим черевом... дівчина, схоже, осліп¬ла... один барак згорів, а кілька індіанців зникли.
CLVI
Вирівнюючи дихання, Джейсон дивився на Сьому. Росіянин лежав без свідомості, але груди надимались і опадали із заспокійливою ритміч-ністю. «З ним усе гаразд», — подумав Х’юз-Коулман, перевів погляд на фіолетово-чорні набряки на нозі Семена і жахливо скривив губи. Кого він обманює? У хлопця халепа. Страхітний колір набряків свід-чить про серйозне запалення; синюваті язики сповивали нижню час-тину ноги, практично дістаючи до коліна, готові перекинутися на стегно. Джейсон присів на край ліжка (слідкуючи за тим, щоб вигии матраца не зрушив зламану ногу) і провів долонею по лобі росіянина, дивовижно інтимним, батьківським жестом прибравши пасма злипло- го волосся. В погляді затеплилось співчуття зазвичай непритаманне сивочолому, щоправда, отруєне безпорадністю, що межувала з сірим відчаєм. Джейсон не боявся жорстких заходів, він, не вагаючись, від-дав би наказ ампутувати ногу Семена, проблема полягала в тому, що, хай яким майстерним вважався Ірландець, він не міг провернути таку операцію в польових умовах. Стиснувши губи в малопомітну риску, Х’юз-Коулман дивився на бліде обличчя Сьоми і усвідомлював, що за будь-яку ціну мусить спинити просування тієї огидної чорноти вгору по нозі. І все, на що він може покладатись, — лише антибіотики.
—Приведи сюди Мела Барра, — зітхнув сивочолий, ледь повер-нувши голову до Рода. — Звісно, якщо він може ходити і якщо він при пам’яті... Розумієш, про що я?
Род Холмґрен ствердно кивнув. Стрільцю було незвично (і навіть неприємно) бачити боса таким розчуленим. Весь гарнізон Твердині потерпає від наслідків невідомо чого, а він кличе Ірландця на допомо¬гу полоненому студенту.
—Що робити з Амаро?
Почувши ім’я карлика, Джейсон зморщив носа.
—Розв’яжи. Нехай допоможе тобі й Луїсу приводити до тями інших.
Довготелесий стрілець вдруге кивнув і заспішив до виходу. В две-рях він розминувся з Віктором Шако. Примітивши сивочолого на ліж¬ку біля Семена, пілот гелікоптера нерішуче застиг у передпокої. Під-ступив до входу в кімнату і постукав по дверній рамі.
—Босе...
—Чого тобі, Вікторе? — не підіймаючи голови, озвався Джейсон.
—Нір заглушений. Хочеш, щоб я з Гордоном і Джимом узявся йо¬го розвантажувати?
Х’юз-Коулман на хвильку замислився, а тоді заперечно мотнув го-ловою:
—Ні. Припаси почекають. Краще допоможи моїм хлопцям розі-братися з... з усім цим лайном.
—Як скажеш, босе. — Віктор розвернувся, ніби налаштовуючись вийти, проте погляд не відлипав відсивочолого. — Джейсоне, ти зна-єш, що тут сталося?
Джейсон нарешті звів очі на пілота. У відсвітах з вікна райдужна оболонка здавалась срібною і неживою. Він довго мовчав, з чого Ві-ктор зробив висновок, що поставив питання несвоєчасно, і вже навіть налаштувався піти, буркнувши щось вибачливе, але йому завадив но-вий гість.
Вхідні двері розчахнулися і в проході вималювався силует Марко Молінарі. Італієць тримався лівою рукою за одвірок (судячи по випу-клому біцепсі й здутим жилам передпліччя, то було єдине, що втриму¬вало кухаря від падіння) і, не ворушачи губами, самим лише ротом ви¬давав дивні звуки:
—Ейсн... Ейсн...
CLVII
Склянка води освіжила Марко. Він осушив ЇЇ одним махом, булькаю-чи і покашлюючи, і нарешті відновив здатність говорити. Джейсон і Ві¬ктор нависали над ним, і першим, що він видав, відставивши порож¬ню склянку вбік, стало нервове запитання:
—Він тут? — Кухар шоковано тицьнув на Сьому. — Як це... чо-му? — М’язи обличчя ще не відновились від оніміння, через що гово-рити було важко.
Джейсон смикнув бровами і нахилив голову. Віктор Шако перево-див погляд із боса на Молінарі, який неспокійно совався на стільчику в центрі спальні.
—Не зрозумів, — буркнув Джейсон.
—Чому росіянин тут? — з надривом виштовхуючи з горлянки ко-жен склад, запитав Марко.
Ліжко з Сьомою було на відстані метра від нього.
Х’юз-Коулман не вловлював, про що говорить Молінарі.
—Бо хлопець тяжко поранений, — грубо відповів він. — Не ба-чиш, яка у нього нога?
Очі італійця розширились, він часто закліпав і вперіщив погляд у Джейсона.
—А його товариші? — здивування й розгубленість наповнили го¬лос млявістю.
—Сидять на терасі біля виходу з підземелля, — замість Джейсо¬на відповів Віктор. — А чого питаєш?
Марко перестав кліпати, через що став виглядати ще більш скон¬фуженим.
—Бо це вони! — скрикнув він, знову тикаючи пальцем на непри¬томного Семена. — Це все вони влаштували!
—Що? — Джейсон наблизив лице до італійця.
